Коли щойно продемонстрований на ТБ фільм з\'являється на десятках інтернет-сайтів, де його можна подивитися і скачати («по-піратському», ясна річ) - це визнання непересічного характеру цієї стрічки та успіху її авторів у масового глядача. При цьому експерти-професіонали можуть копилити губи, й інколи мати в цьому рацію, але обійти увагою такий фільм уже неможливо.

Трапляються, втім, і щасливі випадки - коли успіх у масового глядача та в експертному колі збігається, бодай частково. Так трапилося, на мій погляд, із документально-публіцистичним фільмом виробництва «1+1 Продакшн», що зветься «Рівень секретності 18» (автори Іларіон Павлюк, Олег Рогожа, Володимир Рибась). Ідеться про 18 сюжетів із історії Другої світової війни - сюжетів, прямо скажемо, здатних шокувати навіть сьогоднішнього, до всього начебто звичного глядача. Адже кожен із них - це оперта на численні покази свідків подій та на документи розповідь про страхітливі речі, пов\'язані з діями керівництва СРСР, командування Червоної армії та начальства «завжди компетентних органів». Автори фільму вважають, що пропонують аудиторії не версії чи гіпотези, а правду фактів, більшість із яких була оповита запоною секретності, досі повністю не знятою.

Ось ці 18 сюжетів у тому порядку, як їх представлено в чотирьох серіях фільму:

• 1) повітряний десант у районі Букринського плацдарму в 1943 році;
• 2) масове вбивство в\'язнів наприкінці червня 1941року в тюрмі на Лонцького у Львові;
• 3) оборонці Київського укріп району- приречені на смерть;
• 4) підрив 27інкерманських штолень разом із тисячами людей;
• 5) «чорносвиточники», «сірі піджаки», «ворони» в боях 1943 року;
• 6) міф про визволення Києва і наступ із Букринського плацдарму;
• 7) керченська десантна операція, кінець грудня 1941- початок січня 1942-го;
• 8) потоплення теплоходу «Вірменія»- до 10000 загиблих;
• 9) Рутченкове поле. Розстріл підлітків і поранених радянськими органами у Донецьку в 1941 році;
• 10) оборона Севастополя: безглузда евакуація боєприпасів із оточеного міста;
• 11) грандіозна танкова битва під Дубно наприкінці червня 1941року: причини поразки Червоної армії;
• 12) оточення та знищення Південно-Західного фронту- найбільше фіаско у світовій воєнній історії;
• 13) підрив чекістами Хрещатика разом із мешканцями у вересні 1941року;
• 14) втеча військового командування з обложеного Севастополя;
• 15) останні дні оборони Севастополя;
• 16) події в Одесі восени 1941 року. Кладовище санітарних машин разом із пораненими;
• 17) знищення Дніпрогесу радянськими військами 18серпня 1941року, затоплення прилеглих територій разом із військами і цивільними;
• 18) знищення 2,5мільйонів інвалідів війни радянськими спецслужбами у повоєнні роки.

Одразу ж впадає в око, що певні сюжетні лінії авторами розрубано буквально навпіл: скажімо, повітряний десант у районі Букринського плацдарму, який закінчився катастрофою, попри героїзм самих десантників, був складовою плану наступу з метою взяття Києва. А висадження у повітря штолень Інкермана - це складова трагедії оборонців Севастополя. Розповідь же про Київський укріплений район логічно поєднується із обороною Києва та оточенням Південно-західного фронту. Власне, і Керченський десант - це частина боїв за Крим, його метою було деблокування Севастополя, отже, за логікою подій сюжет про цей десант має бути розташований десь між розповідями про вивезення боєприпасів із обложеного міста та про підрив інкерманських штолень. Бо ж за мозаїчного принципу організації матеріалу, взятого за основу авторами фільму, необхідна для розуміння тих чи тих сюжетів інформація виявляється розкиданою, часом по одній серії, а часом навіть по різних. За прикладом не треба далеко ходити: вже у першому сюжеті мало би бути сказано, що весь план наступу з Букринського плацдарму на Київ був абсолютно ідіотичним, оскільки місцевість там не підходила для атаки великими танковими масами (ліси, яри, річечки тощо), і це наочно засвідчує некомпетентність радянського командування на всіх рівнях. Ну, а те, що Перший український фронт уперто намагався атакувати попри величезні втрати та очевидну з самого початку спроб наступу неможливість вивести у прорив танкову армію по ярах і лісах - це свідчення моральної ницості командувача фронтом генерала Ватутіна і К^о, котрі боялися Сталіна, але не боялися давно вже атрофованої власної совісті, а тому клали трупом десятки, ба навіть сотні тисяч бійців на виконання безглуздих з точки зору професійних військовиків сталінських наказів.

Тому висадка парашутистів - це був лише один із акордів симфонії смерті на Букринському плацдармі. Хоча це, на відміну від твердження авторів фільму, й не була «найбільш масштабна військово-повітряна операція за всю історію воєн». Більшими за масштабами були німецькі десанти на території Голландії й Бельгії у травні 1940-го та здійснений через рік десант на острів Кріт. Власне, більшим за масштабами був і радянський десант під Москвою на початку 1942 року, викинутий у тилу ржевського угрупування Вермахту. А от в іншому автори мають рацію - з міркувань секретності десантникам було невідомо, де саме їх скидатимуть, пакети із завданнями роздали командирам тільки перед посадкою в літаки. Німецькі операції проводилися принципово інакше - десантники знали, що і де робитимуть, вони вивчали місцевість по картах, наполегливо тренувалися у здобутті важливих об\'єктів, одне слово - взаємна довіра командирів і солдатів у німецькій армії була незрівнянно більшою, ніж у Червоній армії...

Але тільки в шостому сюжеті глядач, нарешті, почув цілком справедливу інформацію, що місцевість у районі Букрина непридатна для дій танків. Тільки тут, нарешті, сказано про існування іншого плацдарму - Лютізського, звідки наступати значно простіше і звідкіля, врешті-решт, Червона армія увійшла у Київ 6 листопада 1943 року. І про роль маршала Жукова сказано - це саме він як представник Ставки затверджував план десантної операції та наполягав на наступі з Букринського плацдарму.

Ще один ґандж серіалу так само наочно виявлено в першому ж сюжеті. Йдеться про відповідність відеоряду, змонтованого з воєнної хроніки, тим речам, про які розповідає диктор. Відомо, що Дніпровський десант мав висаджуватися з бомбардувальників В-25 Mitchell, Іл-4 та транспортників Лі-2 (ліцензійний радянський варіант літака, який «у дівоцтві» звався Douglas DC-3). А що нам показують? Пікірувальник Пе-2, потім літак поля бою Іл-2. Та не вліз би туди жоден десантник! Тим часом кадри з названими вище літаками у воєнній хроніці є. Щось подібне треноване око бачить у кожному другому сюжеті: чи то військова техніка 1943 року випуску ілюструє розповідь про 1941 рік, чи то на початку війни раптом з\'являються кадри з генералом Петровим, на кітелі якого ми бачимо погони... Ну невже авторам забракло чи то часу, чи то бажання запросити когось із, так би мовити, «універсальних» знавців історії Другої світової війни (наприклад, киянина Кейстута Закорецького) з тим, щоб він переглянув чорнову версію фільму - а відтак у стрічку були би внесено необхідні корективи? Я розумію, що бюджет обмежений - але кожен із справжніх фахівців залюбки б долучився до такої важливої справи і на волонтерських засадах.

Ще одна проблема фільму (втім, як і попередня, вона очевидна не всім глядачам, а тільки тим, хто знається на історії війни) - це неповнота інформації в багатьох сюжетах. Ідеться про те, що за той самий ефірний час можна було сказати значно більше, ніж сказано експертами і диктором. Візьмімо третій сюжет - про Київський УР, про його оборонців у ДОТах, які були приречені на загибель у разі, якби німці продовжили лобовий штурм міста. Не було сказано головного: ДОТи мало бути доповнено системою траншей, зайнятих польовими військами, які б не давали ворогу змоги підібратися до бетонного укріплення, які б відсікали вогнем ворожі штурмові групи. Адже ДОТи самі по собі не мають сенсу, якщо не стають складовою оборонної системи - їх можна обійти, підібратися до них через «мертві зони» або підігнати танки - і висадити в повітря чи спалити гарнізони з вогнеметів. У фільмі немає жодного слова про суть справи: Червона армія в ті часи за статутами використовувала в обороні тільки одно-двомісні стрілецькі шанці, відокремлені один від одного, траншеї ж не були передбачені і бійці не вміли їх копати й обладнувати. Нічого дивного: оборона передбачалася як щось тимчасове, нетривале, як складова загального наступу. Не дивно, що німецькі війська легко проривали таку несуцільну оборону навіть там, де вона була посилена ДОТами. Першим порушив заборону статуту майбутній маршал Рокосовський якраз у той час, коли Вермахт спробував з ходу прорвати Київський УР. Під Києвом, до речі, війська 37-ї армії генерала Власова теж почали рити траншеї, але німецькі танки вже обходили Південно-Західний фронт, беручи його у кліщі...

Чи візьмімо п\'ятий сюжет, героями якого є «чорносвитки», «сірі піджаки», «ворони» - забрані до Червоної армії жителі окупованих територій, яких не ставили на облік у відповідних частинах, яким не видавали обмундирування і майже не давали зброї - і яких начебто й не було на війні (схоже, саме звідси бере витоки та неймовірна різниця даних «Книги Пам\'яті України» та радянських військових архівів щодо втрат українців у лавах Червоної армії - близько трьох мільйонів людей...). З фільму може створитися враження, що така практика - загрібати всіх від 16 до 60 років і кидати на штурм ворожих укріплень - з\'явилася тільки восени 1943 року. Насправді ж, за спогадами письменника Анатолія Дімарова, синхрони якого з розповіддю про таке використання зігнаних до війська українців є у фільмі, - це відбувалося і на початку 1943 року; увійшовши до Донбасу, командири Червоної армії загрібали всіх чоловіків (у Дімарова, який воював ще в 1941-42 роках, після поранення був «білий білет»), не мобілізуючи їх офіційно - і кидали на штурм фактично неозброєними. А, скажімо, академік Мирослав Попович розповідає, що з села, де він перебув окупацію, забрали близько 300 чоловіків - не повернувся додому жоден. Це, до речі, яскрава ілюстрація до того, чи ж була та війна для українців «вітчизняною» і чи можна назвати ту злочинну державу, бувши в здоровому глузді, «вітчизною»...

Неповнота інформації характерна й для десятого сюжету - бо відомо, хто саме наказав вивозити боєприпаси із Севастополя на Кавказ ще до початку облоги - командувач Чорноморським флотом адмірал Октябрьський. Перед тим, як стати більшовиком, він звався Івановим. А народився цей боягуз і телепень (я не перебільшую - охочі можуть прочитати про цього адмірала чимало цікавого) з прізвищем Дураков, й останній російський імператор милостиво дозволив йому змінити прізвище. Проте як Дуракова не назви, він залишиться собою. Дрібна, та символічна деталь, чи не так?

Та все ж, попри деякі ляпи, більшість яких, утім, помітна тільки фахівцям, попри певну монотонність розгортання сюжетів, серіал вартий того, щоб його дивитися. Свідчення цього - те, про що вже йшлося на початку статті, його широке поширення в інтернеті, зокрема і в Рунеті. Переглядають, коментують, дискутують - ледь не навкулачки. Жаль, звісно, що таких стрічок у нас робиться мало - бо ж замовчуваних воєнних сюжетів і злочинів радянського тоталітаризму вистачить не на один десяток фільмів. Воно і не дивно: авторам вдалося головне - наочно показати й документально довести граничну бездарність та неефективність більшовицької державно-військової машини. Бо ж, власне, скільки ми чуємо останнім часом: нехай сталінська машина нищення перемолола мільйони людей, але ж зате були великі перемоги, весь світ боявся Радянського Союзу (варіант: поважав його), менеджмент "вождя народів" був особливо ефективним в екстремальних, форс-мажорних обставинах, як-от під час війни... Натомість "Рівень секретності 18" просто-таки тицяє писками симпатиків "ефективного менеджера" у ледь не нотаріально засвідчене нерозуміння "колективним Сталіним" основ ведення справді успішної війни (там, де ворога не завалюють трупами своїх солдатів і не заливають потоками крові своїх підданців) й у професійну нездатність полководців "сталінської школи" (охочі можуть знайти детальне описання тієї ж Дніпровської повітрянодесантної операції і подивуватися, який же бардак панував в Червоній армії восени 1943 року і як маршали й генерали не цінували людські життя). Принагідно: варто було би дослідити, скільки було українців із тих 954 тисяч червоноармійців, знищених під час війни політруками, трибунальцями, загородзагонівцями та енкадедистами...

Жаль, звісно, що подібних стрічок в Україні робиться надто вже мало - бо ж замовчуваних воєнних сюжетів і злочинів радянського тоталітаризму вистачить не на один десяток фільмів.