Дві абеткові речі. Перша: матеріали за результатами журналістських розслідувань мають бути переконливими, а висловлені в них звинувачення - доведеними. І друга: в таких матеріалах доведені висновки має бути чітко відокремлено від підозр, припущень та гіпотез - хай навіть їхня ймовірність видається дуже високою.

ТВі, «Знак оклику», випуск від 18 червня, сюжет про накручування голосів за Міку Ньютон на конкурсі «Євробачення». Виявляється, продюсер Тимофій Нагорний відрядив до різних європейських країн «декілька десятків спеціально проінструктованих і профінансованих людей», які мали голосувати за українську співачку. Скандал? Ще й який!

От тільки спробуймо поглянути на сюжет із точки зору скептика. Такого собі Хоми невіруючого, який не звик вірити на слово всьому, що лунає з телеекрану. Адже саме до такої аудиторії апелює ТВі, хіба не так? Та й журналістське розслідування за визначенням мусить бути чим завгодно, тільки не проповідуванням серед уже навернених. Чи міг сюжет про Міку Ньютон переконати скептиків?

«Продане смс-голосування», - таким був заголовок сюжету. «"Знак оклику" отримав сенсаційні зізнання людини, яка сама брала участь в організації масштабного керованого смс-голосування за українську співачку Міку Ньютон... Тетяна Шустрова про сучасні технології організованого смс-голосування на усіх можливих співочих конкурсах», - такою була підводка. Зверніть увагу на слово «усіх». Чи було це констатацією того ДОВЕДЕНОГО факту, що не лише «Євробачення-2011», а всі без винятку співочі конкурси стали жертвою спритних маніпуляторів? Пролунало це саме так.

На екрані тим часом з'явилася карта Європи. Різні країни було пофарбовано у два різних кольори, на тлі деяких країн (незалежно від їхнього кольору) було зображено мобільні телефони. Що це було? От саме в цих країнах діяли найняті Нагорним люди? Чому ж тоді було не сказати про це? Що означали різні кольори?

А жодної країни, у якій діяли українські маніпулятори, так і не було названо. «За зайве базікання обіцяли скрутити голову», - казав з екрану свідок Андрій, чиє обличчя з метою безпеки було затемнено. Втім, затемнено так, щоб було видно: свідок - людина далеко не худорлява, та ще й носить великі окуляри. (Але припустимо, що окуляри - то був додатковий камуфляж.) То невже саме з метою безпеки «Знак оклику» не назвав бодай одну країну, а краще - пару-трійку?

Була у словах Андрія прикметна фраза: «Во многих странах на руки отпускалась одна сим-карта, и только по паспорту». Особисто я достеменно знаю про одну таку країну - це Російська Федерація. Але щоб «во многих»? До речі, у підводці до сюжету було сказано, ніби, відряджаючи найнятих маніпуляторів, Тимофій Нагорний забезпечив їх сім-картами різних країн. То навіщо ж тоді було «по паспорту»?

Викликали подив й інші слова з сюжету: «Для того, щоб надіслати таку кількість смс, вони (найняті маніпулятори. - Б.Б.) не спали по кілька діб». Але ж жодне голосування не тривало «по кілька діб»! Кожне голосування тривало рівно стільки, скільки тривав концерт - три-чотири години. Голосувати за Міку Ньютон треба було двічі - у четвер та суботу. 

Окрім свідчень Андрія, був у сюжеті ще один ключовий момент. Узявши за основу зізнання Міки Ньютон, що підготовка до конкурсу коштувала 500 тисяч доларів, автори провели калькуляцію її витрат: гонорар композиторові Русланові Квінті, сукня, гонорар Ксенії Симоновій, переліт та проживання команди... Вийшло, що 300 тисяч доларів мали залишитися вільними. «От вони й пішли на організацію смс-голосування», - підвели глядачів до висновку.

Але стриваймо. А декілька місяців репетицій? А «Різома» з самим Анатолієм Залевським і балет «ангелів із дзеркалами» у виступах на Національному відборі? До речі, протягом Національного відбору Міка Ньютон, коли не помиляюся, жодного разу не з'явилася на сцені в одній і тій самій сукні, й дюссельдорфська, з крильцями, була серед усіх них найскромнішою. А знімання кліпу, який треба було подати оргкомітетові конкурсу? А записування аудіо? Усе це коштує грубих грошей. Можна запідозрити, що однаково цифра у півмільйона доларів є дуже сильно завищеною, й однаково величезні суми «гуляють». Але лише підозрами все це й залишається: спрощений підхід до розслідування та його неакуратність позбавили глядачів можливості сприймати це як доведений факт.

Була ще репліка виконавчого директора «Євробачення» Йона Оли Санда, який відмовлявся розкрити голосування по кожній країні - бо «нема навіщо». Оця «секретність», як її назвали у сюжеті, й справді є дивною, але репліка Санда видалася явно висмикнутою з контексту. Її завершення було таким: «Довелося б платити переможцю й переможеному». Про що кажуть ці слова? Що платити й за що платити? Оце так і залишилося загадкою.

Репліка Тетяни Шустрової про те, що з великим запізненням було оприлюднено роздільні результати голосування професійних журі та смс-голосування глядачів (на екрані з'явилася таблиця з сайту http://www.eurovision.tv/ - дрібнесенька, не розгледіти), не надто переконувала: їх же таки було оприлюднено! І, принагідно кажучи, за результатами голосування журі Міка Ньютон опинилася далеко не у хвості.

До речі, слова Шустрової, ніби й на Національному відборі результати голосування журі та смс-голосування радикально відрізнялися, були неправдою: журі тоді так само віддало перше місце Міці Ньютон.

Тож єдиним доказом маніпулювання смс-голосуванням залишилося свідчення Андрія. Так, приголомшливе, так, детальне, так, достатнє як доказ саме по собі, але... Отут на повний голос і заговорив скептик. Різні сюжети «Знаку оклику» в минулому викликали дискусії стосовно правомірності постановних ілюстрацій до розслідувань. А що як автори пішли далі й вирішили запровадити постановні докази, а то й постановні «факти»? Скажете, після згаданих дискусій такі сумніви не мають підстав для існування? Але причина сумнівів - то не лише затемнене обличчя свідка вкупі з відсутністю географічної конкретики та «неув'язками». Головна причина - в загальному змісті сюжету.

Чого геть не терпить жанр журналістського розслідування, то це зайвої інформації. Думок із приводу й узагалі всього, що безпосередньо не стосується розслідуваного факту. Навіщо було казати, наприклад, отаке: «До речі, Міка Ньютон нещодавно покинула Україну шукати шоу-бізнесового щастя за океаном, у США»? Чи цей факт хоч якось проливає світло на те, чи було зманіпульовано результати співачки? А чи суто по-радянськи: якщо «зрадниця Батьківщини», то й узагалі особа мерзенна, тавра на ній нема де ставити?

«(Зманіпульовані) результати конкурсу опинилися в центрі уваги європейської музичної тусовки», - пролунало у підводці. Цікаво було б послухати думку представників тієї тусовки. Чи бодай дізнатися, що то за тусовка, де вона збирається.

А як вам отаке: «Результати голосування професійного журі й глядачів кардинально відрізняються, а тому перемога Азербайджану виглядає досить сумнівною»? Так, результати цьогорічного конкурсу видалися надто вже дивними. Болгарія, Велика Британія, Вірменія, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Македонія, Німеччина, Норвегія, Сербія, Словенія - от список країн, які не дали Елеві та Ніккі, цьогорічним переможцям «Євробачення», жодного балу. Надто вже великим вийшов цей список; 2004 року Руслані не дала балів лише Албанія. (Оцей факт навести, можливо, було б доречно - але у «Знаку оклику» його не навели.)

Але, по-перше, якщо правила встановлюють дві процедури голосування, то саме підсумок обох процедур і є законним. А по-друге, цікаво виходить: на маніпуляціях зловлено (погодьмося на хвилинку з цим) продюсера української учасниці, а під сумнів поставлено перемогу азербайджанців. Дива! Як для жанру журналістського розслідування - жанру, що має бути винятково точним, - то й зовсім дива.

От цікаво: звинувачуючи керівництво «Євробачення» у сприянні зманіпульованим результатам, автори сюжету не дали собі клопоту процитувати правила конкурсу. Ведучи мову про «тисячі смс», відправлених маніпуляторами, вони ані словом не обмовилися про те, чи існує обмеження на кількість смс з одного номера, а чи його не існує - й коли не існує, то від якого часу.

Це було те, що викликало критику й сумніви. Далі піде про те, що ніякої критики не витримує.

Кореспондентка взялася до узагальнень. «Так зване професійне журі «Євробачення» насправді непрофесійне», - винесла вона вирок, а на екрані з'явилася група якихось людей. Так от, до відома пані Шустрової: «професійного журі "Євробачення"» не існує; існують професійні журі в кожній країні-учасниці. І саме на рівні кожної країни складаються результати журі та смс-голосування.

«На самом деле «Евровидение» давно превратилось в коммерческую машину из того девственного Сан-Ремо, которое брало свои истоки в Италии», -  прийшов Шустровій на допомогу «знавець «Євробачення», фахівець із піару» Олексій Радчук. Коментувати його репліку... навряд чи коментарі спроможні вже щось додати. Сан-Ремо, що брало витоки в Італії (й потім, напевно, кудись-таки витекло), - це таки круто.

Порозмовляли Шустрова з Радчуком про комерційну машину, й раптом кореспондентка зазначила: «Авторитет конкурсу підім'яла велика політика... Політика на конкурсі вже давно витіснила музику». Ну й справді, про що ж іще розмовляти на українському телебаченні, як не про велику політику?

А далі пішли конспірологічні, з відповідною ж мірою аргументованості, твердження, що давно вже гуляють інтернетом, переважно російським. «Після Помаранчевої революції «Євробачення» проходило в Києві, газова криза привела його до Москви, а економічна криза повернула до Старого Світу», - це Шустрова. Отакої: виходить, Київ із Москвою - то не Старий Світ, їх Колумб для нас відкрив. Пролунало щось і про «нафтовий Азербайджан». Глядачам тільки й лишилося, що обирати, що їм ближче до душі - або велику геополітику з «нафтовим Азербайджаном», або сумнівну перемогу Азербайджану внаслідок маніпуляцій під час голосування. Бо й те, й те одразу, в одному сюжеті - це вже відвертий перебір, це вже занадто. Або журналістське розслідування визначає точну причину неподобств, або ж воно пропонує на вибір різноманітні припущення - тільки тоді воно припиняє бути розслідуванням.

Думка про «помаранчевий» підтекст «Євробачення-2005» у Києві так само не є оригінальною, вона давно вже широко присутня в інтернеті, переважно російському. От тільки річ у тім, що конкурс у Києві відбувся завдяки перемозі Руслани. А перемога ця сталася у травні 2004 року, за цілих півроку до Помаранчевої революції. Отже, слідом за російськими блогерами «Знак оклику» наполягає на тому, що станом на травень 2004 року Помаранчеву революцію в Україні вже було заплановано, й заплановано Заходом. Мабуть, агресивним блоком НАТО - більше бо нема кому. Треба так розуміти, що у травні 2004 року проклятущий Захід уже щосили готував для України американські валянки та наколоті апельсини. 

А чи до 2008 року Москва не була «газовою»? А до 2011 року Азербайджан не був «нафтовим»? Чому ж лише тепер про нього згадали?

Економічна криза, що повернула конкурс до «Старого Світу»... Узагалі-то, провести три концерти - то не такі вже й уселенські витрати. 1990-х років маленька Ірландія (усього 3 мільйони населення) проводила «Євробачення» три роки поспіль, а потім ще через рік. На той час Ірландія далеко не була найбагатшою в Європі. За всю історію «Євробачення» достеменно відомо лише два випадки, коли країни відмовлялися від проведення конкурсу з фінансових причин. 1972 року це зробило Монако, а 1974-го - Люксембург, який мав проводити вдруге поспіль «Євробачення», бо вже приймав його 1973 року. Оцініть масштаби обох країн.

«Каждый раз конкурс отправляют в проблемную страну», - це вже Радчук. Яка така вже проблема була 2005 року у Греції, а тим більше 2006-го у Фінляндії? Звісно ж, у кожній країні можна знайти яку-небудь «проблемність». У тому самому російському інтернеті доводилося читати, що буцімто 2009 року перемогу віддали Норвегії, бо хотіли заохотити її вступити до Євросоюзу й перейти на євро замість своєї крони. Тим і цікава конспірологія, що не відкидає навіть феноменально божевільних аргументів.

Додайте до цього, що весь сюжет супроводжували довільно підібрані (й не підписані) картинки сценічних виступів і залаштункових мізансцен конкурсів «Євробачення» останніх п'яти років. Самі по собі вони не несли ніякої інформації.

Отже, з чим ми стикнулися в цьому сюжеті? Передусім, із невмінням вчасно поставити крапку. Влучно й красиво подати рівно стільки інформації, скільки насправді є, а не намагатися розігнати оповідання у роман. Якби свідчення Андрія пролунали самі по собі, окремим сюжетом, це було б неперевершено. Усі узагальнення тільки залишили враження недорозслідуваності й, відповідно, намагання компенсувати цю недорозслідуваність конспірологією. Конспірологія у підсумку підмінила розслідування. А справді кричущий факт (якщо він таки факт) потонув, загубився.