Загальновідоме й універсальне правило: дозволяючи інтерв\'юйованому маніпулювати аудиторією, інтерв\'юер маніпулює нею сам. Йому непотрібно робити нічого особливого, непотрібні ножиці та клей - досить усього лише не ставити зайвих запитань і не просити інтерв\'юйованого уточнити те, що без уточнення може бути сприйнято хибним чином чи, принаймні, неоднозначно.

Дуже шкода, що ілюструвати цю аксіому доводиться на прикладі програми «Вечір з Миколою Княжицьким» від 14 квітня (автор побачив її у повторі 16 квітня) на каналі «ТВі».

Але спочатку дещо про інше. Випуск декілька разів переривався на рекламні паузи. В одній з них глядачів спокушали мелодіями «найкращих пісень» для рингтонів. За один з прикладів «найкращої пісні» правив... «Владимирский централ».

Воно зрозуміло: без реклами не прожити, а хто платить, той і замовляє «найкращі пісні». От тільки чи на «ТВі» справді впевнені, що цільова аудиторія «Вечорів з Миколою Княжицьким» - це саме люди, для яких «Владимирский централ» є неперевершеним шедевром світової музики? Що реклама «шансону» має лунати от саме посеред цього ток-шоу?

Так от, одним з гостей студії того вечора була екс-глава парламенту Грузії, а нині палка опозиціонерка Ніно Бурджанадзе. А Грузія - то особлива країна. І не лише тому, що захват подіями в ній є чи не єдиною у світі річчю, щодо якої нинішні українські влада та опозиція одностайні. Приклад (чи легенда, чи міф) Грузії - то свого роду світло в кінці тунелю, єдиний приклад успішного розвитку за європейським вектором на пострадянському просторі. Прибери Грузію - й залишиться повна приреченість на таке собі довічне євразійство.

Тож українцям конче потрібно розібратися, що відбувається у Грузії. Чи справді це приклад, а чи легенда, а чи лише міф. Зважаючи на малу поширеність в Україні міжнародної інформації, кожна поява на екрані представника Грузії, який може поділитися інформацією з перших рук, стає подією. Якою ж подією стала поява Бурджанадзе?

Спеціально хочу оговорити: мова не про те, хто має більшу рацію - Ніно Бурджанадзе чи Михаїл Саакашвілі. Мова про те, ЯК і ЩО розповідала Бурджанадзе, як аргументувала (чи не аргументувала) вона свою позицію. І чи допомагав їй ведучий виглядати переконливішою, підшукувати влучні аргументи - а чи допомагав маніпулювати аудиторією.

Грузинська опозиціонерка на чому світ стоїть таврувала нинішнього президента своєї країни Михаїла Саакашвілі. Причому таврувала в цілковито пострадянському дусі: не йшлося про помилки, концептуальні вади чи неправильні підходи, йшлося не менш як про антинародну владу й злочинний режим, який за визначенням не може зробити нічого корисного. Гостя студії малювала звичну й для нас чорно-білу картину, яка не знає й не визнає півтонів, і вела мову про нинішню грузинську владу як про абсолютне зло. Чи не тому емоцій у Бурджанадзе було незрівнянно більше, ніж фактів: хіба ж потрібні факти, коли йдеться про абсолютне зло? 

Екс-соратниця Саакашвілі заявила, що позитивний імідж Грузії у світі - це всього лише результати потужної піар-капманії, «на которую тратятся миллионы». Просто-таки напрошувалося запитання: чи можуть піар-кампанії аж так надійно приховати від світової спільноти справжній стан справ? Чи здатні вони на це? Микола Княжицький такого запитання перед гостею не поставив.

«Были попраны основные обещания... Было обещано, что страна будет воссоединена, а реально мы получили потерю 20% территории», - звинувачувала гостя Саакашвілі. Отут було просто не обійтися без слова «стоп». Чи реальне возз\'єднання Грузії залежить від одного лише Саакашвілі, від зусиль його волі? Чи то саме під час його президентства було втрачено 20% території? І чи справді Абхазія та Південна Осетія становлять 20% території Грузії?

Це було відверте й неприховане підтасовування фактів. Це була відверта неправда. Ведучий був зобов\'язаний або попросити деталізувати, або висловити свою незгоду, або принаймні якось продемонструвати її. Він цього не зробив.

За словами Бурджанадзе, у Грузії «нет свободы правосудия... По опросам (sic!) общественных организаций, очень высок уровень элитарной коррупции». Що то за організації? Що таке елітарна корупція, й у чому виявляється її високий рівень? Ведучий не попросив гостю навести бодай декілька фактів. «Взятка институционализировалась, и дорожный патруль получает ту же взятку как надбавку к зарплате» - то чи випливає з того, що будь-яке підвищення зарплатні є «інституційованим хабарем»? І чи справді немає ніякої засадничої різниці між офіційною надбавкою до зарплатні та хабарем? Пан Княжицький і тут вирішив не прискіпуватися, не розмінюватися на «дрібнички».

«Сельское хозяйство в Грузии пребывает в плачевном состоянии. Две трети населения, по официальным данным, живёт ниже уровня бедности. Минимальная пенсия - 80 лари, а прожиточный минимум - 157 лари», - звинувачувала Бурджанадзе. А як було до президентства Саакашвілі? Якою є динаміка показників? Хіба підмінювати динаміку процесів статикою сьогоднішніх показників - то не маніпуляція? У чому, власне, звинувачувала Бурджанадзе Саакашвілі - в тому, що в нього не виявилося чарівної палички, якою можна змахнути? Хіба не зобов\'язаний був ведучий попросити гостю уточнити все це?

«Грузия стала страной, где хорошо и приятно приезжать, но очень неприятно, очень опасно и очень сложно жить», - підсумувала екс-спікерка цю частину своєї розповіді. Зверніть увагу на оце «стала». А якою була раніше, до Саакашвілі? Жити у Грузії було приємно й радісно? Чи навіть приїздити до неї було неприємно? Без уточнення звинувачення залишилося голослівним. Натомість Княжицький спитав: «А может быть, нужно для того, чтобы провести реформы, ограничить демократию?» Мало того, що він перевів розмову на іншу тему, то ще й відповідь на це запитання була очевидною. Підказка - от чим було насправді це запитання.

Далі мова пішла про ЗМІ. Приватні телеканали? «В Грузии их нет, все каналы контролируются властями», - переконувала Бурджанадзе. І розповіла: «Частный канал «Имеди» передавал вторжение российских войск и показывал меня... как я якобы приветствовала российские танки... Если кто ввёл российские танки, то это Саакашвили!.. Никто столько зла не принёс Грузии, как Саакашвили!» Цілий букет недомовленого, недоведеного. По-перше, коли це було? По-друге, канал «Імеді» вибачився. Хай навіть змушений був вибачитися, але ж зробив це! По-третє, чи не потребувала неодмінного уточнення фраза про танки, які ввів Саакашвілі?

Княжицький натомість спитав: «Можно ли представить ситуацию, что вы приветствуете российские танки?» Невже він і справді гадав, що відповідь може бути неочікуваною? Чи не було це суто риторичне запитання задля годиться? Та ні, воно тільки й могло, що спонукати гостю студії повести мову про свій винятковий патріотизм. Вигідно відтінити патріотизм Бурджанадзе. Чергове запитання-підказка, одне слово.

Далі пішла чи не найцікавіша («найцікавіша» у лапках?) частина розмови. Саакашвілі «все предупреждали, начиная от Путина и кончая нашими друзьями на Западе». От про необхідність мати партнерські стосунки з усіма й повела мову Бурджанадзе: світ нині, мовляв, не бінарний, холодної війни більше немає. Типова багатовекторність, стратегічне партнерство залежно від тактичних, кон\'юнктурних обставин - от як можна сформулювати зовнішньополітичну концепцію, виголошену Бурджанадзе.

Княжицький заперечив: іноді західний та російський вектори є взаємовиключними, як от нині в Україні, яка має підписати або угоду про митний союз із Росією, Білоруссю та Казахстаном, або угоду про зону вільної торгівлі з ЄС. Тільки-но пролунав початок запитання, як у відповіді Бурджанадзе можна було вже не сумніватися: одна річ - піцдписання угод, інша -с воєнна конфронтація. Спитати б Княжицькому про багатовекторність як таку, навести б приклад України часів Леоніда Кучми! Спитати б про стратегію, про бачення перспектив, про напрям розвитку, зрештою! Ні, запитання з передбачуваною відповіддю - й на тому крапка.

«Даже нельзя думать о том, иметь ли с Россией нормальные отношения или отношения, могущие вылиться в военную конфронтацию. Нельзя иметь конфронтационные отношения с Россией!» - повчала Бурджанадзе. Просто тобі золоті слова. Залишається сама лише дрібничка: як? Як саме «мати з Росією нормальні стосунки» за нинішньої політики Росії? Чи нормальні стосунки не залежать від обох сторін? Дуже цікаво було б, якби Княжицький попросив гостю пояснити все це. Ні, не попросив. Він дозволив їй обмежитися голослівними деклараціями, а фактично вести на українському телеканалі пропаганду.

«Интересы России и Грузии совпадают в одном - это мир на Кавказе», - вела далі Бурджанадзе. Напрошувалося ще одне запитання: чи однаково бачать той мир обидві країни? Ні, знову Княжицький не знайшов нічого, що потребує уточнення.

«Россия должна быть уверена, что со стороны Грузии ей не угрожают провокации», - казала гостя. Отут неможливо було обійтися без уточнень - адже зі слів Бурджанадзе виглядало ледь не так, ніби 2008 року Саакашвілі здійснив напад на Росію! Жодного слова не сказала гостя студії про те, що Росія утримує території, офіційно визнані світовою спільнотою як грузинські. З її слів Росія поставала такою собі незацікавленою стороною, ледь не стороннім спостерігачем, проти якого капосний Саакашвілі влаштовує провокації. Декілька разів згадувала Бурджанадзе про її розмови з Владимиром Путіним, посилалася на авторитетні слова Путіна. Отут би інтерв\'юерові розгулятися! Отут би таке шоу влаштувати! Отут би завести мову про причини невизнання світом незалежності Абхазії та Південної Осетії: чи світ не визнає її лише через нелегітимну процедуру проголошення незалежності, а чи й через те, що вважає: фактично йдеться не про незалежність, а про анексію, про контроль Росії над грузинськими територіями?

Зважаючи на неодноразові апелювання до думки Путіна, дуже цікаво почала виглядати згадана вже ремарка Бурджанадзе про «втрату при Саакашвілі 20% території». Адже це саме 2008 року Росія (у компанії з Венесуелою, Науру та Нікарагуа) визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Отже, виходить, що визнання Росією незалежності грузинських автономій Бурджанадзе тлумачить як втрату територій? Вона сама визнає їхню незалежність, бо її визнала Росія? Адже, якщо винести за дужки визнання Росією незалежності цих автономій, більше нічого у світі не змінилося! Ой яка багата була ця ремарка, ой які дискусійні баталії обіцяла вона! Обіцяла-цяцяла...

Натомість від ведучого пролунало чергове запитання-підказка: «Можно ли договориться с Южной Осетией?» Звісно ж, виявилося, що можна, й навіть дуже легко, от тільки Саакашвілі робити цього не хоче: «Абхазы и осетины должны быть уверены, что их не будут бомбить». Бомбити мирне населення - то тяжкий злочин. Але ж за президентства Едуарда Шеварднадзе й не бомбили. Ну то й що, де результат? Та й Бурджанадзе не вела мови окремо про злочини Саакашвілі проти південноосетинського мирного населення, вона інкримінувала йому провокації проти Росії й ледь не напад на неї, Росію.

«Мы должны добиться от России, чтобы она сыграла нейтральную роль, а то и позитивную. Об этом год назад заявил Путин», - навіювала Бурджанадзе. Просто напрошувалося запитання: як це зробити? Навіщо «добиваться от России», якщо Путін сам сказав? Чому ж він досі не грає нейтральної, а то й позитивної ролі?

І кульмінація. Після слів гості про те, що «власть стала ещё больше контролировать парламент... Саакашвили нужен рабский парламент» (оціночні судження під виглядом фактів; от би ще знати, як саме посилилося парламентське рабство, як це виглядає на практиці!), Княжицький спитав: «Может, у него в обществе есть поддержка?» Зі слів гості виявилося, що ніякої підтримки, звісно ж, немає й бути не може, просто залякані люди бояться висловлювати свої думки, інакше їх можуть навіть до тюрми відправити. Бо всі телефони прослуховують, а записані розмови потім монтують. (Такі жахіття теж бажано було б підтвердити фактами.)

Тут Бурджанадзе відкрила страшну таємницю: виявляється, згідно з результатми опитування, 33% громадян Грузії сказали, що голосуватимуть на президентських виборах за будь-якого кандидата від Національного руху Саакашвілі, навіть якщо сам він не балотуватиметься. От, мовляв, який жах, от як людей залякали, вони тепер заявляють, що ладні проголосувати невідомо за кого!

Княжицький проковтнув цю репліку без жодних запитань. А репліка ця засвідчувала всього лише звичну ознаку багатопартійної демократії, коли люди голосують не за популістські обіцянки й не за харизму, а за політику партії. Та й 33% - то аж ніяк не 99,9%. Чи варто було привернути до цього увагу глядачів? Як на мене, варто. Як на Княжицького, ні.

Після розмови з Бурджанадзе ведучий пообіцяв, що хотів би бачити у студії «не лише представників опозиції, але й грузинської влади. Сподіваємося на інтерв\'ю з Саакашвілі». Хотілося б, щоб це стало доконаним фактом. Але в будь-якому до випуску від 14 (16) квітня це вже не матиме ніякого стосунку. Компенсувати, «врівноважити» маніпулятивність саме цього випуску вже ніщо не зможе.

Перед розмовою з Бурджанадзе пролунала коротка довідка про Грузію як про країну, яка з «недорозвиненої економічно» перетворилася на «країну, де росте економіка, де майже подолано корупцію». Було названо складені міжнародними організаціями рейтинги свободи у Грузії. Але ж хіба сухі цифри можуть протистояти на екрані емоціям свідка, тим більше коли свідок розповідав набагато пізніше - тоді, коли глядачі вже забули ті цифри з довідки? Навіть коли слова Бурджанадзе прямо суперечили даним з довідки, Княжицький не нагадував їх: зачитав довідку - й забув про неї.

Розповів Княжицький про бачене на власні очі будування п\'ятизіркових готелів у Батумі. Чи було це аргументом на користь нинішньої грузинської влади? Бурджанадзе цілком доречно згадала про Єгипет, де п\'ятизіркових готелів було ще більше. А чи могла коротка довідка збалансувати розповідь грузинського політика?

Наступним після Бурджанадзе гостем студії був Тарас Чорновіл - український політик, відомий своєю цікавістю до грузинських справ і своєю підтримкою нинішньої влади цієї країни. Початок розмови Княжицького з ним і справді стосувався вражень від розмови з Бурджанадзе; Чорновіл не приховував свого розчарування нею. Балансу було дотримано?

Аж ніяк: мовлене Чорноволом за всього бажання не може правити за інформацію з перших рук. Тим більше коли Бурджанадзе наполегливо порівнювала сьогоднішню Грузію з потемкінськими селами й повторювала: до Грузії приємно приїздити, але в ній неможливо жити. Бурджанадзе та Чорновіл мають апріорі неоднаковий авторитет щодо стану речей у Грузії й не могли бути справжніми опонентами, тим більше заочними.

До того ж, після оцінки промови Бурджанадзе бесіда з Чорноволом зайшла про його розчарування у Вікторі Ющенку; згодом виявилося, що й у Вікторі Януковичі він розчарувався; ще згодом він зізнався, що розчарувався й у Юлії Тимошенко. Такий от «містер Розчарування» сидів перед Княжицьким. А ще Чорновіл показав себе людиною надмірно довірливою: «Я звик вірити на слово». Ну а де довірливість - там завжди розчарування; коли довірливість є завеликою, великим виходить і розчарування. Тож навіть висловлене Чорноволом розчарування у Бурджанадзе залишалося сприймати як черговий епізод його власних «пошуків і хитань». 

Проблема насправді не у конкретному випуску конкретної програми. Проблема в самому жанрі «камерних» ток-шоу. Ведучий і гість тет-а-тет. Опонентів-політиків немає. Чи означає це, що гість має отримувати змогу крутити аудиторією, мов циган сонцем? Що опонувати йому нема кому? Здавалося б, ведучий, у даному разі Микола Княжицький, сам має всі підстави бути гідним опонентом гостеві. Принаймні, починає свої випуски він із короткого аналізу подій - а отже, може виступати в ролі експерта!

Але гаразд, хай не опонентом - він має бути принаймні дієвим модератором. Роль модератора за відсутності опонування з боку гостей зростає багатократно! Хотів написати: ведучий має бути СУМЛІННИМ інтерв\'юером.

Але в тому й річ, що поняття сумлінності інтерв\'ювання залежить від мети інтерв\'ю та його жанру. Що це має бути: офіційне інтерв\'ю з офіційною особою, «інтерв\'ю з кріслом», де роль журналіста - сидіти й не переривати, акуратно й точно занотовуючи репліки гостя? Чи інтерв\'ю-співрозмова, де журналіст-аналітик не так ставить запитання, як веде дискусію як рівний із рівним? Чого має прагнути ведучий таких ток-шоу - допомогти гостеві виглядати «особою, приємною з усіх боків», а чи допомогти глядачам розібратися у проблемі? Ким і чим має бути ведучий - асистентом глядачів чи асистентом гостей, а отже, незрідка й «асистентом диявола»? У даному разі Микола Княжицький, дозволивши Ніно Бурджанадзе засипати аудиторію неаргументованими, голослівними, занадто емоційними, а то й геть сумнівними твердженнями, дозволивши їй виголошувати висновки без фактів і власні оцінки під виглядом фактів, став співавтором її маніпуляцій.

На жаль, більшість «камерних» ток-шоу демонструють суцільну еклектику жанрів. У них усього потроху - трохи пієтету перед офіційною особою, трохи «дмитрогордонівського» прагнення подати гостя з найкращого боку й підспівувати йому в усьому, трохи світських розмов про все й зовсім трішечки, скільки вже лишається, пошуків істини.

«Розумному вистачить» - так зазвичай пояснюють небажання конфронтувати з гостем студії, навіть якщо той маніпулює аудиторією, небажання прискіпуватися до дрібниць і докопуватися до суті. Тільки от «розумний» у підсумку залізе собі в інтернет, покопирсається там, а вмикати телевізор не стане. Що дедалі більше потенційних глядачів і роблять.