5 березня 1946 року екс-прем‘єр Великої Британії Вінстон Черчілль виступив в невеличкому американському містечку Фултоні у залі зібрань Вестмінстерського коледжу перед аудиторією у три тисячі осіб – студентів, професорів, політиків – з промовою, у якій заявив про “залізну завісу”, яка поділила Європу, і про необхідність мати таку могутність, щоб відбити у Кремля будь-яке бажання до агресивної експансії. Свого часу ми не змогли зупинити Гітлера, наголосив Черчілль, - але ми мусимо зупинити Сталіна, щоб попередити нову світову катастрофу.

Ця дата і ця промова відтоді в тисячах книг і сотнях тисяч газетних статей, і не тільки в СРСР, а й належних до світової лівиці звалися початком так званої “холодної війни”. Мовляв, імперіалістичний Захід пішов шляхом нацистів, намагаючись зруйнували радянський лад і завдати шкоди радянським людям. І лише миролюбна політика СРСР (у якій, звичайно, існували певні недоліки) врятувала світ від переростання “холодної” війни на “гарячу”.

Але насправді “холодну війну” демократичному світові оголосив Сталін у промові, виголошеній 9 лютого, наступного дня видрукуваній у “Правді” і повтореній у березневому числі журналу “Більшовик”. І якраз у тій промові й містилася завуальована за всіма правилами тоталітарної “новомови”, проте цілком відчутна загроза розпочати “гарячу” війну проти західних держав.

Офіційно цей сакраментальний виступ зветься “Промова товариша Сталіна на передвиборних зборах виборців Сталінського виборчого округу міста Москви” (отака суто радянська назва) і є програмною заявою “вождя народів”, котрий уперше після 1937 року звертався не до партійного активу, не до західних політиків чи до випускників військових академій, а до народу, до мас, до “непорушного блоку комуністів та безпартійних”. За своє життя Сталін тільки двічі виголошував промови перед подібними аудиторіями. 1937 рік – дата говорить сама за себе; 1946 року Сталін вирішив, що потрібно, як зараз модно говорити, “послати сигнал” стосовно повоєнних планів СРСР та розставити певні крапки над “і” щодо того, якою буде насправді внутрішня атмосфера в Радянському Союзі.

Слід сказати, що чимало людей у той час вірило, що війна докорінно змінила на краще самі підвалини радянського ладу, що не буде терору, не буде ідеологічного диктату, стане легше дихати селянину, значно більші політичні й культурні права матимуть союзні республіки, а на міжнародній арені пануватиме співпраця із західними союзниками. Так думали інтелігенти, військовики, селяни і робітники в СРСР, так вважали симпатики лівих поглядів у Європі та Америці. Сталін дав знати їм усім, що вони жорстоко помиляються; що ж стосується лідерів демократичного світу, то радянський вождь також поставив їх на місце, хоча, можливо, не всі з них вірно зрозуміли тоталітарну “новомову”, якою користувався “кремлівський горець”.

Найперше Сталін наголосив, що Друга світова війна виникла як “неминучий результат розвитку світових економічних і політичних сил на базі сучасного монополістичного капіталізму”. Вождь брехав, адже без Радянського Союзу ця війна невідомо, чи взагалі почалася б, а якби почалася, мала б зовсім інший вигляд, і про безпосередній інтерес СРСР у розпалюванні світової війни у якомога більших масштабах він же відверто говорив на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) 19 серпня 1939 року. Але той виступ був таємним, для “своїх”, для партійної та комінтернівської чолівки, а тут ішлося про підготовку населення до думки про неминучість нової “гарячої” війни, коли Кремль вважатиме за потрібне її розпочати. Отож Сталін наголосив: “розвиток світового капіталізму у наш час відбувається не у вигляді плавного і рівномірного просування вперед, а через кризи і воєнні катастрофи”. Іншими словами, імперіалісти готують війни – проти себе і проти нас, треба бути напоготові. Щоправда, одразу ж Сталін “послав сигнал” західним лідерам, що за певних обставин СРСР ставитиметься до них більш лояльно: “Мабуть, можна було б уникнути військової катастрофи, якби існувала можливість періодично перерозподіляти сировину і ринки збуту між країнами згідно з їхньою економічною вагою в порядку ухвалення узгоджених і мирних рішень”. Але сам же й одразу забрав цей “сигнал” назад: “Але це неможливо здійснити за нинішніх капіталістичних умов розвитку світового господарства”.

Зрозуміліше не скажеш: нові війни неминучі, в тому числі і світові.

Тим часом головний урок Другої світової війни, за Сталіним, полягає у тому, що “переміг наш радянський суспільний лад, що радянський суспільний лад з успіхом витримав випробування у вогні війни і довів свою повну життєздатність”. Отож забудьте про зміни у радянському ладі, він був, є і буде незмінним, жодної лібералізації не станеться. Але Сталін на цьому не зупиняється. Він наголошує: “Тепер ідеться про те, що радянський суспільний лад виявився більш життєздатним і стійким, аніж нерадянський суспільний лад, що радянський суспільний лад є кращою формою організації суспільства, ніж будь-який нерадянський суспільний лад”. Ну, а згідно з основами марксизму-ленінізму-сталінізму “кращий”, “більш життєздатний” лад неминуче мусить перемогти “гірший” лад. Як через “холодне” політичне протистояння, так і шляхом “гарячих” збройних зіткнень, революцій ізсередини і “революцій іззовні” (цей евфемізм народився в СРСР для словесного прикриття агресивних дій Червоної армії; значно пізніше з‘явилося словосполучення “інтернаціональна допомога”).

Далі Сталін кладе край ілюзіям про можливість змін у взаєминах центру і республік, про розширення прав союзних республік: “Тепер ідеться про те, що радянський державний лад виявився зразком багатонаціональної держави, що радянський суспільний лад є такою системою державної організації, де національне питання і проблема співпраці націй розв‘язані краще, ніж у будь-якій іншій багатонаціональній державі”. Цією тезою запрограмовані наступні кампанії боротьби з “безродними космополітами” та “буржуазними націоналістами”, і не тільки в СРСР: “агентів світового сіонізму” будуть розстрілювати у Чехословаччині, а в Китаї Мао Цзедун зведе нанівець усі національні прагнення уйгурів чи тибетців. І знов-таки, тут є “сигнал” і для західного світу: ми візьмемося розв‘язувати колоніальні питання за радянським взірцем, не випадково ж у Декларації про утворення Радянського Союзу сказано, що він є лише “першим кроком на шляху побудови всесвітньої Республіки Рад”...

Нарешті, чимало уваги Сталін присвятив і Червоній армії (офіційно вона вже звалася Радянською, але Верховний головнокомандувач уперто звав її старим іменем): “Червона армія є першокласною армією, у якої можна було б повчитися багато чому”.

А далі сказано, що радянські успіхи у війні – це результат вірної підготовки до неї, передусім колективізації та індустріалізації, і боротьби проти всіх тих, хто заважав такій підготовці. Знов-таки, ясніше не скажеш: курс “гармати і танки замість хліба” був вірним, а Великий Терор – єдино можливим інструментом наведення ладу в державі. Плани на майбутнє Сталін при цьому будує на прямому продовженні довоєнного курсу: “партія має намір організувати нове потужне зростання народного господарства, яке б дало нам можливість підняти рівень нашої промисловості, наприклад, утричі у порівнянні з довоєнним рівнем”. Може, йдеться забезпечення потреб споживача, про легку промисловість? Щоб ніхто не збився до такої єресі, Сталін довго критикує хибність економічної моделі, яка ґрунтується на першочерговому розвитку легкої промисловості і зазначає її несуміність з радянською системою. Отже, йдеться про розвиток важкої промисловості, фактично – про розвиток військово-промислового комплексу: “Тільки за таких обставин можна вважати, що наша Вітчизна буде гарантована від усяких випадковостей”.

Цікава річ: про “гарантію від випадковостей” радянська пропаганда на всю силу говорила 1939, а потім у першій половині 1941 року...

Одним словом, враховуючи специфіку “новомови”, Сталін не міг висловитися зрозуміліше: СРСР відновлює курс на протистояння з “гіршими” зразками державного й суспільного ладу, у державах-сателітах впроваджуються зразки радянської політичної системи, знов створюється атмосфера “обложеної фортеці соціалізму”, яка була постійним супутником “єдино вірного курсу” 1930-х років. Ну, а оскільки нова війна неминуча, до неї треба готуватися, розгортати свій ВПК і вести жорстку ідеологічну конфронтацію (про неї Сталін не сказав у промові ані слова, але перед цим він достатньо розкрив, як “передовий” лад мусить боротися з “поганим”).

Що означало втілення в життя сталінських настанов для тодішньої України? Голод 1946-47 років, “загвинчування гайок” у культурному житті, посилення боротьби з “буржуазними націоналістами”, майже повне згортання квазідержавної атрибутики, яку УРСР набула під час війни, продовжування однобічної індустріалізації та посилення могутності ВПК і так далі. Як бачимо, всі ці речі лягають у головне річище ідей сталінської промови від 9 лютого 1946 року. Радянський Союз, а в його складі й Україна, не встигнувши повернутися з фронтів Другої світової, виходив на фронти “холодної війни”.

А відтак слід віддати належне мужності й далекоглядності Вінстона Черчілля (у цей час – лідера опозиційної консервативної партії Великої Британії), котрий оперативно й коректно відреагував на сталінський виклик, відзначивши у Фултонській промові свою приязнь до народу Росії і всіх народів СРСР, а водночас провівши чітку паралель між комунізмом і нацизмом (утім, про цю паралель Черчілль говорив навіть 22 червня 1941 року). “Поліційні методи” та “тоталітарний контроль” комуністів у підвладних їм країнах, “тиск з боку московського уряду”, “комуністичні п‘яті колони, які являють собою загрозу для християнської цивілізації” – хіба не були вірними ці визначення великого британського політика? І хіба настанова Черчілля, що не можна знову проводити “політику умиротворення агресора” та що кремлівські лідери “ніщо так не поважають, як силу, і ніщо не зневажають так, як слабкість, особливо слабкість військову” не звучать актуально донині? Власне, хіба головна ідея майбутнього Нобелівського лауреата в царині літератури (таланти Черчілля були справді різноманітні) – “якщо західні демократії згуртуються, твердо обстоюючи принципи Хартії Об‘єднаних Націй, вони стануть могутньою силою, яка може впровадити ці принципи в міжнародне життя, і тоді не страшні їм будуть ніякі погрози”, - хіба це оголошення “холодної війни”? Адже СРСР також був членом ООН, і мав керуватися засадами згаданої Хартії, а не “Короткого курсу історії ВКП(б)”...

Проте – що сталося, те сталося. Історію можна переграти тільки у комп‘ютерних іграх, у навчанні військовій стратегії та у книгах про історичні альтернативи, які поволі стають модними в Україні. Втім, минуле вимагає вивчення і засвоєння з нього належних уроків. У тому числі й і про те, яку роль мало грати українське населення у геополітичних візіях “кремлівського горця”, котрий планував, про що існує чимало свідчень, після війни “холодної” перейти й до “гарячої”, щоби танковим стрибком до Ла-Маншу поставити під червоний прапор Європу, а потому здобути панування й у Світовому океані та на азійських просторах. Хто порятував від цього наших дідів і батьків? Бог? Опір УПА? Рішучість західних лідерів? Неохота номенклатури класти голови за сталінські забаганки? Не знаю.

Але головний урок з того давноминулого – що Україна і її народ мають бути суб‘єктом, а не об‘єктом історії.