Телеканал «Україна» 21-22 грудня показав стрічку Григорія Любомирова (він і сценарист, і продюсер, і режисер) під назвою «Російський хрест». Як сказано в анотації, це воєнна драма, у центрі сюжету якої доля простих людей під час війни, коли кожен робить свій вибір. Це історія отця Олександра, заарештованого в липні 1941 року капітаном НКВД Яковлєвим за підозрою у співпраці з німцями. За якийсь час обставини змінилися, і тепер уже доля капітана НКВД опинилася в руках священика...

Як же реалізує заявлене 180-хвилинна новітня російська воєнна драма?

Перші ж кадри, коли німецькі солдати в новеньких, не запилених, не вилинялих мундирах женуть поперед себе, йдучи в атаку, кількох вгодованих персонажів масовки у ледь поплямованому спідньому, ще й покрикуючи на тих: «Російські свині!», – повертають нас... Ні, навіть не у брежнєвські, а в пізні сталінські часи. «Падіння Берліна» – отака була й там міра достовірності та психологічної мотивації дій героїв стрічки, отака вона й тут.

Ну покликав би режисер, якщо в самого не вистачає кебети, якогось армійського сержанта запасу, той пояснив би йому, що перти в лоба на ланцюжок червоноармійців (теж у новеньких одностроях!) із самими тільки гвинтівками, женучи попереду полонених (щоб, мовляв, прикритися ними), а свої танки пустивши ззаду (!!!), може тільки несусвітній бовдур. А оскільки Вермахт дійшов 1941 року до Ленінграду, Москви й Ростова, бовдурів таких у ньому не було. Бо ж Червона армія насправді мала далеко не тільки гвинтівки – на початку війни з Німеччиною в неї число танків перевищувало число німецьких «панцерів» уп’ятеро, та й автоматів було куди більше...

Який початок – такий за рівнем історичної достовірності та правдивості дій персонажів того часу і весь двосерійний фільм. Крім деяких епізодів.

Це, звісно, добре, що тепер можна показувати НКВД негативно. Але ж не треба показувати чекістів абсолютними кретинами. Вся сцена, коли начальник відділку НКВД вимагає письмового наказу про те, що робити з заарештованими, бо ж німці вже підходять – повна дурниця. Якщо не встигли вивезти, то до стінки ставити особливо небезпечних для радянської влади: «контрреволюционеров, бандитов, рецидивистов и других опасных преступников... а также польские контингенты, немцев и иноподданных», як говорилося у відповідних документах. Ніхто вказівки Берії від 24 червня 1941 року, наскільки мені відомо, впродовж усієї війни не скасовував. Інших можна було й розпустити, якщо не вдавалося вивезти, – а щодо перелічених категорій жодних додаткових наказів ніхто й не питав би.

Десь після п’ятнадцятої хвилини відбувається одна з ключових для розуміння ідеології фільму сцена: спершу циган-комсомолець-дитбудинківець, який утік із охопленої пожежею в’язниці разом із головним героєм стрічки отцем Олександром, вимовляє з пошаною, спостерігаючи за потоком німецької техніки: «О, Європа!». А от коли два німецькі солдати-мотоциклісти цілком випадково справили малу потребу на циганчука, котрий сховався під купою хмизу, настрій останнього різкою змінюється: «От вона, Європа! Прийшла... Мало того, що все порушила, так іще...» Невже у разі, якби аналогічну дію вчинив червоноармієць (так само не бачачи, хто під хмизом на узліссі ховається), автор фільму змусив би героя на всі заставки лаяти ВКП(б)?

Одне слово, «кіно і німці» сталінських часів, тільки тепер «уся Європа» замість «європейських капіталістів та імперіалістів». А замість мудрого політрука – ще більш мудрий священик.

І раптом, коли антураж тієї доби стає не надто потрібен, коли на перший план виходять діалоги отця Олександра (актор Євген Сидихін) та капітана НКВД Яковлєва (актор Дмитро Нагієв) – не сцени допитів першого останнім, які виглядають украй ходульними, а діалоги про віру, про людське покликання, про правду, до яких підключаються ті чи інші персонажі, – фільм раптом перетворюється на п’єсу хоч і не високого, але цілком прийнятного середнього рівня, яку можна дивитися. Причому дія цієї п’єси може відбуватися ледь не впродовж усього ХХ століття, оскільки поставлені в ній проблеми залишалися актуальними весь цей час (та й зараз у тій чи іншій формі навряд чи втратили свою значущість).

Отакі моменти – загалом на всю стрічку їх кілька десятків хвилин – як на мене, не виглядають творінням агітпропу. Не знаю, який був задум автора фільму Григорія Любомирова, що для нього більше відповідає поклику душі – антиєвропейська агітка чи міркування про Вічне – але з «Російського хреста» могла б вийти цілком прийнятна короткометражка.

Проте знов і знов глядача починають муштрувати у форматі «кіно і німці». При цьому знову і знову автор фільму демонструє своє кричуще невігластво.

Нам показують узятого в полон нацистами Смирнова – водія капітана Яковлєва – який розгулює з незнятим ременем...

Нам показують, як цей водій, що починає ревно служити новим господарям, карається сумлінням перш, ніж вистрілити в якусь там селянку...

Нам показують таких мордатих червоноармійців, яких навіть у тилових підрозділах улітку і тим більше восени 1941 року у війську бути не могло...

Зрештою, нам показують схимника Єпифанія, якого грає Лев Дуров; цей схимник 20 років провів у лісі без людей і такий уже гладкий та доглянутий, наче це священик з числа тих, хто закінчив у радянські часи відділення наукового атеїзму, а в часи перебудови подався на вигідніші хліби... Ну, не може бути в печері схимника запасів «Тайду» та «Пантіну Pro-V», та й м’ясце-сальце він не мусить споживати, бо не належить це йому!

І взагалі-то людина, котра ні з ким не розмовляла 20 років, уперше після такої паузи заговоривши, не матиме такої гладенької мови, навіть якщо цю здатність вільного мовлення Господь їй зберіг...

Уявити собі, що в той час, коли Вермахт стрімко рухається на схід, коли всі сили його (а їх не так багато) концентруються на розтягнутому фронті, коли тилові служби ледь устигають підвезти передовим частинам пальне і боєзапас, – щоб у цей час у нацистів вистачало людей на зачистку тилу, на облави з пошуку одного капітана НКВД, хай навіть зі списками агентури (десятки генералів Червоної армії зі значно важливішими документами в цей час мандрували в оточенні чи відлежувалися у сільських хатах)...

А «кіно і німці» на екрані триває.

Гауптман дає команду: «Рухатися шеренгою на відстані видимості один від одного». Через ліс – шеренгою! Ні, таки треба було режисерові запросити якогось сержанта консультантом. Гауптман міг дати таку команду: «Рухатися розстрільнею (рос. «цепью») на відстані візуальної видимості», а не шеренгою. А потім ми бачимо, що йдуть вояки Вермахту через ліс густо, один біля одного (20 солдатів «прочісують» ліс, ідучи купою?), їх усіх можна покласти однією кулеметною чергою із засідки. І ці нікчеми гнали у хвіст і гриву куди чисельно більшу Червону армію?

Й апофеоз – абсолютно карикатурна сцена розмови обер-лейтенанта і схимника Єпіфанія – абсолютно у стилі «Подвигу розвідника» та «Падіння Берліна», особливо постійне «карашо» німецького офіцера. А взагалі-то, якщо Єпіфаній був на Першій світовій льотчиком, штабс-капітаном, то він просто не міг не знати вільно німецьку мову – дворянин із військовою освітою. Але російський режисер-сценарист-продюсер, схоже, не повинен знати історію, щоби знімати кіно на історичні теми.

Ну, а хепі-енд – то теж цитата з кіно сталінської доби. Коли в останній момент героїв рятують хоробрі радянські солдати-розвідники. А якщо когось із позитивних персонажів і дістає куля чи осколок, то не на смерть. Як казав один із кіногероїв того часу, «вбили, але не назовсім». Тільки раніше від осколка рятував орден чи партквиток, а тепер – священицький хрест...

Ідеологія ж фільму відверто бридка – як і та, яку пропагували сталінського часу екранні комісари, а може, і ще бридкіша.

Полягає вона у спробі приватизації (точніше, рейдерського загарбання) Ісуса Христа, Богородиці, Церкви та всіх християнських цінностей.

За фільмом, усі німці погані. Апріорі. Всі вони нелюди. Бий німців – і ти справжній християнин. Усе з приводу такої «релігійної проповіді» сказано у «Бравому воякові Швейку», тож відсилаю читача до цієї книги.

Насправді ж справжній християнин не міг не знати, що будь-яке вбивство, навіть запеклого ворога, – це гріх. Не втримаюся від того, щоб процитувати уривок із книги сіоніста-антирадянщика, в’язня брежнєвських таборів Михаїла Хейфеца, де той писав про старих упівців, із якими разом сидів: «Роман Семенюк, бандеровский разведчик из Сокаля, отбывавший те же 25 лет: “Я так казав матери: я пидняв зброю на людыну, мене за це можуть вбиты и це будет справедливо. Я знаю, на що иду – я христианин, маты”».

І, до речі, генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау, фанатичний нацист, видав восени 1941 року наказ по очолюваній ним 61-й армії, в якому суворо забороняв особовому складу встановлювати приязні стосунки з місцевим населенням та роздавати йому цигарки й шоколад. Значить, існували вагомі підстави для цього наказу, чи не так? А ще Райхенау зробив дуже значущий жест: заборонив українській самообороні, яка стихійно виникала на полишеній Червоною армією території ще до приходу німців, носити жовто-блакитні пов’язки. Мовляв, ніякої України немає і не буде, є тільки окупована Німеччиною територія, де встановлено «новий порядок». Ще раз підкреслю: Райхенау був найбільш лютим нацистом серед командувачів арміями Вермахту. Були і його антиподи, як-от генерал Гудеріан, який заборонив у своїй танковій групі виконувати сумнозвісний «наказ про комісарів» і залишив свій тил, коли йшов на Москву, на антикомуністичну російську адміністрацію, яка потім оформилася у «Локотьську республіку».

Тобто різні були «істинні арійці», як різними були і радянські люди.

Фільм же використовує – за винятком хіба що згаданих вище камерних епізодів (не тих, що в камері НКВД...) – чорно-білі барви. Що ж, чергова агітка в стилі того «Русского мира», яким нинішні московські ідеологи намагаються замістити на пострадянському просторі всю складність буття і всі барви світу. Сумно, коли телеканали України охоче транслюють такі видовища. Бо ж формують вони замість уселенських християнських почуттів новітню ксенофобію і на місце радянських міфів ставлять неорадянські.

Ілюстрація - кадр з фільму, www.kino-teatr.ru