Услід за черговим фільмом Олексія Пивоварова «22 червня. Фатальні рішення» московський телеканал НТВ представив своїй аудиторії ще одну прем'єру, яка під іншим ракурсом бере ту саму тематику - початок німецько-радянської війни та причини воістину страхітливих поразок «непереможної і легендарної». «Сталін проти Червоної армії» - так названа ця стрічка (автори сценарію Антон Нікітін та Юлія Прокопенко, режисер-постановник Даниїл Сирих, студія «Доккіно» на замовлення НТВ, 2010). І хоча фільм майже за всіма показниками (відеорядом, динамікою, ґрунтовністю та глибиною осягнення подій, професіоналізмом авторів тощо) поступається продуктам «фірми Пивоварова», проте вартий і перегляду, й обговорення. Хоча б тому, що в ньому слово мають діти й онуки знищених у 1937-39 роках знаних радянських воєначальників, а їхні спогади тих подій чи розповіді про родинні перекази цікаві не тільки фахівцям, але й широкій громаді.

Фільм побудований традиційно: спочатку нам розказують - на тлі більш-менш ретельно побудованого відеоряду - про жахливі поразки Червоної армії 1941 року, про паніку, яка охоплювала часом цілі армії та фронти, про відсутність досвідчених командирів (а це вже явне перебільшення, та про нього потім), про наступ фашистів (очевидний нонсенс, тому що все ж таки йдеться про нацистів), а вже потім надають слово історикам і нащадкам репресованих воєначальників, які розмірковують про причини цих поразок. І головною з них називають репресії проти командного складу Червоної армії, які прокотилися кількома хвилями, від самого початку і до кінця 1930-х, набувши найбільшого масштабу у 1937-38 роках.

Закономірно постає питання: чим же були зумовлені ці репресії? Автори фільму дають однозначну відповідь: особистими якостями Сталіна. Мовляв, він не був фахівцем із військової справи, під час Громадянської війни ніякими звитягами не відзначався, водночас заздрив талановитим і фаховим військовикам, вважав себе (і наказував вважати) геніальним полководцем, відтак «зачистив» у кілька прийомів Червону армію від кращих командирів, залишивши тільки слухняних, готових виконувати будь-які його накази.

Відповідь, чесно кажучи, зовсім не на рівні сучасної дослідницької думки. Про такі речі говорив іще Микита Хрущов на ХХ з'їзді КПРС (не випадково фільм закінчується згадкою про цей з'їзд). Але ж надворі не 1956 рік! Навіть Хрущов у наступні роки ставив питання про те, чому Сталін зумів не тільки здобути, а й ствердити безмежну владу. Відповідь Хрущова логічна як для партократа, але надзвичайно наївна: вся справа у «порушенні ленінських норм партійного життя», у «відході від ідеалів соціалізму». Автори фільму, певна річ, не можуть повторити такі пояснення - сьогодні вони нікого не задовольнять, ‑ натомість сказати «тоталітаризм», «диктатура», «деспотизм» не наважуються, бо ж вийде, що і їхні герої зовсім не «білі та пухнасті», і сама Червона армія за своїм єством не захисниця народу, а знаряддя агресії. Та й питання про війну постане зовсім в іншому ракурсі...

Отож автори стрічки, схоже, намагаються не ризикувати, а діяти в межах офіційно проголошеної президентом Росії Медведєвим десталінізації - ось, мовляв, вам Йосиф Віссаріонович, він не був «ефективним менеджером», він підставив під удар Червону армію, був винуватцем неймовірних жертв часів війни, а далі дивіться, зіставляйте факти, думайте і вирішуйте самі.

На жаль, стосовно фактів автори фільму - поряд із цінною для масового глядача розповіддю про стиль діяльності костоломів із НКВД, про заляпані кров'ю сторінки «свідчень» Тухачевського, де він зізнавався в усіх можливих і неможливих гріхах, про прагнення значного числа представників вищого командного складу Червоної армії змістити з посади наркома оборони маршала Ворошилова тощо ‑ допускають численні ляпсуси. Деякі з них очевидні тільки для обізнаної частини аудиторії, деякі - для всіх і вся.

От, скажімо, на екрані крупним планом замітка із газети «Правда» про самогубство начальника Головного політуправління армії Яна Гамарника, де чітко написано «колишній член ЦК ВКП(б)», а диктор тим часом говорить «колишній член ЦК КПРС». Може, не всі знають, що партія більшовиків перейменувалася 1952 року, але ж читати, мабуть, уміють усі глядачі...

Ну а відвертих історичних неточностей чи надто дискусійних тверджень (назвімо це так) надто багато, як на 46-хвилинну стрічку.

Син розстріляного 1937 року комкора Віталія Примакова Юрій стверджує, мовляв, Сталін не був організатором Червоної армії, не провів жодної вдалої операції, нічим не відзначився на Громадянській війні... Але все ж оборона Царицина - це немалою мірою заслуга Сталіна. Інше питання, якою ціною були досягнуті успіхи, але червоний терор тоді був нормою, хіба що Сталін та його команда в цьому плані дещо пересолювали.

Біографія маршала Василія Блюхера містить кричущу неточність - під час Громадянської війни не армія, а 51-а дивізія Блюхера брала активну участь у розгромі Колчака і Врангеля. А стосовно «потужної армії», начебто створеної маршалом на Далекому Сході, це явне перебільшення. У спогадах генерала Петра Григоренка є прикметна в цьому плані розповідь про те, що не було побудовано навіть шосейних шляхів, щоби маневрувати резервами. Та й бої на озері Хасан у 1938 році засвідчили низький рівень підготовки тамтешніх військ. І не треба забувати, що маршал Блюхер мав не надто оригінальну серед командного складу Червоної армії «хворобу», градус якої сягав зазвичай відмітки 40...

Розповідь про російсько-польську війну 1920 року містить цілу низку неточностей. По-перше, насправді про удар Першої кінної армії на Варшаву командувач Західного фронту Тухачевський не просив Єгорова, командувача Південно-Західним фронтом; так наказав Троцький, голова Реввійськради і безпосередній начальник їх обох. Але кінармія пішла із великим запізненням, бо і її командири, і її бійці надто хотіли взяти Львів й у своє задоволення (як це робили з іншими взятими ними великими містами) пограбувати його. А потім під Замостям полковник Марко Безручко та його 6-та дивізія армії УНР зупинили Будьонного і не пустили його до Варшави. (Але чи можна говорити таке в російському фільмі? Якісь петлюрівці дали дрозда майбутнім червоним маршалам...) Ще одна неточність - мовляв, Тухачевський не мав, ідучи на Варшаву, рухомих з'єднань. А 1-й кінний корпус Гая? Справа в тому, що Гай мав обійти Варшаву з півночі, форсувавши Віслу, а Будьонний - підійти з півдня, замкнувши тим самим кільце навколо польської столиці. Та польські й українські війська зірвали цей план, і Тухачевському не вдалося, як він мріяв, «напоїти червоних коней із Шпреє та Марни».

Унікальна за історичною безграмотністю дикторська (себто авторська) фраза: «Росія підписала з Польщею ганебний мир, заплативши за нього Західною Білоруссю і Західною Україною». Винесемо за дужки Білорусь; але ж хіба Західна Україна колись належала Росії, окрім як кілька місяців у 1914-15 роках, коли була окупована царською армією, і частково - у 1916-17 роках, коли її шмат був захоплений після Брусилівського наступу? У цьому сенсі автори фільму демонструють глядачам чи не взірцево-показову російсько-імперську свідомість: утратити бодай частину України - це ганьба...

Є неточність і стосовно долі маршала Єгорова, вірного сталінця, котрий усе одно потрапив під жорна Великого терору, бо сп'яну пожалівся близьким друзям, що його заслуги «затирають», що всюди тільки Сталін та Ворошилов із Будьонним, а де ж він, котрий у роки Громадянської війни командував усіма трьома. Насправді був не один донос на нього, а одразу два, бо кожен із друзів, ледь протверезівши, сів за письмовий стіл. Водночас доречно звучать слова про звернення вже заарештованого Єгорова до його чи не найближчого друга Будьонного - порятуй! До речі, звертався він і до Ворошилова, теж одного із своїх давніх друзів. І ті, попри двадцятилітню дружбу, злякалися і зрадили Єгорова. Якщо хронічний переляк панував навіть нагорі воєнної ієрархії, можна тільки уявляти, що діялося внизу (даремно, до речі, автори фільму не розповіли про вакханалію доносів і поголовне пияцтво у Червоній армії 1937-38 років - бо це якраз і є складники її майбутньої катастрофи).

Тепер щодо одного із ключових моментів фільму - повернення з таборів частини репресованих і вцілілих комбригів, комдивів і комкорів. У стрічці все фактично зведено до прохань Будьонного повернути в армію Рокоссовського і Горбатова (мовляв, совість заговорила). Можливо, такі прохання й справді були - проте суть питання полягала зовсім в іншому. Йшлося про переддень і початкові етапи Другої світової війни. У фільмі сказано: «Сталін розумів, що війна не за горами». Та війна вже точилася! І бойові дії під час «визвольного походу» вересня 1939 року та Зимової війни з Фінляндією показали низьку якість радянських командних кадрів. От і пішла команда із самого верху - випустити вцілілих. Випускали (хоча і не всіх), повертали до війська, але... майже нікого не провели через переатестацію (почату в Червоній армії 7 травня 1940 року введенням генеральських звань). Так і воювали колишні в'язні - дехто аж до 1942-го - з видною всім, й командирам, і бійцям позначкою «неблагонадійних» (про те, як ставилися до них армійські «верхи» - у спогадах генерала Горбатова). Отож змушені були воювати добре, бо ж за найменший огріх могли знову потрапити до ҐУЛАҐу, а то й під «вишку». Але що цікаво (і чого у фільмі немає): чимало з них воювали по-своєму, порушуючи статути, ризикуючи потрапити під трибунал - Рокоссовський, Леонід Петровський, той самий Горбатов та інші.

Перелік як ляпсусів, так і певних чеснот стрічки можна продовжити. Проте головний огріх (якщо так його можна назвати) все ж концептуальний: темою фільму є дослідження причин поразок Червоної армії у 1941 році, проте все обмежується сюжетами щодо репресій і перетворення війська на абсолютно слухняне знаряддя режиму. Слухняне - але ж це зовсім не значить, що й ефективне. Насправді ефективними тоді не були ані військово-промисловий комплекс, ані система управління державою, ані «компетентні органи», ані армія. Такий уже режим побудували ленінці й сталінці. Та саме це, повторю ще раз, залишається в авторів фільму «за дужками».

І при цьому картина, зроблена ще 2010 року, лежала у запасниках НТВ. Чому? Чекали на 22 червня? Але ж за півроку чекання однозначно можна було хоча би найбрутальніші ляпи прибрати і відкоригувати деякі моменти, чи не так? Із якого дива сталося інакше - це загадка сучасного російського телебачення...