На московському телебаченні змінюються керівники, змінюються назви каналів, ба навіть змінилася держава, з якої ведеться мовлення, - але впродовж уже чверті століття в числі небагатьох могікан доби перебудови залишається на цьому телебаченні Володимир Познер. Він став своєрідним символом змін у напрямку демократизації на радянському телебаченні та збереження новонабутих традицій інтелектуального ток-шоу на телебаченні російському.

Навіть у ті часи, коли він жив і працював у США (перша половина 1990-х), Познер літав до Москви на запис своїх авторських телепрограм, і саме 1994 року його було обрано президентом Академії Російського телебачення. З листопада 2000 року Познер розпочинає щотижневе громадянсько-політичне шоу «Времена» на Першому російському телеканалі, яке швидко стає популярним. Улітку 2008 року він його закриває, а восени - йде з посади президента Академії Російського телебачення. Чому - від Познера прийнятних пояснень публіка не дочекалася: мовляв, набридло, і все. Натомість наприкінці того ж сакраментального 2008 року на тому ж каналі вийшла авторська програма «Познер», з\'явилися й інші його проекти.

Чим же, крім беззаперечного особистого шарму, комунікабельності, знання мов та інтелектуальності, пояснюється таке тривале перебування Познера на перших ролях (а починав він на телебаченні ще за брежнєвських часів, але з\'являвся тоді він не перед радянськими, а перед західними телеглядачами, беручи участь за допомогою супутникового зв\'язку в різних американських програмах)? Адже за ці часи змінювалися соціально-економічні системи, політичні режими, ідеологічні орієнтири телевізійного керівництва, настрої масового глядача... Що, власне, тільки не змінювалося - а Познер був завжди на коні, завжди мав ефіри, завжди не викликав гніву з боку начальства - максимум, деяке невдоволення, але не більше, - і при цьому завжди був потрібен аудиторії й телеменеджерам. Бо ж «Познер» - це не тільки назва його програми, це й певна торговельна марка, яка означає респектабельність.

Як видається, справді непересічний феномен Познера, якого із ранніх чи з молодих літ своїх бачила на телебаченні когорта нинішніх ведучих наших ток-шоу, не міг не справити на них враження і викликати бажання в чомусь наслідувати його. У чому саме? Відповідь на це запитання, думаю, для кожного буде своя, але хіба не хочеться кожному мати таке творче довголіття (на перших ролях, нагадаю!), таку стабільну популярність і таку здатність залишатися при своїх інтересах, попри зміни політичних режимів?

Отут, як на мене, і з\'являється те, що можна було би цілком справедливо діагностувати як «синдром Познера».

Зверніть-но увагу не на «варягів» Шустера чи Кисельова - а на питомо українських ведучих політичних ток-шоу. Навіть найінтелектуальніші та найпрофесійніші з них, як-от Анна Безулик та Андрій Куликов, які добре знають собі ціну (а потенційно вона істотно більша, як на мене, ніж та, яку дає можливість виявити нинішнє українське телебачення), не кажучи вже про міцний і також достатньо професійний «другий ешелон», - усі вони свідомо пригальмовують і притишують як самих себе, так і гостроту своїх програм.

Воно й зрозуміло: де тепер Данило Яневський, котрий міг - після того, як вона тричі підряд демонстративно не відповіла на його «незручне» запитання - у прямому ефірі сказати: «Вимкніть, будь ласка, мікрофон. До побачення, Наталіє Михайлівно! Привіт Марченку!»? На яких ролях сьогодні перебуває Роман Чайка, котрий дозволяв собі постійно підколювати депутатів (і - о жах! - не тільки депутатів!) під час «5 копійок»? Про Росію мовчимо: «Иных уж нет, а те далече». Власне, про що тут говорити, коли конкуренти Познера - Євгеній Кисельов та Савік Шустер - змушені були шукати професійної самореалізації і заробітку в Україні, а Познер процвітає в Москві (і не просто веде телепрограми, а ще й рестораном обзавівся, і Школою телевізійної майстерності, й іншими успішними та доходними проектами)...

Ну, а те, що сталося з не так давно, якщо брати не роки, а короткі періоди історичного розвитку, із суперпопулярним не тільки в Росії, а й у нас Сергієм Доренком, узагалі не потребує коментарів: скільки років буяв на телеекранах, і на яких каналах - НТВ, ОРТ, REN-TV, - і немає, і зовсім не з причин творчої нездатності чи фізичної неспроможності - ледь перейшов рубіж 50-ліття. Просто пер як танк - от і догрався, чи не так, панове-ті-хто-хоче-жити-в-телевізорі-довго-і-щасливо?

Проте не все тут так просто, тому, як на мене, не треба все зводити до конформізму. Ясна річ, виглядає все саме так - скажімо, Познер у пізньобрежнєвські часи виправдовував перед американською телеаудиторією і вторгнення радянських військ до Афганістану, і заслання Андрія Сахарова до Горького, і збиття південнокорейського пасажирського авіалайнера - а потім із не меншим заповзяттям пропагував і на внутрішньому, й на зовнішньому телеринку горбачовське «нове мислення», так само органічно перейшовши за декілька років до обстоювання ліберальних економічних реформ доби Єльцина... Але ж якби Познер був тільки пропагандистом того чи іншого ідеологічного вихилясу, якби він просто обслуговував панівні режими, то його телевізійний вік, принаймні, на перших ролях, закінчився б уже дуже давно. Але ж, очевидно, щось має цей персонаж у собі таке, що не відпускає від екранів уже третє покоління глядачів, принаймні, його частину.

Отут ми й підходимо до найцікавішого. Оскільки «синдром Познера» стосується не тільки самих лишень ведучих ток-шоу; телеглядачі, які живуть за умов «обмеженої», «суверенної» чи «регульованої» демократії і на практиці знайомі з її реальними, а не декларованими межами, також значною мірою вражені цим синдромом. Вони співчувають, співпереживають ведучим, добре розуміють їх, підсвідомо підставляють себе на їхнє місце, радіють кожній сміливій (на грані дозволеного!) репліці, натяку, алюзії, звороту з удалим використанням езопової мови - і так далі, й таке інше. Включно із тими самими «коливаннями разом із лінією партії» - хіба більшість телеглядачів старшого віку свого часу не схвалювала брежнєвську політику в її чільних виявах, хоча, можливо, і критикувала на кухнях «другого Ілліча»?

Іншими словами, якщо феномен професіонала високого ґатунку Володимира Познера-телеведучого, - це те, що без знання нюансів його біографії та політичних перипетій в СРСР/Росії цілком може бути сприйнятим «в експортному варіанті» (ясна річ, що у США він триматиметься - в силу свого професіоналізму - помітно інакше, ніж у Росії), то «синдром Познера» - це те, що притаманне виключно тим пострадянським країнам, які, власне, ще не стали насправді «пост-», які досі крутяться в кільцях змарнованого історичного часу. Це постійні якщо й не самоцензура, то самообмеження («Но я себя смирял, становись на горло собственной песне», - сформулював цей творчий принцип Володимир Маяковський - і застрелився, бо знав у молодості, за часів самодержавного режиму, кращі часи...). Це опонування владі, але неодмінно конструктивне, що би там не було надворі. Це покладені на полицю власні вміння, бо ж живемо не у Британії чи США (ніколи не повірю, що Андрій Куликов, стільки пропрацювавши на Бі-бі-сі, не володіє технікою жорсткого інтерв\'ю політиків; але в нас цю техніку не застосуєш, бо політики образяться і перестануть приходити на програму, а Куликова звільнять за якимось позірно пристойним приводом).

Отож і ведучі, і їхня аудиторія (крім постійно чимось незадоволених інакодумців-радикалів) мають один і той самий синдром: хай уже буде, як є, ми чудово побачимо і почуємо недопоказане й недомовлене, бо ж інакше посадять нам на голову якусь тупу чи вкрай цинічну потвору, і не матимемо нічого пристойного, а так хоч щось та маємо, чи не так?

І справді, погляньмо на ситуацію з позиції телеведучих: он Доренко витратив свій «ресурс міцності» на кілька сенсаційно-скандальних спалахів (винесімо за межі обговорення, наскільки вони були щирими, а наскільки базувалися на дуже добрій оплаті), - і був викинутий із телебачення. Краще ми вже без особливих спалахів будемо точити - крапля за краплею - підмурівки «контрольованої демократії» впродовж багатьох років. І глядач нас добре розуміє, він не проти, він співчуває скутим із ним одними ланцями...

...Колись В\'ячеслава Чорновола начальник виховної частини одного з тих таборів, де було ув\'язнено дисидента, запитав: а що би ви робили, якби Україна раптом стала незалежною? «Був би редактором опозиційної газети», - миттєво відповів інакодумець. «Чорноволе, ви страшна людина!..» - тільки й спромігся простогнати звиклий наче до всього майор.

Хто свого часу мав рацію тоді, в 1970-ті - Познер чи Чорновіл - недоцільно обговорювати саме тепер. Констатуймо лише, що на жодному каналі нашого нинішнього телебачення Чорновіл-старший не прижився б - і зовсім не тому, що був він несправний журналіст...

Ілюстрація - www.kp.ru