Більше того, на політичному полі зазвичай діють – якщо говорити тільки про цивілізовані країни, або ж тільки про такі, що прагнуть стати цивілізованими – як загальні правила гри, встановлювані Основним Законом (Конституцією), так і правила, які визначають рамки поведінки на конкретній позиції в цьому самому політичному полі. Інакше кажучи, ступінь свободи дій – в ідеалі, зрозуміло, – звужується загальними й особливими обмежниками. Однак ідеальних типів не буває і наш, український випадок, також відхиляється від нього. От лише кілька спостережень.

Максимальна ступінь свободи дій у полі політики в нас, як і в багатьох інших країнах, притаманна Президентові. Максимальна, але, звичайно, не безмежна, оскільки кордони політичному свавіллю виставляє Конституція. Утім, варто відразу ж зазначити: ступінь свободи дій не буде безмежним тільки тоді, коли з кордонами політичному волюнтаризмові, що виставляються Основним Законом країни, рахуватимуться ті, хто власними тілами й розумами грає в політику. Однак усім відомо, що ігнорування Конституції, зневажливе ставлення до неї здавна культивуються на українському політичному Олімпі, а відтіля транспортуються на грішну землю, у саму гущавину нас, політично сірих й, водночас, суверенів, джерела будь-якої влади. Транспортуються як запрошення йти у цей слід. Прикладів сила-силенна, згадаємо головні.

У наймогутнішу та найдієздатнішу організацію перетворилася за останні десять років Адміністрація Президента України. Вона сьогодні є воістину «першим» урядом: тут багато чого розробляється, абсолютно усе погоджується та приймаються рішення з усіх питань зовнішньої та внутрішньої політики. Доля «другого» уряду з вулиці Інститутської сумна. Він намагається тримати удари й обвинувачення «першого» уряду з вулиці Банкової. Він таємно переживає явні та потаємні приниження, пов’язані з перестановками в Кабінеті Міністрів, до яких глава Кабміну не має, як правило, ніякого відношення: він не повноправний хазяїн у своєму Кабінеті.

Проте Конституція України не передбачає двох урядів, тобто Адміністрації з такими ініціативно, а значить, нелегітимно привласненими повноваженнями. Де-юре вона не може існувати. Але вона існує де-факто, якимось «політичним фантомом», що бродить політико-бюрократичними просторами країни. Одночасно не є секретом джерело його сили й рухливості. У нас нічого не відбувається без Президента, він у курсі всього, без нього не вирішити найменшої проблеми, а геть чисто все нестримно прагне під його патронат, як сьогодні іменують крайнє вираження прихильності, поваги й лояльності до першої особи держави.

Але одній голові з усіма подробицями багатомільйонної країни ніяк не впоратись. Звідси й перетворення допоміжного органа у виконавчий: Президент делегував частину повноважень апаратові в обмін на твердий контроль за усією вертикаллю влади. Ілюстрації до тези про те, що все в Україні замикається на Президента, з’являються майже щодня. Виявилися вони й наприкінці минулого тижня. Кілька десятків депутатів парламенту звернулися до Президента України Л.Кучми з проханням дати їм роз’яснення з приводу громадянства депутата Є.Червоненка (його підозрюють у громадянстві іншої країни, що заборонено законодавством України). Безпосередність підписантів відповідного листа обеззброює – які там державні органи, відразу Президентові! Але на їхнє виправдання варто визнати, що діють вони згідно з усталеною практикою та логікою, адже ніхто з їхньою цидулкою возитися не стане, якщо не буде на те санкції першої особи. А так у звернення є перспективи. Не в останню чергу ще й тому, що воно вельми подібне до політичного доносу.

Інтрига, між іншим, полягає ще й у тому, що Адміністрація «невидима» для Верховної Ради. До неї нема рації звертатися із запитами, оскільки як владна структура вона не існує. З неї запитують, а чиновники відповідають: читайте Конституцію, нас – немає. Голова Комітету із свободи слова та інформації М.Томенко запитував у керуючого справами Адміністрації И.Бакая про походження грошей на відпочинок Президента України та його гостей у Баден-Бадені на початку цього року. Зміст відповіді був простий: ніхто не збирається з вами розмовляти. І така позиція дійсно вкрай зручна для ведення політичної гри, адже тим самим апарат Президента ставить себе поза критикою й запитами. Не стільки тому, що критика не звучить у ЗМІ, але внаслідок повної відсутності реакції на критику. На свободу критикувати виконавча влада відповідає нам переважно свободою не чути. І це певний прогрес, адже раніше за критику вбивали й калічили.

Ще один приклад. 1 червня у Верховній Раді чергового разу слухали силові відомства щодо розслідування подій 18-19 квітня в Мукачевому під час виборів міського голови, підрахунку голосів й першої в історії незалежної України крадіжки бюлетенів та протоколів дільничних комісій. Їхні представники знову умудрилися нічого не сказати. Тобто півтора місяця працюють бригади слідчих і… ніякого результату, нічогісінько. А тим часом допитано 400 з майже 500 членів дільничних комісій (інформація тижневика «Дзеркало тижня»); не витримав усього цього неподобства й склав із себе повноваження нібито обраний мер Мукачевого Е.Нусер; помічники народного депутата В.Філенко продемонстрували відеозапис, на якому голова однієї з дільничних комісій оголошує одні результати, а в остаточному протоколі містяться зовсім інші цифри; два офіцери відділу боротьби з організованою злочинністю Мукачевого одержують підвищення по службі (можливо довгоочікуваного, яке випадково збіглося з «пробуксовкою» розслідування обставин виборів мера районного центру).

Складається враження, що всебічно підготовлені фахівці перебувають у стані розгубленості й не знають, що ж саме необхідно розслідувати. Депутати поцікавилися, чи не із саботажем, бува, ми маємо справу, і чи не час запитати жорсткіше з працівників Генеральної прокуратури. Того ж дня увечері Генеральний прокурор Г.Васильєв скликав прес-конференцію й повідомив, що здійснюється тиск на органи дізнання, а це не дозволено. Іншими словами, безрезультатно морочиться сорок днів це – у порядку речей, а запитувати про причини марної роботи це – натискати. Отут ми маємо справу з ще однією варіацією на тему того, як убезпечити себе від критики: шляхом жорсткої селекції тих, кому дозволено «тиснути».

Спробував було підсобити колегам сержант патрульно-постової служби М.Джумеля, розповівши на тому ж засіданні парламенту про те, як високе начальство в супроводі невстановленої особи вилучало ключі від вхідних дверей та воріт, а також особисто звільняло сержанта від деяких обов’язків з охорони муніципалітету. Реакція МВС була майже блискавичною. У той же вечір ми довідалися, що сержант уже давав свідчення й нічого нового для МВС у Верховній Раді не сказав. А наступного дня нам повідомили, що ще 31 травня був затриманий підозрюваний у здійсненні крадіжки бюлетенів, а його партнер, на жаль, уже помер від запущеної форми туберкульозу (2 червня цю ж інформацію озвучив глава облдержадміністрації І.Різак; однак про це не йшлося на слуханнях: мабуть, просто не встигли вставити в доповідь). Якими могли бути мотиви крадіжки пописаних паперів у безробітного мукачівця, якого супроводжував товариш, який страждав від смертельної недуги? Та якими завгодно, за винятком політичних. Але якщо є підозрюваний, то відповідей на питання про те, хто був той незнайомець, що супроводжував міліцейських начальників, і що відбувалося з вилученими ключами протягом півтора-двох годин, нам уже не дочекатися.

Коли поле політики не обмежує Конституція, тоді провідні гравці самі собі встановлюють правила. У цій ситуації логічно починати не зі змін Конституції, але зі зміни провідних політичних гравців. Якщо ані я, ані він, ані вона, ані народні депутати для них не «народ», а Конституція нібито й не існує, то це означає, що свої тайми вони вже відіграли.