Чесно кажучи, я вже збився з рахунку: скільки разів Перший національний телеканал України та «Інтер» транслювали програму Яна Табачника «Честь маю запросити...», присвячену 65-літтю цього «золотого акордеону», оптом і вроздріб? І скільки ще програм Яна Табачника ми побачимо на честь його напівкруглого ювілею?

В анонсі згаданої щойно програми на телеканалі «Інтер» писалося, зокрема, так: «В авторській програмі прославленого музиканта, артиста і народного депутата Яна Табачника "Честь маю запросити" зібралася вся еліта мистецтва, науки, спорту і, звичайно, політиків - незалежно від їх партійної приналежності і переконань.

"Іноді дійсно краще співати, ніж говорити, - усміхається Ян Петрович. - Адже музика об'єднує нас навіть тоді, коли мітингова риторика розколює. У мене дуже дружелюбна, багатонаціональна і багатомовна програма, пронизана добром і покликана об'єднувати людей усіх станів і всіх політичних поглядів".

Цьогорічна "Маю честь запросити" стане бенефісом Яна Петровича, адже маестро відзначає 65-річний ювілей».

Я розумію, що для країни, яка має Валентина Сильвестрова, Дмитра Гнатюка, Мирослава Скорика, Леоніда Грабовського, Романа Кофмана (можете продовжити список), нині головна подія в музичному житті року - це бенефіс Яна Табачника. Я розумію, що Валерій Ковтун як акордеоніст - ніхто, а щойно згаданий персонаж - «наше все». Я розумію, що сьогодні на телебаченні, яке зве себе «українським», треба ще добряче пошукати чогось українського. Але щоб стільки «їх», рідненьких, в одному залі, й аж на двох телеканалах, і аж по кілька разів...

Тільки не подумайте чогось такого. Нечасто випадає погоджуватися з Дмитром Корчинським, а тут у нього стовідсоткове влучання, ще й з елементами афористичності: «Якої національності Янукович, Лукашенко, Путін і його Медвєдєв? Не слухайте антисемітів - радянської! І їхні чиновники, і їхні міліціонери, і їхні виборці - всі радянські люди». Свята правда. Тільки от я б ужив трошки інше слівце - «совєтські». Бо ж є й «радянські» як місцевий різновид загальносоюзної національної спільноти. І вони також були, хоч і не так щедро, як могло би бути, представлені на дійстві-бенефісі.

В анонсі було сказано, що ювіляра вітали «російські та українські зірки». Ой, сумніваюсь. От совєтські - так це точно були, від їхньої кількості аж зашкалювало. Ба навіть ті, кому десь так по 30 років, і ті мали на своїх лобах штамп Made in USSR. Справа ж бо не у прізвищах, не в генах, не в мові як наборі слів, - справа в тональності, в інтонації, у спрямованості мовленого, зіграного та заспіваного. Якщо стосується персоналій, то це ті, хто вміло, оперативно (і талановито, ніде правду діти) вловлювали потрібну інтонацію й у брежнєвський час, і в добу перебудови, й у єльцинські роки, і в еру «вставання з колін». Хто завжди був на естраді, на телеекрані, при грошах і при симпатіях влади та - в останні 20 років - бізнесу. Хто ніколи не піде проти тих, хто в даний момент сидить у Кремлі (хай навіть і має в кишені український паспорт та звання народного артиста України).

Чи треба доводити, що існує «інша Росія», несовєтська, в тому числі і яскраво втілена в мистецькому світі? Думаю, ні; так само не треба доводити, що нам її ані «Інтер», ані Перший національний не покажуть (принаймні, на тому рівні, якого вона об'єктивно заслуговує). Ясна річ, «Честь маю запросити...» формувалася під смаки й уподобання ювіляра, і це право Яна Табачника запросити на своє свято тих, кого він хоче, і не запрошувати інших, але ж не треба називати цих людей «російськими й українськими зірками».

До того ж у часи найкрутішого «совка» ніхто б не дозволив такого засилля на концерті й на телеекрані російської мови (частково її бюрократично-совєтського, частково попсово-вульгарного соціолектів). Бо ж треба було б демонструвати загальнообов'язкову «дружбу народів»...

А тут випустили наближеного до всіх влад за останні 45 років визначного радянського поета Івана Федоровича Драча із натужно-гумористичними віршиками й думають, що справу зроблено - живий «тубілець» прикрасив собою екран. Плюс якийсь інший, молодшого віку блазень у вишиванці, який вигукнув дуже «доречне» в контексті шоу «грандів» певного типу політики та культури гасло: «Героям слава!»

З іншого боку, чим не шедевр у сенсі вікопомного «стирання меж» між усім, чим тільки можна, в даному разі - між правоохоронцями й криміналітетом, - славнозвісна «Мурка» у виконанні заступника генпрокурора Кузьміна? Як влучно зауважив один форумчанин, такий жест (сприйнятий, до речі, учасниками шоу бурхливими оплесками) означає приблизно те саме, що і публічне виконання гімну джихаду директором ЦРУ. А в нас що? Нічого! Бо ж не даремно ще в сталінські часи народні маси вчили про «соціальну близькість» більшовиків та вуркаганів, останнім, мовляв, треба тільки трохи «перекуватися» - і вперед, в ударники п'ятирічки!

До речі, співочі екс-міністри - учасники шоу чомусь нагадували саме таких ударників, що виступали на огляді самодіяльності Унтилівського району (для високочолої публіки ця назва самозрозуміла, а для інших даю довідку: «Унтилівськ» - це назва п'єси Леоніда Леонова, про глухе містечко десь на півночі європейської Росії, куди засилали у ранньосовєтський час різного роду неблагонадійну публіку). Навіть на популярне у 1970-ті роки телешоу «Алло, ми шукаємо таланти!» ці екс-міністри не тягнули. А на рівень «реформованого» Першого національного - якраз.

Обіцяв Валід Арфуш свого часу, що канал стане рупором досягнень влади, але ж невже пісні й танці кабмінівської художньої самодіяльності - це і є ті досягнення, причому найвищі, що їх стільки разів демонструють народові?

...Уявляю, що б написали, подивившись на все це незрівнянне дійство, ті російські діячі, кому не загрожує участь у подібних телебенефісах в Україні, скажімо, Віктор Шендерович чи Валерія Новодворська!..

Власне, йдеться не про поодиноке явище, не про телесвяткування ювілею Яна Табачника як таке (зрештою, були навіть у ретельно відредагованій версії дійства просто-таки блискучі за своїм змістом моменти, скажімо, коли без наполегливої підказки ювіляра зал не здогадався стоячи привітати класика совєтської естради Нані Брегвадзе). Справа в іншому: в тому, про що Микола Рябчук писав: «Для абсолютної більшості українських мас-медій, себто їхніх власників (із відповідним культурним баґажем та стереотипами), куди важливішою й цікавішою є думка московської "поп-звезды" з будь-якого приводу, аніж якого-небудь Івана Дзюби, чи Мирослава Поповича, чи Вадима Скуратівського». Підмічене стосується і політики, й музики, й літератури, й усього іншого.

Звісно, я чудово розумію: певному числу вітчизняних глядачів ювілей Яна Табачника сподобався, і вони вважають, що Перший національний і повинен демонструвати такі програми. Що ж, залишається процитувати ще одне афористичне спостереження Дмитра Корчинського: «Щоб лишитися радянською, людині достатньо побільше дивитися телевізор».

Фото - peoples.ru