Самі по собі два нових міні-серіали, створені за творами модної російської детективниці Тетяни Устинової – “Розлучення і дівоче прізвище” та “Близькі люди”, які протягом минулих двох тижнів з’явилися у прайм-таймі каналу “1+1”навряд чи заслуговують особливих критичних рефлексій.

Давно зрозуміло, що телесеріали – цілком специфічне породження телевізійної індустрії, яке переважно виконує функцію найбільш прибуткового рекламного носія сучасного телебачення. Відповідно, замість естетичних категорій для цього продукту набагато важливішими є продюсерська інтуїція, яка дозволяє потрапити у резонанс з певними стереотипами масової свідомості. Якщо цього вдається досягти (а цей факт легко визначається згідно рейтингових показників) – продукт можна вважати успішним. Претензії до якості і професійності у цих випадках не приймаються. Втім, навіть з цієї прагматичної точки зору два нових “багатосерійних художніх фільми” нічим особливим не відрізняються від середньостатистичного потоку російської серіальної продукції. Швидше, вони цікаві як прояв певних тенденцій у вітчизняному телевиробництві і у  розвитку стосунків вітчизняних телевізійників з  потужною телеіндустрією північного сусіда.

У Росії, як відомо, ця галузь кіновиробництва досягла величезного розмаху. Медіа-експерти, які проаналізували програми провідних російських каналів станом на середину минулого року,  прийшли до висновку, що за насиченням серіалами вони вийшли у світові лідери. На кожен день тижня в середньому доводилося понад п’ятдесят сеансів серіалів стандартного 46-52-хвилинного формату. Масштаби телеринку  колишнього СНД, здатного за такого підходу поглинати неймовірну кількість серіалів, перетворили їх виробництво  у найприбутковіше заняття. І що цікаво, не лише на етапі реалізації продукту, але й на етапі його виробництва. Прибутковість бізнесу приваблює все більші інвестиції і створює  для продюсерів і менеджерів каналів широкі можливості для освоєння бюджетів. Відповідно, вони організовують весь виробничий процес таким чином, щоб забезпечити собі максимальну винагороду – тобто,  максимально знизити затрати. Залучення до виробництва  спочатку українських кінофахівців, а згодом і акторів було цілком логічним кроком, оскільки їх послуги – за цілком відповідної якості – обходились і обходяться значно дешевше.

Наступним етапом стало долучення до наповнення російського і українського ефіру українських продюсерських структур – в першу чергу, пов’язаних з провідними вітчизняними каналами – “Інтером” та “1+1”.  Спільний інтерес тут очевидний – російські і українські партнери отримують дешеву  продукцію і  мають можливість з її допомогою збільшити власну прибуткову частку своїх рекламних бюджетів. Настільки тривалим буде таке гармонійне співіснування – це вже інше питання. Проте, цілком очевидно, що креативний аспект при створенні серіалів відходить при таких розкладах не те що на другий, а на третій план. Що не може не позначитись негативно на художніх якостях продукції. Зацікавленості у реалізації будь-яких художніх претензій українськими кіномитцями у замовників немає – їх цілком задовольняє посередній рівень. Нинішні прем’єри “плюсів” належать саме до такого рівня.

Рецепт їх виготовлення простий. В основі – квазідетективні твори Тетяни Устинової,  де невиразні кримінальні колізії накладені на набір “глянцевих” міфівпро складні життєві обставини бізнесменів, журналістів, поп-зірок і міліціонерів - які не мають нічого спільного з реальністю. Саме такий “мікс”, який гучно називають “кримінальною мелодрамою”, прийшов на зміну “бандитським” серіалам, які домінували в ефірі 90-х і пізнішим “життєвим історіям” на зразок “Зупинки за вимогою” чи “Залу очікування”. Такий мікс, на думку продюсерів, має користуватися популярністю серед глядачів. До речі, якраз до цього жанру належить і суперрейтинговий  проект минулих сезонів – “Зцілення коханням” і його, так би мовити, “ремікси” – “Чорна богиня” і “Народжена стати зіркою”.

Рецепт – простий. На головну роль запрошується популярна і впізнавана “зірка” – як-от Олег Фомін в “Розлученні…” чи прославлений культовим “Бумером” Сергій Горобченко в “Близьких людях”. Їй на підмогу – хтось із “обойми” міцних серіальних акторів-середняків, які кочують з одного знімального майданчика на інший в одному і тому ж амплуа,  і кілька дебютантів. Міцна рука фахового режисера – наприклад, того ж Андрія Праченка – і  продукт, що недорогим коштом заповнює праймовий вечірній ефір і забувається через кілька хвилин після його закінчення – готовий. Така собі “жуйка для очей”, яка на сьогодні складає основу глядацького “меню”.

Втім, російські телевізійники і кінематографісти час від часу дозволяють собі створювати амбіційні культурницькі проекти. Приклади з останніх – “Ідіот”  і“Майстер і Маргарита” Володимира Бортка.  Після їх успіху зараз йде робота над серіальними версіями “Доктора Жеваго” і ще низки творів російської літературної класики. Зустрічаються  і випадки цікавих формальних пошуків у жанрі – наприклад, “Ростов-папа” і “Щоденник убивці” модного московського театрального режисера Кирила Серебренникова. Цими прикладами, певна річ, окремі творчі удачі не вичерпуються.

Тим часом, серед спільних російсько-українських проектів достойної якості пригадуються хіба роботи “Студії “Ілюзіон” Романа Балаяна  і режисера В’ячеслава Криштофовича – “Право на захист” і “Під дахами великого міста”. Запам’яталася й спроба каналу “1+1”створити український міні-серіал –“Украдене щастя”. Все інше, що виготовлялося українськими продюсерами в серіальному жанрі,  не піднімається вище рівня тієї самої “жуйки”. Яка, до речі, як і згадані екранізації Устинової, фігурує в каталогах різноманітних інтернет-магазинів як "русское кино"...
 
Звісно, немає нічого поганого в тому,  що українські продюсери активно беруть участь в освоєнні не лише “внутрішніх” рекламних бюджетів, але й отримують доступ до російських фінансових ресурсів. Принаймні, є надія, що хоча б частина цих коштів прислужиться розвитку національної кіно-інфраструктури.  Річ у  тому, що доповнюючий характер вітчизняного серіального виробництва, його фінансова і ментальна залежність від російського ринку, а, отже, неадекватність національним стереотипам масової свідомості  в недалекому майбутньому може перетворитися на серйозну суспільну проблему. А це куди важливіше, ніж навіть загроза творчої деградації вітчизняних кінематографістів. Яким на сьогодні доводиться реалізовувати свій потенціал виключно в жанрі "кримінальної мелодрами".

Читайте також:

Серіали з конвеєру та поштучно

Запитання «Детектор медіа»: - Які твори української літератури можна було б взяти за сценарну основу українських серіалів?

Влад Ряшин: «На международном телерынке позиция только покупателя – ущербна. Мы должны и продавать»

Юрий Минзянов: «Они не хотят смотреть кино о красивой успешной Украине»

„Мій прекрасний” український „сітком”?

Трансгенний продукт*

Багата "Бідна Настя"

Пімштейн для грамотних. По-Новому

Агенти стабільності

Олександр Богуцький: „Росіяни скуплять українські телеканали. Це тільки питання часу”

Олександр РОДНЯНСЬКИЙ: «Українське ТБ у цілому на нинішньому етапі зазнало поразки»

Де взяти український сценарій?

Телевізорна література

“Кіна не буде?”