Не дивлячись на те, що масове переселення “дніпропетровських” і “донецьких” до столиці дещо розмило саме визначення, кого можна вважати киянином, а кого, як справедливо пише Борис Бахтєєва лише тими мешканцями столиці, які “оселилися в ній не так давно, і для яких Київ так і залишився не рідним домом, а радше гуртожитком”, для тих хто народився, виріс і живе у цьому місті, Київ та так само і його політична самоідентифікація є надзвичайно важливим фактором реалізації їхнього буття.

Як підкреслює Бахтєєв, “згадаймо результати парламентських виборів двохрічної давнини. Очолювана Омельченком партія “Єдність” до парламенту не пройшла. Але в Києві спромоглася набрати цілих 11% голосів, посівши таким чином у столиці третє місце. Перед президентськими виборами столиця вважалася безсумнівно “ющенківським” регіоном”. Однак ситуація з київським мером не є такою простою. Його партія “Єдність”, котра є фактично є “партією влади” київського регіону, хоча не має великого впливу в інших регіонах, а все ж у самому Києві спромоглася змобілізувати прихильників мера і принаймні відбити нападки президентської адміністрації, щодо відправки його на пенсію у зв’язку з досягненням 65-річного віку і намагання найструктурованішої партії в Україні СДПУ(о) нав’язати місту свого висуванця.

По суті, можна говорити про те, що якщо на сьогодні Україною керують три регіональні клани “дніпропетровських”, “донецьких” і “київських”, то над самим Києвом політично-фінансовий холдінг “київських” завдяки активній позиції і спротиву “омельченківців” так і не здобув повного контролю. Наразі можна говорити про фактично два клани “київських” – один, котрий ототожнюють зі керівництвом СДПУ(о) і який має великий політичний і економічний вплив на перебіг подій у всій Україні та клан Омельченка, котрий та і не спромігся поширити свої впливи на всю Українську державу, проте намагається контролювати Київ і якого ще жодній політичній силі “вибити” зі столиці не вдалося. Олександр Омельченко виявився не таким вже і простим, яким його уявляли раніше його опоненти. Йому вдалося не лише успішно устояти “сімох вітрах” жорсткого натиску його вічних опонентів, а й перерости у фігуру майже всеукраїнського масштабу, хоча і не таку впливову, як би йому самому хотілося.

Його рішення балотуватися на президентську посаду одночасно знімає для “народного мера” декілька важких питань, допомагаючи не визначати остаточно свою позицію і підтримку діючій владі і її висуванцю Віктору Януковичу. Уникнучи висування у президенти, Олександр Омельченко був би просто таки зобов’язаний однозначно підтримувати Віктора Федоровича, що би входило у пряме протиріччя не лише з його особистими інтересами, а й і з політичними переконаннями, які при всіх складнощах їх остаточного розпізнання все ж докорінно відрізняються від антиукраїнсько-деребанних установок сучасного режиму. Звичайно, що Омельченку не вдасться зіграти таку собі роль “українського Колобка” і повністю втекти від зобов’язання підтримувати Віктора Януковича. Але його особисте висунення є гарною причиною допомагати кандидату від влади лише номінально і скоріше імітувати свою відданість Банковій, аніж на повну силу працювати задля самозбереження діючого режиму влади.

Необхідно звернути вагу на унікальний політичний феномен Омельченка. Парадоксально, але його імідж дивним чином відрізняється від самого Олександра Олександровича. Безумовно, що цей політик є яскравим представником еліти Київського регіону, але образ мера в останні роки набув відчутних рис міфологізації і ідеалізації й існує фактично ніби-то окремо, сам по собі, в якомусь іншому ірреальному вимірі. Іншим феноменом Омельченка є те, що населення Києва з великою перевагою неодноразово надавало свою політичну підтримку, можливо, не саме йому, а добре розкрученому і задеідеологізованому політичному бренду під назвою “Олександр Омельченко”. Цієї масової підтримки, як не дивно, не змогли навіть зменшити явно підлабузницькі і чисто вірнопіддані статті у підконтрольній меру київській пресі, у яких патріотично налаштовані до київської влади журналісти, явно “передавали куті меду”, намагаючись донести до читачів уявний світлий і непорочний образ регіонального політика-патріота всеукраїнського масштабу.

Знаменно, що у фуркаційні моменти політичного протистояння дії Омельченка часто нагадують поведінку першого українського Президента Леоніда Кравчука під час путчу в Москві в серпні 1991 року. Мова йде саме про “цікаву” реакцію київської влади в вересні 2002 року на акції опозиції. Якщо до початку цих заходів влада закликала киян проігнорувати ці заходи, а Олександр Омельченко навіть виступив із зверненням до мешканців столиці не брати участі у акціях протесту, то під час безпосереднього проведення цих акцій позиції київської влади не було взагалі чутно. Подібне політичне лавірування, безумовно, надає змогу “народному меру” довгий час триматися на плаву, але водночас ця позиція “і вашим – і нашим” не дала змоги потенційно сильній політичній постаті Олександра Олександровича перетворитися на одного з демократичних лідерів всеукраїнського масштабу. З одного боку, він очевидно, вже давно виріс з “регіональних штанців”, але боязнь задекларувати свої справжні політичні погляди і, що найголовніше наміри, досі блокувала йому дорогу до вищого політичного ешелону.

І цього разу, Омельченко, котрий явно симпатизує Вікторові Ющенку, в чергове не наважився піти у ва-банк, висловивши відкриту підтримку кандидату від блоку демократичної опозиції. Поза тим, Олександр не може не усвідомлювати того, що у разі приходу на Банкову Віктора Януковича, зберегти свою посаду йому навряд чи вдасться. Янукович у такому разі перетягне до Києва не лише всю “донецьку” номенклатуру, але й знайде серед своїх соратників “достойну” заміну “народному меру”. Пошук можливих компромісів з “донецькими” на які розраховує, вірогідно, О.О. не можливий в принципі, так як, попри все, Янукович є сильною політичною фігурою і не звик аби чужі копошились у нього під ногами. Однак, усвідомлення моменту істини поки що не прийшло до Олександра Омельченка. А пропустивши момент можливості остаточного визначення він може назавжди, як говорять в Одесі, залишитися “между там и здесь”. Тим більше, якщо бути відвертим, повного контролю у нього над Києвом не було ніколи і не могло бути, так як він не був частиною “дніпропетровської” команди і у спину йому завжди дихали справні хлопці з “партії об’єднаних”.

Найкраще, що виходило у Омельченка (враховуючи те, що він за фахом є професійним будівельником), то це перебудовувати столицю. Наразі, якщо б він був авіатором, то можна було б не сумніватися, що київський аеропорт “Бориспіль” давно б мав протяжність своїх терміналів не менше 5 кілометрів (як у Франкфурті-на-Майні) і став би транзитним центром міжнародних перевезень з Європи до Азії та Африки). Однак при всій повазі до О.О. не можна не визнати, що при перебудові столиці часто ігнорується думка і побажання киян стосовно того, яким чином це краще робити, а “модерний” Майдан Незалежності обов’язково потребуватиме третьої реконструкції, а неоковита статуя на ньому демонтажу.

Водночас треба визнати, що Олександр Омельченко імпонує київському загалу своєю відкритістю, відвертістю професіоналізмом, вмінням згуртувати навколо себе однодумців і здатністю поставити перед ними конкретні цілі для реалізації задуманих проектів. Безперечно, що у цьому сенсі він залишив далеко по заду двох попередніх мерів часів початків незалежності – І.Салія та О.Косаківського. Однак, певна річ, що попри всі свої видимі достоїнства він є лише перехідним лідером київської влади. Хоче це він це визнати чи не хоче – він є вихованцем старої системи і старої формації керівників. Можливо, на цьому етапі трансформації Києва з умовної столиці республіки, що мала політичний статус московської провінції, в столицю авторитетної в майбутньому європейської держави, він є найкращим. Але лише на невеликий перехідний період. Надалі до керівництва Києвом мають прийти молоді керівники, котрі бачитимуть перспективу розвитку столиці, а не лише звітуватимуть перед народом про мільйони квадратних метрів введеного за рік житла, не дуже замислюючись над перспективою концепції розвитку міста. А також і тим, як комфортно живеться у ньому пересічним киянам, які, переважно, зовсім не є олігархами і змушені проживати у середовищі, де планка реального прожиткового мінімуму і шкала цін на основні продукти харчування є набагато вищими, ніж у інших регіонах держави.

Найбільше, що може зробити Олександр Омельченко для свого міста, враховуючи, що у великій політиці питання про носія влади є другорядним порівняно зі структурними формами здійснення влади, то це трансформувати міську київську владу на зразок мерій західних країн. Структура столичної влади є своєрідним каркасом, внутрішнім кістяком конструкції управління містом. В цьому сенсі можемо говорити про психологію структури діяльності столичної влади – цільову, мотиваційну та виконавську активність. Зміст структури столичної влади, на мою думку, полягає у тому, що вона має забезпечувати єдність композиції своїх автономних виконавських елементів. Справжня демократія вимагає свободи, а політичне лідерство – харизми. В Олександра Омельченка є всі шанси конвертувати свою політичну харизму у форми порозуміння з громадськістю Києва, чого, на жаль, не спостерігається у відносинах між центральною владою і народом. Але для цього мер має зробити свій остаточний вибір і повністю дистанціюватися від влади на Банковій, котра не користується підтримкою і довірою в українського народу.

Між тим, політичні амбіції мера завадили йому віднайти свою позицію в українському політикумі. Інтуїтивно прагнучи дистанціюватися від режиму Леоніда Кучми, він так не спромігся еволюціонувати в бік близької за його фундаментальними ідейними переконаннями “Нашої України”, а пішов свого часу на створення партії “Єдність”, про реальну популярність якої годі навіть говорити у Київському регіоні. Певна річ, що на Київщині Омельченку не вдасться набрати достатньо голосів виборців, проте його висунення у президенти все ж дезорієнтує певну частину ющенківського потенційного електорату і внесе певний розкол в ряди прихильників патріотичних сил.

Олександру Омельченку не набрати більше кількох відсотків голосів виборці, так як абсолютно очевидно, що ця “гра” не його. Та й партія “Єдність”, котра більше нагадує штучне політичне утворення, навряд чи спроможеться самостійно пройти до парламенту у 2006 році. Це вже абсолютно зрозуміло практично всім, але поки що не самому Олександру Олександровичу, якому вже давно варто було б розпочати грати у командну гру з однодумцями з команди Віктора Ющенка. Політичні ілюзії можуть дорого обійтися демократичному табору, бо, коли прихильники Олександра Омельченка “гулятимуть самі по собі”, це у підсумку лише значно ослабить національно-демократичний спектр українського політикуму, а йому при цьому не принесе жодних політичних дивідендів.