20 років існування в новітній історії незалежної України - поважний привід говорити про втрати і здобутки держави не день і не два, а, можливо, й цілий рік, аж до наступної річниці.

І тут важливо дати трибуну всім, хто хоче висловитися - і тим, хто стояв біля самісіньких джерел ухвалення Акту проголошення незалежної України, і тим, хто досі категорично не сприймає її як державу.

Втім, у новій студії програми «Велика політика» з Євгенієм Кисельовим на каналі «Інтер» останніх не знайшлося. Адже насамкінець тригодинного ефіру навіть регіоналка Олена Бондаренко, дискутуючи на тему, чи є в Україні політична нація, апелювала до гостей студії з проханням відповісти на запитання, чи вважають вони себе українцями. Отримавши у відповідь одностайний ліс рук, переможно вигукнула: «Вот вам и ответ! Украинцы как политическая нация состоялись!». Щоправда, вочевидь, її розуміння політичної нації - це передусім альтернатива нації етнічній, і в цьому якраз народний депутат від партії влади проти генеральної лінії з її передвиборною вимогою другої державної мови не погрішила.

А взагалі відкриття нового сезону для «Великої політики» вийшло досить милим і толерантним. Ніхто в студії не чубився, хоча поруч сиділи непримиренні політичні опоненти. Ведучий, як завжди, виглядав упевнено й компетентно, і якщо й дозволяв собі закиди на адресу нерозумних хохлів, яким захотілося незалежності, то лише у вживанні двох українізмів без перекладу - «свидомые» та «незалежность». Та й то по одному разу. А навіщо більше, адже автор «Великої політики» вміє працювати на підтексті та нюансах.

Тригодинна «Велика політика» цього разу промайнула швидко, як добротний детектив. Можливо, завдяки тому, що група, яка працює над програмою, зробила все, від неї залежне, аби сюжети, що їх показували в ефірі, були якомога насиченішими, а всім без винятку гостям було що сказати.

Програму вибудували на принципі діахронізму, тобто впродовж трьох годин українцям показували й розказували, як починалася українська незалежність 24 серпня 1991 року і чим то все наразі скінчилося в день святкування її 20-ї річниці.

Для початку запросили до слова учасників вікопомного проголошення Акту про державну незалежність України, аби згадати, як це було, і до студії занесли його копію. Іван Заєць нагадав маловідому деталь - величезний прапор, що його внесли до Верховної Ради депутати, взяли в людей, тисячі яких тримали його перед будівлею. А той стяг, що майорів на московських барикадах перед Білим домом (пан Кисельов помилився, коли сказав, що саме його внесли до залу засідань ВР), Леонід Макарович тихенько поставив у куточок президії. Левко Лук'яненко розповів, що на історичному засіданні депутати співали «Червону калину». Ті кадри нам показали, а потім попросили заспівати цю саму пісню хор імені Верьовки.

Все це було б дуже зворушливо, якби не крутилися при цьому в голові слова Миколи Гоголя про українців як «поющее и пляшущее племя». Чомусь напрошувався висновок, що автори української незалежності тільки й уміли, що співати. А тут ще й із явним завданням від рідної партії вліз Володимир Макеєнко, нинішній нардеп від ПР. Він хоча й сказав, що рішення про незалежність у 1991 році було єдино можливим і правильним, скоромовкою перелічив, скільки який прем'єр-міністр України побув біля керма виконавчої влади, а потім похвалився, що тепер до влади прийшли професіонали і за п'ять років у країні настане стабільність. На що модератор програми іронічно поцікавився, чи означає це, що уряд міняти не будуть. Отримав палке запевнення, що таки ні. І справді, навіщо міняти уряд, якщо жоден голова попередніх не зміг до пуття нічого зробити, бо працював менше року.

Сюжет про цьогорічне святкування Дня незалежності потішив розмаїттям. Журналісти записали синхрон почесного президента Києво-Могилянської академії В'ячеслава Брюховецького, який пояснив, що прийшов на свято тільки тому, що тут є молодь, інакше пив би вдома з горя горілку. А вже коли показали напівголу «феменку», яку в'яже міліція за викошений тризуб на газоні, що навпроти будівлі Кабміну, і протестує російською мовою, пролунав убивчий діалог очевидиці процесу й жертви міліцейського свавілля. Жіночка у вишиванці докорила гологрудій юнці: «Ви б хоч українську мову вивчили!», на що активістка закричала, продовжуючи пручатися в лещатах правоохоронця: «Я знаю українську, а от ви всі мовчите, і через це в нас таке в країні коїться!». Чистісінькою державною мовою! Цього в новинах за 24 серпня не показували, тому - респект «Великій політиці» за демонстрацію ролику.

Будуючи свою «Велику політику» за законами шоу, Євгеній Кисельов, аби приспати пильність учасників і розслабити глядачів, влаштував гру «Що в чорному ящику?». Гості з дитячим ентузіазмом викрикували: «Пейджер, мобільний телефон, кравчучка, купони!». Їм пропонувалося вгадати, які предмети з чорної скриньки за 20 років з'явилися, а деякі вже й зникли. Після чого ведучий дістав зі скриньки названі й неназвані предмети, підводячи до наступного блоку програми.

Ні, це справді високий клас і вищий пілотаж! Бо розімліла від попередньої «угадайки» публіка не надто обурилася цифрами чергового соціологічного дослідження, згідно з яким 42% українців вважають, що з набуттям незалежності вони більше втратили, аніж віднайшли. «Большинство скорбит», - сумовито зазначив Євгеній Кисельов і далі пішов показувати ролик із власним коментарем на тему «Чи все так погано в Україні?». Модератор «Великої політики» не був би собою, якби не примудрився не відповісти на нього взагалі. Бо за Кисельовим, буквально все в незалежній Україні лишилося «совєцьким» - від топоніміки до психології. А головна проблема країни, стверджує автор, у тому, що в нас «нет политсилы, которая доминировала бы». Взагалі, склалося враження, що автор публіцистичної, хоча й із претензіями на аналітичну, програми, цього разу підтекстово, а подеколи, як-от у ролику «Чи все так погано?», відкрито просував тезу «Ех, брати мої менші, ну чого вам у Союзі не жилося?». Щоправда, ніби згадавши, про що запитання, автор насамкінець вигукнув: «Все не так плохо, только будь здоров да деньги зарабатывай!». Ну спасибі, бо ми думали, що пора вже собі братські могилки рити, а воно, виявляється, треба лише гроші заробляти та не хворіти - і буде нам щастя...

Проте це так, нотатки на маргінесах. Бо найголовніший гість першої частини програми, перший президент України Леонід Кравчук, розставив усі крапки над «і». Він цілком логічно пояснив навіть те, чому Україна посідає чи не найнижче місце за рівнем ВВП серед колишніх радянських республік. Виявилося, що промисловість республіки була занадто пов'язана з усіма радянськими республіками, а коли ті зв'язки розірвалися, економіка вже не була плановою, але ще не стала ринковою.

Євгеній Кисельов перед монстром українського політикуму виглядав «присоромленим». Кудись поділися його фірмова вальяжність і деяка зверхність. Ну, уявіть собі: ти розповідаєш безпосередньому учасникові подій (а йшлося про виступ Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді, коли той закликав українців не поспішати з незалежністю) про те, що відбувалося тоді, коли тебе тут і близько не було, тимчасом як твій візаві може зреагувати на найменші неточності в розповіді. У Леоніда Макаровича жоден м'яз на обличчі не ворухнувся. Він дуже доброзичливо виправив ведучого, розповівши, чого насправді злякався Буш (ядерного некерованого розповзання, а не власне незалежності України). Ну, а вже коли Кравчук розповів, як отримує листи від ровесників незалежності з подяками і навіть віршами, тут Євгенію Кисельову просто нічим було крити.

Відтак друга частина «Великої політики», в якій учасники намагалися з'ясувати, куди йти Україні - на Захід чи на Північний Схід, а також чи можна назвати українців політичною нацією, пройшла в мирних дискусіях політологів та народних депутатів. Винятком був хіба що емоційний виступ представника ВО «Свобода» Ігоря Мірошниченка, який доводив, що соціально-національна революція не за горами, а патріотизм - це націоналізм. Колишній прес-аташе збірної України з футболу також розповів про те, як його товариша просто на вулиці забрала міліція. І тільки за те, що той брав участь у святкуванні 20-ї річниці незалежності України. Цей факт не викликав зацікавлення в присутніх, які й далі сперечалися, що таке політична нація і чи відбулася вона в Україні.

Американські експерти у питаннях України, Аріель Коен та Адріан Каратницький, які вийшли на зв'язок через телемости, порадили українським можновладцям швидше визначатися з вибором вектора зовнішньої політики. А оскільки, з одного боку, Україну приваблюють трильйонні ринки Євросоюзу, а з іншого - триває газовий шантаж Росії, необхідно шукати баланс між цими центрами тяжіння. Як саме його знайти, ніхто наразі не порадив. Навпаки, з дипломатичних формулювань містера Коена можна було зрозуміти, що Заходу, який переживає нині найстрашнішу за останні роки кризу, нині не до нас, а відтак між рядків його тиради читалася цілковита приреченість України на реінтеграцію до Росії.

Зрозуміло, що політичне ток-шоу не може претендувати на те, щоб добути істину в останній інстанції. Ніхто, зрештою, того й не вимагає. Вимагають одного - чіткої артикуляції політичних чи соціальних проблем і їхнього активного обговорення. Але сподіватися при цьому, що думки справжніх експертів, а не засланих партіями, почує влада, - це дикий ідеалізм.

Тож ток-шоу на кшталт «Великої політики», судячи з усього, і в новому сезоні будуть із допомогою модераторів та «правильних» гостей виконувати два завдання: малювати дійсність такою, якою її хоче бачити влада, але водночас, через дозовану участь у дискусіях «неправильних» політиків та справді незалежних експертів, підтримувати міф про начебто подальше функціонування в державі демократичних механізмів прийняття рішень.

З цими завданнями ведучий «прем'єрного» випуску в новій студії «Великої політики» цілком упорався. На наших очах зі спритністю циркового ілюзіоніста з різних шматочків реальності та діаметрально протилежних думок склали пазл під назвою «20-річна Україна». Ну що ж, принаймні цього разу дали глядачеві змогу побачити раніше непомітні чи й невідомі подробиці становлення та сьогодення 20-літньої держави.