Там, де звично красувався портрет Януковича з гаслом “Тому що”, тепер усміхався перехожим Леонід Кравчук. “Країна миру та злагоди”, – було написано поруч із його портретом. “Невже щось сталося?” – подумав я. А потім, уважно придивившись до портрета першого президента, помітив: на червоно-біло-синьому – якраз під колір прапора Російської Федерації – тлі дрібненько так було написано: “Вибір-2004 за Януковича”. Треба сказати: якби я так уважно не придивлявся до біл-борда, напис цей, радше за все, так і залишився б непоміченим. Надто вже важко він читається, надто поглинає його оце різнокольорове тло. Можливо, звісно, перехожі спинятимуться перед плакатом, відкладаючи всі свої справи й вишукуючи цей напис. Водіям же й пасажирам машин, що проїжджають поруч (для яких, очевидно, в першу чергу й призначені величезні біл-борди), навряд чи судилося його хоч коли-небудь прочитати. Мабуть, саме через це зменшені копії біл-бордів нового взірця протягом тижня в масовому порядку з'явилися на зупинкових павільйонах. З'явилися, слід зазначити, якось неакуратно. Адже рекламні стенди в павільйонах – двобічні. У багатьох місцях стару рекламу зняли з обох боків, а біл-борди повісили з одного. З іншого – біла пляма. Чи не встигли надрукувати достатню кількість виборів-2004 в належний термін? Надто масове виробництво, мабуть, не потягнули?

Що по-справжньому вразило в новому дизайні біл-борда – то це його композиція. Так би мовити, сюжет. Стоїть собі Кравчук. Заявляє, що Україна (а напевне, йшлося саме про неї?) – то країна миру та злагоди. І з цієї причини всі ми мусимо голосувати за Януковича. Логіка, треба сказати, фундаментальна. Цілком у стилі “тому що”. Наскільки от тільки дієвою буде ця логіка? Часи, коли за Леоніда Кравчука голосувала більшість киян, здавалося б, давно (рівно десять років, до речі – ювілей!) минули. Відтоді перший президент України навряд чи що додав до своєї популярності. А можливо, й навпаки. Тож тепер переконати столичних мешканців, що нинішній прем’єр – то й є те, про що вони увесь час мріяли, йому буде трохи важкувато. Ну хоче особисто Леонід Кравчук голосувати за Януковича – ну то й на здоров’я. А ми всі тут до чого? От приблизно так, боюся, міркуватимуть кияни – точніше, звичайно, ті з них, кому вистачить прочитати-таки заклик щодо вибору-2004.

Але, виявилося, перший президент – то не єдиний герой нових біл-бордів. Інший бачений мною витвір агітпропівського мистецтва мав такий вигляд: стоїть якийсь добродій, а поруч із ним напис: “Родюча країна” (узагалі-то, родючою зазвичай буває земля) і той самий різнокольоровий “вибір-2004 Янукович”. Хоч скільки я вдивлявся у фото того добродія, що, напевне, є загальнонаціональним авторитетом, – не міг упізнати. Почав питати перехожих. Теж не впізнавали. Аж поки хтось із них не розгледів зовсім уже дрібнесенький напис: виявляється, голосувати за Януковича всім нам радить якийсь агроном із Полтави. Щоб прочитати той напис, довелося перейти дорогу й наблизитися до плаката зовсім упритул. Особисто я, власне, цілком вірю, що агроном той щиро впевнений, ніби земля є родючою саме й тільки лише через те, що є в Україні (а йдеться, гадаю, знову ж таки про неї?) Віктор Янукович. От тільки чи багато людей розділять мою віру? Надто вже цей біл-борд скидається на відому приказку: “На городі бузина (бо ж земля родюча?), а в Києві дядько”. Точніше, в Полтаві – агроном.

А потім почали траплятися на очі й інші герої вибору-2004. Медпрацівниця з Києва запевняє, що "дбайлива країна". Студентка – що "освічена країна" (ледь не країна знань). Є там і робітники ("працьовита країна"), і льотчик (не пам'ятаю вже, що він казав, але теж щось дуже патетичне в стилі "країна високого польоту"). І все це винятково завдяки нашому прем'єр-міністрові. Після всього того не здивували би біл-борди, на яких Україну було б названо "країною мрій" або "раєм земним" – і, знову ж таки, завдяки Януковичеві. Шкода, що таких немає. Щоправда, боюся, багато хто зі співгромадян не оцінить пафосу: йому може видатися, що всі ці визначення більше схожі на глузування. Побачивши біл-борд із олімпійською чемпіонкою Яною Клочковою, яка стверджує, що "країна великих перемог", так і хочеться попросити: "Оголосіть весь списочок!" Гасло "працьовита країна" майже провокує спитати: а як щодо зарплати? Ну а "дбайлива країна" для дуже багатьох українців не виглядатиме нічим іншим, як знущанням. Та головне: а при чому тут, власне кажучи, вибір-2004? Із тим самим успіхом якийсь інший дядько-шахтар може закликати голосувати за Януковича з тієї причини, що вугілля є чорним, а тітка-прибиральниця – через те, що вода є мокрою. І все це лише завдяки чинному прем’єрові.

Автори плакатів вирішили, що називається, піти в народ. З усіх героїв нових біл-бордів лише Кравчук, Клочкова та ще народний депутат Раїса Богатирьова є загальновідомими. Та й то – двох останніх не надто багато людей упізнають в обличчя. За задумом, у сукупності ці шедеври поп-арту мусять засвідчувати: весь народ – за Януковича, незалежно від віку, статі, місця проживання та соціального стану. (До речі, полюбляють представники нашої влади звертатися, апелювати до мас, а не до кожного окремо. Ніби вважають людей такою собі однорідною масою. Он на куртках агітаторів за прем'єра красується напис: "Кияни за Януковича!" Усі, як один, у масовому порядку й строєм у колоні по два?) Але ж такий підбір може справити й цілковито протилежне враження: окрім саме цих людей, нікого, хто погодився б агітувати за "головного кандидата в президенти", так і не знайшли. От тому й мусили посилатися на авторитетну думку нікому не відомих осіб.

Мають ці біл-борди ще одну принаду. На фотографії агронома з Полтави чомусь верхня частина чола й зачіска опинилися поза кадром. Кравчукові пощастило більше: у нього зекономили лише на чуприні. У решти персонажів такий прийом фотографування теж дуже помітний. В усіх голови опиняються десь ледь не на полях плакатів, а увагу глядачів зосереджено на... значно нижче. Був, пригадується, такий стиль фотографування генералів та маршалів в СРСР: кремезні груди з купою орденів і на додачу до них – маленька голівка, як таке собі естетичне доповнення й не більше від того. У нашому випадку, втім, орденів не спостерігається. Трапляються, звісно, люди, в яких голова є не надто значущою, глибоко периферійною частиною організму. Але, як правило, привселюдно в цьому такі люди не зізнаються, а тим більше доленосних порад не дають.

Видається, що влада зараз пожинає плоди власної політики. Коли всі доленосні рішення ухвалюються в кулуарах, а провідні політики бояться публічності, мов найстрашнішого з лих, – тоді у вирішальні моменти виявляється, що, окрім агрономів ледь не без голови (судячи з виконання плакатів) й таких самих студенток-робітників-селян, послатися на когось авторитетного – нема на кого.