У центрі уваги автора й режисера чергового телефільму з циклу «Загублене місто» (Перший національний. - ТК) Сніжани Потапчик постав будинок Миколи Ковалевського, зведений знаним архітектором Павлом Альошиним.

Історія цього будинку ще 30 років тому була би представлена на телебаченні через призму класової боротьби. Занепад дворянства, непомірні витрати, талановитий архітектор, змушений працювати на загниваючий клас, експлуатація трудівників, пролетарська революція, нове життя і так далі, і таке інше. Десь так зо 20 років тому цей будинок наше телебачення навряд чи обрало би предметом спеціальної уваги: тоді інтерес із цілком зрозумілих та загалом об'єктивних причин був привернутий до чільних постатей і подій Української революції, «Розстріляного відродження» та шістдесятництва.

І от саме тепер - можливо, для когось це видасться парадоксом, - настав час для зацікавленого теледослідження драматичних, трагічних, метафізичних і просто карколомних сюжетів, пов'язаних із тим старим Києвом, який навіть корінні кияни знають і не знають водночас. Тим більше, що Київ цей зникає на їхніх очах, знищуваний в ім'я... Ні, навіть не соціального прогресу, про який так любили розводитися комуністи, висаджуючи в повітря чергову пам'ятку давнини, - а просто в ім'я бабла. Ті, до кого якнайкраще пасує термін Пелєвіна «ротожопи», послідовно, крок за кроком знищують підґрунтя, на якому могла б розвиватися нормальна, цивілізована, посутньо європейська Україна.

Втім, це інша історія. А зараз ідеться про один будинок, до якого привернуло увагу «Загублене місто».

Перша серія фільму (вийшла в ефір 23 вересня. - ТК) скидається на типовий взірець телевізійного дослідження в тому жанрі, який зветься мікроісторією. Ну, хіба що якісь натяки на події, що відбувалися поза межами основного сюжету - скажімо, Перша світова війна, потім революційні роки... Але головне - розповідь про Липки, той київський район, де з другої половини ХІХ століття почали селитися небідні кияни, будуючи нестандартні споруди і хизуючись один перед одним і перед містом не просто своїми статками чи розкішшю новобудов, а досконалістю цих споруд в інженерному плані та довершеністю в сенсі естетичному.

Щоб досягти своїх амбітних цілей, чиновник Микола Ковалевський (як сказали б зараз, «держслужбовець») бере чималі кредити і вкладає їх у вельми нестандартний будинок (чи, може, палац?). На нього працює архітектор Альошин, автор Педагогічного музею. Кращі постачальники, кращі фірми Російської імперії, шалені гроші - і в результаті 1913 року постав шедевр архітектури, але надзвичайно незручний для життя невеликої родини дім.

Розчарований результатом утілення своїх мрій Ковалевський урешті-решт назве будинок «Замком зітхань».

Розважлива, спокійна, докладна розповідь експертів контрастує з ексцентричною динамікою авторки, і все це на тлі інтер'єрів будинку, документів тієї доби та вулиць сучасних Липок. Стандартні прийоми? Можливо. Але свого глядача фільм має - я особисто дізнався про нього із посилання, яке одержала моя дружина від своєї подруги. «Слава інтернету та його вірним юзерам!» - так і хочеться сказати, бо ж умикати телевізор і дивитися все підряд просто ніколи, тим більше коли йдеться про Перший національний (щось подібне було й у радянські часи: один мій знайомий не дивився ані програму «Время», ані проповіді «оглядачів у цивільному», ані навіть фільми - тільки пізнавальні передачі, хоча їх було небагато. Схоже, повертаємося до тих часів, принаймні, що стосується державного ТБ...).

Але повернімося до київської мікроісторії, яка у другому фільмі про будинок Ковалевського (ефір - 3 жовтня. - ТК) перетворюється на історію глобальну.

Хоча й у першому фільмі, крім скупих слів про події у «великому» світі, наявний ще один вихід на соціологічно-політичний рівень: буквально кількома штрихами показано і сказано, як жила обслуга дому Ковалевського. Така собі аудіовізуальна родзинка для спостережливих глядачів. Куди там представникам «переможного пролетаріату радянської країни»...

Та в другому фільмі «велика історія» у буквальному сенсі слів удирається до будинку Ковалевського. Разом із більшовиками. Показано приголомшливий документ, підписаний Муравйовим - командувачем російських червоногвардійців, які взяли Київ штурмом на початку лютого 1918 року - про цілеспрямоване знищення будинків буржуазії і церков, про масові розстріли, про обстріл міста набоями з отруйними газами... Тим самим Муравйовим, війська якого розстрілювали на вулицях Києва кожного, хто мав необережність розмовляти українською мовою... Рядки цього документа ми бачимо на екрані, нам його читає диктор. Саме отак - у людській крові - насправді «гартувалася сталь»...

Найбільш «загартованими» були, ясна річ, чекісти. Вони облюбували київські Липки. Чому? Та тому, що особняки там були самодостатніми, цілісними системами для життя й діяльності - із дворами, каретними спорудами й автомобільними гаражами, садками, огорожами і надійними заґратованими підвалами, де можна було утримувати численних в'язнів.

Більшовиків вибили, проте навесні 1918 року над усіма Липками стояв трупний запах, каже авторка-ведуча...

Ковалевським пощастило: вони пережили дві хвилі «червоного терору» і, не чекаючи на третю, восени 1919 року назавжди полишили і свій дім, і Київ. Їхня подальша доля невідома.

Після цього в будинку вже ніхто ніколи не жив. Навпаки - там на тривалий час, аж до кінця 1930-х років, оселилася смерть.

У цьому твердженні немає перебільшення - споруду облюбували чекісти, які контролювали залізниці України. Змінювалися назви - ЧК, ҐПУ, НКВД, - а суть залишалася та сама. Кімнати прислуги в цокольному поверсі стали камерами для заарештованих. Згодилися гарні й міцні ґрати на вікнах, а в дверях було прорізано віконечка-«годівнички». Втім, в'язнів тут тримали недовго. Їх або допитували з усією пролетарською непримиренністю й відправляли далі, або... Експерти вважають - немає гарантії, що під шаром землі у дворі будинку не закопано рештки розстріляних «ворогів народу».

А 1923 року до підвалів будинку Ковалевського потрапив і його автор, архітектор Альошин. На щастя, його відпустили, адже вже був НЕП, влада потребувала добрих фахівців для відновлення зруйнованої нею ж у роки «воєнного комунізму» економіки, а на додачу Альошин мав «правильне» походження - із селян Курської губернії (принагідно: хто це там до сьогодні розказує, що тільки радвлада відкрила вихідцям із народу шлях до реалізації їхніх талантів?) Отож - не дворянин, не офіцер, не «український буржуазний націоналіст». Пощастило - і потім в анкетах навчений у підвалі класовій мудрості Альошин не забував вказати: «родом із неграмотних селян» (хоча насправді вже його батько вибився із селян у будівельні підрядники...).

Стрічка добігає завершення. І тут, уже наприкінці другого фільму, - раптом несподіваний для багатьох глядачів поворот: масони! Тема надзвичайно цікава і складна, для окремого фільму, тут же вона виглядає лише як заявка на майбутнє. Так само, як і сюжет про головні цілі терору - «творення нової людини». Навряд чи можна за кілька хвилин бодай побіжно щось розкрити з цих надзвичайно складних сюжетів, але пересічного глядача, ясна річ, такі речі надзвичайно інтригують. Банальний прийом? Можливо, але знов-таки - свого глядача, і не найдурнішого, такі сюжети мають.

Сьогодні ж, після тривалих пертурбацій, після великих реставраційних робіт, проведених у першій половині 1970-х (у ті часи влада намагалася виглядати якомога більш респектабельною), будинок займає благодійний фонд Леоніда Кучми, тому проста людина шансів потрапити всередину не має. То що, історія дому Ковалевського на тому й закінчилася, чи попереду нові сюжети?

Фото - www.kievtown.net