Свято пісні в день жалоби
На конкурсі дитячого (юніорського) «Євробачення» у Єревані Україну представлятиме юна співачка Крісталл із піснею «Європа». Таким став результат фіналу національного відбору, який пройшов 31 липня в Артеку; пряму трансляцію вів Перший національний.
Цього разу перед організаторами постала нелегка проблема морально-етичного плану. Фінал національного відбору було призначено на день, який виявився днем національної жалоби за шахтарями, загиблими в Суходільську та Макіївці. Усі розважальні заходи мали бути скасовані - й не лише за порадою Держкомтелерадіо, а просто за фактом дня жалоби.
Того ж дня новини повідомляли: у Севастополі було дещо скорочено програму святкування дня військово-морських сил Росії; після підняття мало бути згодом приспущено державні прапори України та Росії, а також військово-морські прапори Росії та СРСР. Залишилося тільки намагатися усвідомити й осмислити зроблене в повідомленнях відкриття й гадати, що означає й що символізує сьогодні військово-морський прапор СРСР, уживаний на території України офіційно, офіційними державними організаціями Росії в офіційній ситуації.
П'ять років тому поблизу Дзержинська на Донеччині зазнав катастрофи російський пасажирський літак Анапа - Санкт-Петербург, який прямував через український повітряний простір безпосадковим транзитом. Тоді за розпорядженням «націоналіста» Віктора Ющенка було практично скасовано святкові заходи до п'ятнадцятиріччя незалежності України. Погодьтеся, привід не відмовлятися від свята, а святкувати за «скороченою» програмою був тоді куди як вагоміший, ніж теперішній черговий календарний день військово-морських сил. Але Україна тоді цього не зробила, продемонструвавши елементарну моральність, людяність. При тому, нагадаю, формально літак не мав жодного стосунку до нашої країни. Нині загибель донбаських шахтарів (не якихось «бандерівців»!) не стала для Росії приводом відмовитися від свята на території України.
Отже, з одного боку, проведення фіналу саме 31 липня було заплановано заздалегідь. Було витрачено чималі кошти, проведено чималу роботу; учасники, їхні рідні та знайомі зібралися в Артеку. Пряму трансляцію було теж не скасувати через інтерактивне голосування. А може, все ж таки день жалоби був достатньою підставою, щоб цього разу відмовитися від інтерактивного голосування, обмежитися голосуванням журі й показати конкурс у запису іншого дня? Однаково ж Європейська телерадіомовна спілка не вимагає від національних відбіркових конкурсів якоїсь сталої процедури!
З іншого боку, веселі пісні, святкова атмосфера не пасували до дня жалоби. Ніяк не пасували. Та й конкурс, як у нас заведено казати, дитячий. Тож, тільки-но вступаючи у свідоме життя, учасники отримали незабутній урок не лише ставлення до офіційних державних заходів, а й звичайного такту, делікатності - як речей надлишкових, неважливих і не надто потрібних. «У нас свято, а там хай хоч світ руйнується» - таким вийшов цей урок.
Можна, звісно ж, намагатися довести, що конкурс не був суто розважальним заходом. От тільки наскільки це буде переконливо - не за буквою, а за духом події?
На початку трансляції Тімур Мірошниченко попросив усіх присутніх підвестися й ушанувати пам'ять шахтарів хвилиною мовчання. Хвилина минула, в залі всі сіли, й більше ніщо про день жалоби не нагадувало. Ані оздоблення сцени (чи його не можна було зробити менш яскравим?), ані поведінка ведучих та членів журі (чи не могли вони поводитися стриманіше?) змін і коректив не зазнали. «Веселится и ликует весь народ» - таку атмосферу випромінював телеекран.
Для порівняння: перший канал Національного радіо (його ділять НРКУ та радіо «Ера») минулої неділі транслював класичну музику, випуски новин та деякі емоційно нейтральні розмовні програми. Трапилося, щоправда, й там украплення життєрадісної поп-музики, але було воно єдиним і нетривалим.
...Перемога Крісталл видалася переконливою. (Та ще й із «правильною» піснею!) Принаймні, її пісня «Європа» була одним із небагатьох моїх особистих фаворитів. Тим більше що її, цю пісню, чув уже не вперше - вона є досить розкрученою. Виступила співачка теж дуже гідно - хоча (чи лише здалося?) подеколи її спів видавався не зовсім рівним. Це, втім, можна виправити за майже півроку репетицій.
Особисто мені запам'яталися також щира підліткова пісня Антона Михайлюка, оригінальний нестандартний кітч дуету «Дядя Слава та Інна Річе», етнічні мотиви Марти Квочак і Христини Дутчак. Хоча загалом змушений повторитися: віночки - плахточки у нефольклорних концертах давно вже приїлися, вони вже виглядають як штамп, як якась світоглядна зашкарублість. Навіть індійські поп-співачки вже років тридцять як не виступають у сарі! Чи Україна й справді є аж до такої міри традиціоналістською, немодерною країною?
Так само нема куди подітися від враження, яке залишається після всіх без винятку концертів юніорського «Євробачення»: порівнювати виступи десятирічних і п'ятнадцятирічних конкурсантів є справою геть невдячною. Як то кажуть математики, «задачею, що не має раціонального розв'язання». От і цього разу чи не головною інтригою фіналу національного відбору була така: хто й що переможе - спів і пісні, а чи пікантні діти, «уй ти моя радість»?
Цього разу терези хитнулися в бік співу та пісні.
Попри враження й від півфіналу цьогорічного національного відбору, й від попередніх конкурсів юніорського «Євробачення», здивувала кількість квазідорослих пісень. Деякі пісні видавалися просто такими, що композитори або продюсери відбракували їх для своїх дорослих виконавців. Ще більше було пісень, стандартно-дорослих за мелодією, але з підкреслено примітивізованими текстами. Ці пісні ретранслювали не підліткове чи тим більше дитяче світосприйняття, а уявлення дорослих про те, чим живуть (або мають жити) середньостатистичні підлітки або діти. Уявлення дорослих про підлітковий менталітет, зі штучними, бо надмірними й «не туди», вкрапленнями підліткової лексики.
У своїй безсмертній книзі «Від двох до п'яти» Корній Чуковський не писав про музику, він писав про поезію для дітей. Розкритикував він поетесу, яка продукувала вірші на кшталт «Уж лучше б с шоколадом». Оце «чшебсш» у дитячому вірші Чуковський вважав геть неприпустимим, таким, що не буде сприйнято дітьми. Не демонстративно примітивізовані - «дитячі» - прагнення й почуття, а особливі мелодика й ритміка - от що має, за Чуковським, відрізняти дитячі вірші від дорослих.
Дитячої пісні (та й узагалі поп-музики, навіть дорослої) це стосується ще більшою мірою. І з цього погляду, скажімо, Леді ГаГа є незрівнянно більш підлітковою співачкою, ніж більшість із-поміж тих, кого ми побачили в неділю у фіналі національного відбору.
Вели концерт Тімур Мірошниченко та Елізабет Арфуш. Цього разу між ними були стосунки партнерів, а не вчителя й учениці. Утім, подеколи на язику крутилося дитяче слівце «воображалы» - щодо обох. Загалом же вели фінал вони рівно й динамічно: коротеньке представлення наступного конкурсанта, подеколи нагадування про правила проведення конкурсу, посмішки й коротенькі дружні репліки один до одного - ото й усе. Ведучих було рівно стільки, скільки треба.
Щоправда, Мірошниченко після виступу деяких конкурсантів (чи випадково саме після найкращих виступів?) наголошував: «Вам сподобалося? Голосуйте! Покажіть ваші аплодисменти!» - чи щось близьке до того. Чи не була це така собі підказка?
У «Грінрумі» ведучими були Аліна Піддубна та Ростислав Тодореску. Включення із «Грінруму» були несистематичними й здебільшого теж після найкращих виступів. Далеко не в усіх конкурсантів Піддубна й Тодореску розпитували про враження від виступу й узагалі про що-небудь. І це могло виглядати теж як підказка.
Глядацьке голосування було розпочато на самому початку концерту, ще до виступу найпершого конкурсанта. Що, як здалося, суперечило запевненням НТКУ, які лунали до фіналу. З одного мобільного телефона можна було відправити не більш як 20 sms-повідомлень.
Журі фіналу було таким: Валід Арфуш, Влад Багінський, Альоша, Матіас та Злата Огнєвич. Видалося, що такого професійного журі ще не було ніколи.
Офіційно відкрила фінал радник прем'єр-міністра, голова Всеукраїнського фонду надії й добра Валентина Довженко. Стандартно, але коротко. Справжній офіціоз почався наприкінці. Генеральний директор Міжнародного дитячого центру «Артек» Олена Піддубна вручила приз глядацьких симпатій Вікторії Кобзар. Виступала вона, дякувати, коротко, але, все ж, надто офіційно. Редактор музичних програм НТКУ Влад Багінський вручив приз журі - теж Вікторії Кобзар. Оголошувати переможця вийшов Валід Арфуш. От він досить довго приковував увагу до себе; намагався розмовляти в жартівливому тоні, але однаково це виглядало як промова чиновника. Переказав він і привітання від прем'єр-міністра Миколи Азарова, який «дуже багато зробив для конкурсу» й передав переможцеві приз - ноутбук. Ото, мабуть, бігав магазинами, вибирав...
І, до речі, чи це лише збіг прізвищ юних ведучих та високих «покровителів»: Аліна Піддубна - Олена Піддубна, Елізабет Арфуш - Валід Арфуш? Так, вони здібні, може, навіть талановиті ведучі. Але чи немає більше в Україні так само талановитих? Чи не виглядає таке відверте продюсування власних дітей дещо безпардонним? Це ж був, усе ж таки, не корпоративчик, не міжсобойчик!
Додали динаміки гості, що виступали: фантастична студія «Різома» (дитячий склад), дует «Емоушн», Аліна Астровська, «Закльопки» (отут глядачі мали оцінити тріо «Флешки», що виступали в конкурсі останніми, двадцятими - один у один «Закльопки», тільки років на ... молодші й з усілякими «круто!» та «кльово!» в тексті пісні), Альоша, Матіас, Злата Огнєвич із усіма конкурсантами. Двічі було показано нарізку з конкурсних виступів. Динамічно, без пауз і затягувань.
І, як завжди, мова. Оця мовна каша почала вже конкретно дратувати. Конкурсанти співали лише українською - так за правилами. У «Грінрумі» і після виступу зі Златою Огнєвич вони ділилися враженнями хто українською, хто російською. У цьому не було нічого такого. Артисти - гості співали й розмовляли з публікою лише російською. У цьому - хай буде так - теж не було нічого особливого. Особливе було в іншому: офіційні особи промовляли зі сцени лише російською. Їхні діалоги з Мірошниченком та Арфуш-молодшою, які ретельно дотримувалися української, справляли враження чогось божевільного, «твоя моя не понимай». Може, державному телеканалові варто було б уникати подібної двомовності?