Телеканал НТВ показав четвертий фільм Олексія Пивоварова з циклу, присвяченого воєнним подіям 1939-42 років. Сам автор вважає цей свій фільм найкращим, хоча збоку виглядає інакше. Але, чесно кажучи, могло бути й значно гірше, враховуючи боротьбу з «фальсифікаторами історії» в Російській Федерації. А так усе вийшло за славнозвісною формулою «крок уперед - два кроки назад». Причому ці два кроки зроблено автором, цілком імовірно, непомітно для самого себе.

Але про все по порядку. Нагадаю, що Олексій Пивоваров став знаменитим після свого першого документального воєнно-історичного розслідування, присвяченого Ржевській битві, продемонстрованого тим-таки НТВ. Потім був вельми посередній телефільм про Московську битву і непогана стрічка про Брестську фортецю. Нову роботу молодого російського телевізійника присвячено трагедії Другої ударної армії та її командиру генералу Власову («Вторая Ударная. Преданная армия Власова», 2011).

На перший погляд, нова робота Пивоварова вельми смілива: в ній розповідь іде про долю армії, якій було поставлено завдання прорвати зовнішнє кільце оточення і зняти блокаду Ленінграда. Завдання, прямо скажемо, непосильне для озброєного тільки стрілецькою зброєю, фактично позбавленого танків та важкої артилерії, військового об'єднання. Та й узагалі озброєними радянських солдатів можна було вважати тільки умовно: 5-10 патронів на гвинтівку, кілька набоїв на гармату - і вперед, у наступ, на Ленінград, ура! Те, що за таких обставин Червона армія примудрялася на певних ділянках фронту просуватися вперед, устилаючи трупами землю (про те, як було організовано наступ і чого він вартував, у фільмі свідчать ветерани тодішніх боїв - ті, що дожили до наших днів, особисто, що не дожили - у своїх спогадах), - це взагалі річ важко уявлювана. Втім, висновок напрошується вельми сумний: нацисти значно більше, ніж більшовики, цінували солдатське життя, і тому не шкодували ані боєприпасів, ані інших ресурсів, тоді як радянські солдати змушені були життями розплачуватися за «переваги планової системи» та за «досягнення найпередовішого суспільного ладу». І це при тому, що Олексій Пивоваров не наважився чи не схотів навести у фільмі ті фрагменти зі спогадів професора мистецтвознавства Нікуліна (тоді - кулеметника на Ленінградському фронті), в яких описано разюче відмінний від червоноармійського фронтовий побут німецьких солдатів, - з ним радянські вояки знайомилися, захопивши після вдалої атаки ворожі траншеї...

І до речі: про те, що в блокадному Ленінграді партійний керівник міста та член військової ради фронту Жданов харчувався ікрою, сказано, а про те, що він під час блокади настільки розжирів, що довелося літаком везти йому спеціального тренера з лікувальної фізкультури, - про це Пивоваров сказати не наважився. І така недомовленість є лейтмотивом усього фільму, йдеться про Ставку (себто Сталіна і К^о), про солдатський побут чи про бойові дії.

Для прикладу: Пивоваров розповідає, що в Червоної армії на початку 1942 року не було техніки для наступу, бо військові заводи, мовляв, були розташовані в західних областях СРСР, отже їх було захоплено чи евакуйовано, а на Уралі тільки належало налагодити випуск танків, гармат, літаків. А куди ж поділася та найбільша у світі армада танків, літаків та гармат, яка була 22 червня 1941 року? Про неї - мовчок... І про ті численні заводи, які гнали на фронт техніку й не були евакуйовані - Москва, Тула, Куйбишев, Саратов, Горький, Сталінград, Воронеж, Казань, Новосибірськ - анічичирк. І за ленд-лізом уже пішла допомога, про яку теж ані слова. А справа була не в тому, що не виробляли заводи техніку, а в тому, що практично всю її абсолютно бездарно витрачали на фронті. І на початку 1942 року, й пізніше. У лобових атаках на ворожі укріплені позиції згоряли Т-34; не долітали навіть до лінії фронту, зазнаючи катастрофи на злеті, бойові літаки в руках недосвідчених випускників авіаучилищ; виходили з ладу неправильно використовувані важкі гармати... Що там казати! Давай-давай, вперед-вперед - яка тут техніка витримає? Тут тільки червоноармієць, у спину якого стріляють «свої» - загороджувальні загони, згадані у фільмі одним із ветеранів, - хоч-не-хоч, а піде вперед, бо знає: в разі чого його сім'ю в тилу буде репресовано.

До речі: колишній боєць 2-ї ударної Чеков розказує, як у березні 1942 року їх погнали в наступ, а ззаду поставили загороджувальні загони - «як звичайно». Дехто з істориків досі твердить, що загороджувальні загони - то вигадка чи що вони з'явилися тільки восени 1942-го. Але ж ні... Проте на цих словах немає жодного акценту, на них не кожен глядач зверне увагу, бо ж не кожен мусить бути фахівцем із воєнної історії. Та автор стрічки йде іншим шляхом.

І так упродовж усього фільму: наводячи справді разючі факти, даючи слово ветеранам війни та пошуковикам, які незалежно від держави та місцевого населення (багатьом було начхати на загиблих) займалися благородною справою поховання полеглих і встановлення їхніх прізвищ, Пивоваров постійно у своїх авторських коментарях згладжує ситуацію й уникає різких оцінок. От, скажімо, йдеться про наказ почати генеральний наступ Червоної армії на всіх фронтах у січні 1942 року, щоби швиденько закінчити війну. Авторська оцінка: це, мовляв, лише «помилка Сталіна», а не вияв його кричущої некомпетентності й самозакоханості, ба навіть провального характеру всієї системи. Ще одна оцінка: «Кваліфікованих кадрів через хаос війни не вистачає». Ага. Не через Великий Терор, не через постійну негативну селекцію, коли нагору потрапляють найтупіші, а через «хаос війни»... Чуємо з екрану й повну нісенітницю, якої не було в попередніх фільмах (крім фільму про битву за Москву). Описується арешт генерала Мерецкова в першу добу війни, правдиво описуються тортури у катівнях НКВД, а потім чуємо: Сталін його випустив у вересні 1941 року, мовляв, вождеві народів стало не до фантазій про генеральські змови, бо в армії майже не залишилося досвідчених професіоналів. А чого ж десятки генералів, арештованих тоді ж, коли й Мерецков, або ще раніше, було розстріляно за особистим наказом Сталіна в жовтні 1941-го та в лютому 1942 року - якраз на честь дня Червоної армії? Ще одна нісенітниця, і знову пов'язана з Мерецковим, котрий не насмілювався перечити Сталіну: «З таким життєвим досвідом проти думки вождя не пішов би ніхто». Неправда! Йшов, і неодноразово, Костянтин Рокосовський, який просидів ще довше, ніж Мерецков. Є й інші подібні чи то неточності, чи то навмисне переставлені акценти (друге більш імовірно, бо йдеться про речі, добре відомі всім, хто займається історією Другої світової війни). Чому так учинив Пивоваров? Ще одна загадка російської історії...

Ну, а генерал Власов для автора телефільму залишається не тільки цілковито негативною постаттю, але ще й якоюсь інфернальною істотою (у стрічці не пошкодували прийомів, запозичених із малобюджетних фільмів жахів). Але настрої настроями, а де об'єктивна інформація? Вона щонайменше неповна, а то й фальшива. Скажімо, ані слова не прозвучало про те, що Власов свого часу командував 99-ю стрілецькою дивізією - найкращою в Червоній армії, що 37-ма армія під його командування достатньо успішно обороняла Київ (вона потрапила врешті-решт в оточення і була розбита, але німецький прорив стався на ділянках інших армій), що, ставши командувачем 20-ї армії, у битві під Москвою генерал виявив себе якнайкраще, що, зрештою, Сталін мав намір послати генерала Власова рятувати становище під Сталінградом, і тому наказав за будь-яку ціну знайти командувача оточеної Другої ударної і вивезти його на «Велику землю». Отож об'єктивка на Власова у фільмі - це насправді «суб'єктивка» з якогось радянського кінобойовика, не більше...

Інфернальний Власов мусить бути й моральним негідником. У фільмі дуже детально показано, як чудово харчувався в оточенні Власов, як для нього тримали спеціальну корову тощо. Російський історик Борис Соколов на це зауважує (цитую мовою оригіналу): «Точно так же мифом является утверждение, будто Власов в Волховском котле держал для собственных нужд корову. Пивоваров даже не задумывается, сколько прожила бы такая корова в котле, где деликатесом была даже шкура умершей лошади. Власову просто приписали ту корову, которую держал командующий 43-й армией Константин Голубев, о котором писал в своем дневнике в 1943 году будущий маршал Александр Еременко: "Он держал для личного довольствия одну, а иногда и две коровы (для производства свежего молока и масла), три-пять овец (для шашлыков), пару свиней (для колбас и окороков) и несколько кур. Это делалось у всех на виду, и фронт об этом знал... Может ли быть хороший воин из этакого генерала? Никогда! Ведь он думает не о Родине, не о подчиненных, а о своем брюхе. Ведь подумать только - он весит 160 кг"».

До речі, перші фотографії Власова в полоні якраз і показують нам виснажену людину, а не персонажа, який перед тим харчувався «від пуза»...

І вже повною нісенітницею виглядає твердження, що Власов прийшов до старости села Туховежі, заздалегідь маючи намір здатися в полон, - а староста, мовляв, був радянським підпільником і міг переправити генерала до партизанів. Про що мова, коли збереглися німецькі документи, що за виказаного командарма старосту було премійовано коровою, 10 пачками махорки, двома пляшками тминної горілки і... почесною грамотою (не варто забувати, що в Гітлера також був соціалізм).

Що справді можна було б закинути Власову як командувачу Другої ударної - так це наказ про знищення поранених червоноармійців, яких не могли вивезти з оточення (а таке вбивство, як засвідчує фільм, було масовим). Але автор фільму зводить усе до страху Власова, до його бажання поїсти, чим насамкінець перетворює цю достатньо серйозну постать історії середини ХХ століття на якогось еклектичного інфернально-опереткового персонажа.

А загалом, звісно, уважний перегляд фільму підштовхує до висновку, який навряд чи було закладено у стрічку Олексієм Пивоваровим - про те, що війну вели війська двох злочинних держав. А звинувачувати когось у зраді будь-якому з цих режимів - чи то з погляду моралі, чи то з погляду права - навряд чи випадає. Власне, те, що, виявляється, десятки тисяч загиблих солдатів десятиліттями лежали непохованими обабіч залізниці, поблизу сіл (усі це бачили і знали!), є якнайсуворішим вироком радянській системі. І не тільки її «верхам», а й «низам», простолюду, перетвореному на плебс. А те, що в міру розпаду комуністичної системи знаходилося все більше і більше росіян, готових віддати - навіть усупереч спротиву влади - останню шану полеглим, засвідчувало шанс на відродження країни. Фільм Олексія Пивоварова став одним із таких кроків - але для самого автора це були два кроки назад.