На необізнаних із тонкощами передісторії та початкових періодів Другої світової війни цей фільм Олексія Пивоварова та Андреаса Альбеса має всі шанси справити сильне позитивне враження. Вперше показаний широкій аудиторії 19 червня 2011 р. на телеканалі НТВ, він, безумовно, став уже фактом (і фактором) інформаційно-культурної сфери на пострадянському просторі - і не тільки на ньому. Досить подивитися на число інтернет-джерел, звідки його можна скачати. Зрозуміла річ, із порушенням авторських прав, але задля реалізації щонайменше однієї із чільних людських свобод - свободи доступу до інформації.

На тих, хто вважає, що ніяких тонкощів в історичних подіях тих років немає і бути не може - все давно зрозуміло, миролюбний СРСР став жертвою світового капіталізму, передовим загоном якого була фашистська Німеччина, - фільм також, як це не парадоксально, може справити достатньо позитивне враження, хоча і захитає деякі світоглядні підвалини. Бо ж одна із точок зору, яскраво представлених у фільмі: СРСР на зовнішньополітичній арені діяв цілком вірно, Сталін був мудрим геополітиком, а ще цілком виправдано «мочив» різних там прибалтів, поляків, фінів та бандер.

Ну, а на тих, хто мав бажання та можливість ознайомитися з опублікованими за останні чверть століття науково-теоретичними і публіцистичними книгами (йдеться про сотні книжок, написаних десятками авторів на пострадянському просторі та за його межами), - на тих фільм справить двояке враження. Звісно, дивитися його цікаво, але нічого нового він не скаже; ба більше - зауважень до цієї стрічки можна висунути чимало, і вони будуть умотивованими. Бо ж, сказавши «А», треба говорити «Б», «В», «Г» - і так далі. А намагання вести подвійний облік щодо гріхів тоталітарних режимів, коли поняття «агресія» вживається тільки стосовно дій одного із них, виглядає щонайменше дивним.

Якщо, звісно, фільм не зроблено у сучасній Росії...

А саме там і побачила світ нова стрічка Олексія Пивоварова, яка продовжує серію його теледосліджень драматичних моментів Другої світової війни. І хоча фільм «22 червня. Фатальні рішення» («22 июня. Роковые решения») на сайті НТВ названо спільним російсько-німецьким проектом двох авторів - самого Пивоварова та історика Андреаса Альбеса, - але вже добре відомий глядачам пивоваровський стиль відчутний тут в усьому. Тобто - і в плюсах, і в мінусах того, що діється на телеекрані.

Олексій Пивоваров так охарактеризував цілі, які ставила перед собою авторська група стрічки: «Наш фільм - не про саму війну, а про те, що призвело до неї. Той факт, що 22 червня 1941 року стало для СРСР страхітливою ​​катастрофою, не могла приховати навіть радянська пропаганда. Але насаджувана нею канонічна версія подій не тільки брехлива, а й образлива для тих, кого вона начебто «вигороджує» - для вищого радянського керівництва й особисто Сталіна. Як до нього не стався, все ж не можна вважати його дурником, яким робить його звичне трактування:  «боявся спровокувати Гітлера, тому й не дозволив привести армію в бойову готовність». Катастрофа літа 41-го насправді не була раптовою. Вона була закономірним підсумком тих рішень, про які ми і спробували розповісти в нашому фільмі».

Справді - спробували. У межах можливого.

У цьому фільмі Пивоваров відвів собі не надто значну роль - на першому плані інші. Передусім історики Михаїл Мельтюхов та Марк Солонін, діалог яких стає смисловою віссю «Фатальних рішень». Неосталініст та ліберал не б\'ються перед телекамерою, не плескають водою один одному в обличчя - вони розповідають про тодішні події і дають їм оцінки, що, як не дивно, в деяких моментах співпадають. Але в більшості випадків - не збігаються категорично. Хоча при цьому фактаж і побудовані на ньому гіпотези  у них не розходяться. Обидва вони дотримуються думки, що Сталін активно готував напад на Німеччину у 1941 році, щоб стати господарем щонайменше Європи.

При цьому перше, про що заявив Мельтюхов, - значне число важливих документів тієї доби досі недоступне. Більше того: навіть начебто відкриті фонди не видають нерідко історикам потрібні документи. От і спробуй тут дослідити один із переломних моментів історії ХХ століття! Тезу цю підхоплює й Пивоваров: ми, мабуть, ніколи не отримаємо точної відповіді щодо сенсу дій СРСР у перші дві декади червня 1941-го - і не тільки щодо цього...

Але про плюси, про позитиви фільму трохи згодом. Зараз - про мінуси, часом дуже й дуже серйозні.

Авторами фільму наголошено, що Мельтюхов і Солонін спеціально для фільму багато працювали в архівах і знайшли чимало цікавих документів. Та жоден із них не цитується з екрану; нічого нового, окрім того, що вже було відомо у 1990-х, аудиторія не почула й не побачила. Ні, це добре, що деякі радянські та німецькі документи, відомі до цього сотням тисяч читачів, стали надбанням мільйонів глядачів, але де ж обіцяні новинки? Чи, може, вони були, але в остаточний варіант фільму так і не увійшли? Тоді навіщо взагалі говорити про це?

У фільмі говориться про візит Ріббентропа 23 серпня 1939 року до Москви як про «цілком несподіваний» - мовляв, із німцями готувалися зустрічатися тільки в одному місці, на полі бою. Але це неправда. Були спроби з боку Сталіна щодо встановлення контактів із Гітлером у 1937-38 роках. А з весни 1939 року у Берліні точилися неофіційні, але дуже активні переговори радянського тимчасового повіреного у справах Георгія Астахова з німецькою стороною. Вони й підготували візит Ріббентропа. Німці називали Астахова «архітектором пакту Ріббентропа-Молотова», що доводить його визначну роль у встановленні порозуміння між двома тоталітарними режимами, але... За наказом Сталіна Астахов повертається до Москви напередодні приїзду туди Ріббентропа. У 1940 році Астахов заарештований, засуджений як польський (!!!) шпигун. Він помер (чи був розстріляний, невідомо досі) у ҐУЛАҐу в липні 1941 року. Очевидно, надто багато знав...

Грубий ляп авторів фільму - твердження, що через півроку після Мюнхена і загарбання Судет Вермахт окупує вже всю Чехословаччину. Насправді йдеться тільки про Чехію - Словаччина проголошена незалежною.

Тепер про приєднані до СРСР Західну Україну та Білорусь: Пивоваров стверджує, що в німецькій зоні окупації було ще гірше, ніж у радянській. Це більш ніж дискусійна теза: за дослідженнями польських та американських учених, за перші два роки у німецькій зоні окупації було вбито й заарештовано вчетверо менше цивільного люду, ніж у радянській...

Візуально цікаво подана сюжетна лінія про війну СРСР із Фінляндією. Але автори примудрилися не сказати про радянський напад, про агресію проти Фінляндії - «30 листопада Червона армія перетинає кордон». І все! І жодного слова немає про маріонетковий уряд «демократичної Фінляндії», про намагання Кремля завоювати всю Фінляндію, про створений в СРСР 1-й корпус «правильної» фінської армії «Інгерманландія» - із карелів та росіян. А от число загиблих червоноармійців узяте по мінімуму, наведена тільки цифра тих, хто загинув на полі бою. А пропалі без вісти, а померлі у шпиталях?

У фільмі співаються два куплети пісні «Суоми-красавица», з якою Червона армія йшла у похід. Але інформація про пісню - відверто брехлива: «Похідну пісню скоро напишуть брати Покрас й Анатолій д\'Актіль». Чому я вживаю саме слово «брехлива»? Та тому, що добре відомо - у пісні є дуже цікаві рядки (не проспівані у фільмі):

«Невысокое солнышко осени

Зажигает огни на штыках».

Реально ж лише один день календарної осені проходили бойові дії, і то коли падав сніг, тобто пісня готувалася заздалегідь, бойові дії планувалися, очевидно, десь так на жовтень, але, як завжди, не встигли вчасно підготуватися, а відступати було нікуди - йшлося про престиж сталінського СРСР.

Нарешті, не сказано, що ж спонукало Гітлера дати наказ розробляти план війни проти СРСР; це було несподіване для Німеччини загарбання Буковини 28 червня 1940 року: по-перше, Буковина не входила до сфери інтересів СРСР за таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа, по-друге, Кремль не попередив про свої плани заздалегідь, як цього вимагали угоди між двома державами. Відтак Гітлер цілком умотивовано вирішив, що Сталіну не можна довіряти - і наказав військовим проаналізувати, як можна захиститися від можливого радянського нападу. Виявилося - оборонятися не вдасться, захиститися можна тільки своїм наступом, першим ударом.

Є у фільмі й відверта халтура (видно, його творці дуже поспішали). Скажімо, розповідь про бій між радянськими і німецькими військами 19 вересня 1939 року піді Львовом (бій випадковий, бо прийняли один одного за поляків) ілюструється кадрами німецьких танків зразка 1943 року. Чи показують нам актора, який грає роль міністра закордонних справ Латвії, і розмова йде про Латвію, а написано у титрах, що це литовський міністр. А потім інший актор у кадрі - і знову той самий напис про литовського міністра, з прізвищем...

Дуже важко оцінити, до плюсів чи до мінусів стрічки належить участь у ній такого «модерного неосталініста», як історик Мельтюхов. Мабуть, усе-таки до плюсів, оскільки відверто хамський стиль цього компетентного у своїй фаховій царині персонажа виглядає самовикривальним. Мельтюхов повністю виправдовує сталінську зовнішню політику: у міжнародних відносинах, зазначає він (і це не надається до перекладу) «прав наглый и вооруженный». Ось так. І в минулому, і сьогодні. І нічого там на норми права посилатися і про якусь мораль згадувати. А ще Мельтюхов розповідає про «безпросвітні злидні» Прибалтики, внаслідок чого, мовляв, народ сприймав радянську пропаганду дуже прихильно. Солонін зауважує на це: «Я втратив дар мови». Які злидні, коли рівень життя там був досить непоганий за європейськими мірками? Мельтюхов у відповідь: «Вы начитались современных бредней прибалтийских!» Який високий академічний стиль, яка аргументація, гідна доктора історичних наук (утім, хіба він оригінальний у своїй стилістиці? Згадаймо, Жириновський і Зюганов - доктори філософських наук...).

А тепер про очевидні, як на мене, удачі авторів фільму. По-перше, візуальне рішення розповіді про нацистську та більшовицьку агресію (хоча Олексій Пивоваров ретельно уникає слова «агресія» щодо дій СРСР, але зміст подій говорить сам за себе). Держави показані як такі собі «національні квартири», стіни яких руйнують і до яких вдираються солдати Червоної армії та Вермахту. От тільки чомусь «забули» у стрічці показати опір поляків такому вторгненню, але воно й не дивно, враховуючи - попри всі реверанси - ставлення «кремлівських чекістів» до самого факту існування Польської держави та польської нації. Не дражнити гусей там, де їх можна не дражнити - схоже, саме ця максима була головною при створенні «Фатальних рішень».

Тим більше, що Пивоваров вимовив-таки сакраментальну фразу:  «У 1939 році Вермахт до війни з Червоною армією не був готовий». А це означає, що ніяка німецька чи якась інша агресія Радянському Союзу тоді не загрожувала, тож стандартні виправдання підписання обох пактів із Німеччиною (якщо хтось не пам\'ятає, був іще й Договір про дружбу і кордон - також із таємними протоколами) не мають під собою реального підґрунтя.

По-друге, концептуальною удачею є розповідь про Першу світову - як про першу війну, де вбивство людей перетворилося на промислову технологію. Та війна стала поворотним пунктом у житті модерної цивілізації, і Друга світова війна справді виглядає продовженням Першої, її відлунням і доповненням.

По-третє, окремої похвали варте використання кадрів із маловідомого зараз фільму «Великий гражданин» (прообраз головного героя - Кіров). Фільм цей - 1937 року випуску. Й от головний герой каже з трибуни: років через 20 після хорошої війни вийти і поглянути на Радянський Союз республік так із 30-40 - як добре це буде! - Бурхливі оплески в залі...

По-четверте, попри відсутність щонайменшої згадки про полум\'яні інвективи голови радянського уряду В\'ячеслава Молотова проти Британії та Франції, про його оцінку Польської держави як бридкого дітища Версальської угоди, про засудження ним війни проти гітлеризму, сказано-таки: в СРСР називали паліями війни не Німеччину з Італією, а Британію та Францію...

Це, очевидно, максимум того, що можна сказати з телеекрану в Росії.

Що ж стосується подій червня 1941 року, то обидва історики сходяться на чисельній перевазі Червоної армії, передусім у танках і літаках, а на території України - і в особовому складі. І на тому, що Червона армія реалізувати свою чисельну перевагу тим чи іншим способом не змогла. Чому? Це залишається за кадром, тим часом, як Марк Солонін (одночасно з українським істориком Владиславом Гриневичем, але незалежно від нього) ще на початку 2000-х знайшов й обґрунтував відповідь на це запитання: через настрої у війську та суспільстві, через моральний стан червоноармійців та командирів, через їхнє небажання воювати «за родіну, за Сталіна».

Сказали історики й те, що Червона армія розгорталася для наступу на Захід, причому повне зосередження сил мало відбутися 10-15 липня. Сказано, що 21 червня ще можна було ввести в дію плани прикриття кордону, і тоді б не сталося такої катастрофи. Але Сталін переоцінив силу своєї армії...

На цьому фільм, власне, закінчується.

Далі буде? Але - знову у межах можливого?