Уявіть собі, до мене на початку серпня звернулися представники одного з відверто провладних телеканалів і запросили взяти участь у записі їхньої програми до Дня Незалежності: мовляв, давайте ми порозмовляємо з вами десь в офісі чи на природі, ви нам щось розкажете цікаве, а потім ми виберемо, яку частину розмови - ясна річ, найкращу і найцікавішу - пустити в ефір. Добре, - сказав я, - давайте зробимо запис, хоча навряд чи його вам дозволять пустити в ефір. Бо я почну з того, що головне гасло нинішнього святкування «Україна - молода незалежна держава» просто сміховинне, покажу, чому саме, а далі розкажу про висновки, які звідси випливають, включно із судовими рішеннями про позбавлення Бандери й Шухевича звань Героїв України та намагань позбавити такого ж звання лейтенанта Береста. І не тільки про це, а й про характер легітимності Української держави.

На тому вся історія з телевізійним записом й закінчилася.

І я розумію телевізійників. Бо ж як їм бути в ситуації, коли з тисяч білбордів посміхається Віктор Янукович - мовляв, Україна - це молода незалежна держава і я пишаюся нею! І коли на всіх усюдах лунає те саме - 20-річна юна країна... молода держава... два десятиліття тому проголосили незалежність... ще недовгий шлях... він лише починається... і так далі, і таке інше.

Та й чи повинні працівники телебачення чи, ширше, всіх ЗМІ брати на себе роботу політиків та чиновників і тицяти їх писками у відверті політично-історичні абсурди та нісенітниці? Хай навіть вони закріплені в тих чи інших документах, ухвалених чи то Верховною Радою, чи то виконавчою владою.

Бо ж дивіться, що виходить: у підручниках діти читають, що 22 січня 1918 року було проголошено незалежність Української Народної Республіки, через рік відбулося - радше символічне, ніж практичне, але все ж таки відбулося! - об'єднання УНР та Західно-Української Народної Республіки, що в проміжку між цими подіями існувала так само незалежна Українська держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, що на міжнародній арені Україну було визнано десятками держав, із нею було укладено цілу низку угод. Ба більше: з 1919 по 1923-й (так, саме 1923-й, бо влітку цього року було завершено процес утворення Союзу РСР) існувала більшовицька Українська Соціалістична Радянська Республіка, «переформатована» з «УНР-2» (тобто паралельного з «буржуазно-націоналістичним» державного організму), яка також номінально була незалежною і яка також мала низку угод з іншими державами. Та й після створення СРСР до початку 1930-х Україна зберігала певні формально-суверенні риси, скажімо, низку республіканських наркоматів, над якими не було союзних, власну систему державних нагород, українізовані територіальні військові формування (раджу почитати ранні оповідання Миколи Трублаїні, щоб відчути специфіку цих частин Червоної армії) тощо.

Між іншим, якби не існувало бодай номінально незалежних соціалістичних республік, то звідкіля міг узятися союз цих республік?

І, нарешті, при заснуванні СРСР до відповідної угоди було записано право республік-засновниць на вихід із союзної держави (згодом воно поширилося й на інші включені до Союзу країни чи новоутворені республіки). Саме цим правом і скористалася Україна 24 серпня 1991 року. А далі була Біловезька угода між державами - засновницями СРСР про демонтаж того, що вони свого часу створили, тобто - про відновлення власного незалежного статусу.

До речі, кілька колишніх союзних республік, які здобували після розпаду Російської імперії незалежний державний статус, відзначають два свята - День незалежності (він може мати різні назви, як-от День проголошення Латвійської Республіки) та День відновлення незалежності. У Грузії це відповідно 26 травня і 9 квітня, в Естонії - 24 лютого і 20 серпня, у Латвії - 18 листопада і 21 серпня, у Литві - 16 лютого і 11 березня. В Україні такого поділу на офіційному рівні немає, хоча є День соборності 22 січня і кожен школяр та школярка (а разом із тим і їхні батьки) знають, що це водночас і день проголошення незалежності...

Ні, тут справді класичний випадок української амбівалентності, про яку не раз писали сучасні дослідники, а простіше сказати - політичної шизофренії. На ґрунті якої найсправедливіші вітчизняні суди визнали, що Бандера та Шухевич не були українськими громадянами, отже, не можуть бути Героями України, бо Української держави до 1991 року не існувало; отже, чи то ніколи не існував і Союз РСР (співзасновницею якого була Україна), чи то 1991 року Україна не мала права на демонтаж цього Союзу і мусить сьогодні бути його складовою. Бідолашні телевізійники! Я їх добре розумію.

Тим більше, що на додачу до всього я збирався жбурнути й велику каменюку у город запеклих націоналістів, які вимагають скасувати присвоєння звання Героя України учасника штурму німецького рейхстагу лейтенанта Береста на тій самій підставі - відсутності українського громадянства. Але ж Олексій Берест у дитинстві теж устиг побути громадянином України - щоправда, іншої, ніж Бандера і Шухевич. Народився він 9 березня 1921 року на Сумщині, тобто в незалежній під формально-правовим оглядом Українській Соціалістичній Радянській Республіці. А ця республіка, за Конституцією 1919 року, мала власне громадянство...

Та річ далеко не тільки в Бандері, Шухевичу чи Бересті. Річ у тяглості традицій - серед яких є не найкращі, а є й позитивні, не включені в поточну політику (наприклад, зафіксована в Конституції УНР пряма залежність числа депутатів від числа виборців). Та й відповідальність у політиків дещо інша, коли не можна все списати на «недостатній час» і «новизну державницького бачення процесів» - ітиметься радше про невміння та/чи небажання тих, хто вважає себе політичними елітами, засвоїти уроки минулого, розірвати ті сакраментальні замкнені кола української історії, деякими з яких вітчизняне державотворення ходить і донині.

Але навіщо плисти проти течії і викликати вогонь на себе? Так, видно, мудро вирішили телевізійники. Мені тільки цікаво, скількох конкретно експертів вони передумали запрошувати для запису, оскільки наведені тут думки були предметом обговорення на кількох робочих зустрічах останнього часу, і я не збираюся претендувати на монопольне авторство всього написаного вище...

...На цьому можна було б закінчити оповідь, якби президент США Барак Обама у привітанні Віктору Януковичу, надісланому заздалегідь, не написав: «Двадцять років тому народ України здобув утрачені незалежність і свободу, до яких він так довго прагнув». І якби після цього не закрутилися в темпі гопака відповідні коліщатка у президентській адміністрації, а в результаті у статті за підписом Януковича, опублікованій у «Дзеркалі тижня. Україна», поміж традиційних сентенцій, що нам, мовляв, двадцять років і шлях наш тільки починається, не вискочила фраза: «24 серпня 1991 року Україна відродилася як незалежна держава - невід'ємна складова європейської сім'ї вільних народів». Розумієте? Відродилася - отже, до цього вже мала такий статус. Крапка. «Сам» сказав, тим самим, крім усього іншого, перекресливши мотивувальну частину судового рішення у справах Бандери й Шухевича.

Але ж звідки наші телевізійники могли знати, що Обама має таких вправних радників, які витратили п'ять хвилин на пошук в інтернеті статті про Україну й підкинули шефу фразу про здобуття «утрачених незалежності і свободи»? І що ця фраза так зрезонує на вітчизняному політичному олімпі, зробивши цілком можливою розмову про відродження незалежності навіть на відверто провладних телевізійних каналах?

Ілюстрація - dfact.net