29 листопада в об’єктиві програми «Розбір польотів» на «Інтері» опинилися діти українських мігрантів. Можна було б сказати «нарешті»: проблема соціального сирітства – реальна, не надумана, важлива, малознана, проте так мало обговорювана в нашому ефірі. 

Розуміючи зсередини, наскільки складним є явище української міграції, особливо четвертої хвилі заробітчанства, й скільки його підводних течій залишаються малодослідженими, якщо взагалі сформульованими, щоразу сподіваєшся на те, що хтось у популярних медіа спробує проаналізувати проблему глибше, маючи внутрішню мотивацію розібратися в темі, відсторонившись від загальних соціальних стереотипів, свого особистого бачення, заздалегідь написаних сценаріїв. Адже тема того варта! Заробітчанство, на мою думку, належить до тих кількох основних проблем, які моделюють сьогодні українське суспільство, впливають на його розвиток. Тут є про що говорити і є що показати. Але програма нагадувала погано обтесаний дерев’яний шкарбан, хоч анонсовано було шкіряні італійські черевички. 

Найгірше, що можна зробити з важливої для суспільства проблеми, – перевести її у формат шоу і сентиментальних зітхань. Бо сльозливі ефіри хоч і забезпечують бажані рейтинги, але опускають тему до мильної опери. Й навіть глядач, свідомий цих маніпуляцій, може засумніватися у важливості проблеми, якщо її подано в «сопливому» форматі. 

Я не чекала від «Розбору польотів» заглиблень у тему та фахового журналістського аналізу, бо програму від початку було задумано як шоу. Але навіщо зачіпати такі теми, як міграція, на яких можна легко послизнутися, якщо не підходити до предмету розмови ґрунтовно й відповідально? Для того щоб черговий раз зробити на дитячих сльозах атракцію? Для того щоб маніпулювати людськими почуттями?

Головними героями програми стали двоє дівчат, яких виховували бабусі, поки їхні батьки заробляли за кордоном. Ведуча раз у раз апелювала до їхніх емоцій та почуттів, ніби наперед знаючи відповідь, хоча дівчата часто суперечили її здогадкам.

«Чи легка дитяча доля, і чи можуть гроші та дорогий одяг замінити батьківську любов? Чи хотіла б ти розповісти мамі про свою першу закоханість? Чи плакала мама, коли приїжджала у відпустку? Чи пам’ятаєш ти свій день народження десять років тому, останній із батьками?» – запитує ведуча 

Так, кожна дитина пам’ятає про це, переживає розлуку з батьками, так, вона плаче, сумує, чекає. Це очевидно. Який сенс у цьому безкінечному драматизмі? Чи не цікавіше, коли експертів уже привезли до студії, поговорити про реальні виклики, поставлені перед суспільством міграцією, і про потенціали соціального сирітства – не лише негативні, між іншим? Не звинувачуючи батьків, спробувати подивитися і на їхню мотивацію, на їхні потреби й жалі, на глибинні проблеми контакту з дітьми після повернення, явище реінтеграційного шоку? На шляхи виходу з депресій для підлітка, який опинився без батьків, на можливості порятунку й захисту дитячої психіки. Невже нікому з наших телевізійників не було цікаво спробувати втримати увагу аудиторії не тільки сльозливістю, але реально дослідженою соціальною проблемою? 

Ось кілька соціальних стереотипів, які було артикульовано під час програми. 

Стереотип 1. Батьки, які поїхали на заробітки, вчинили злочин проти власних дітей

Ставити питання таким чином не можна. Кожна родина і кожна ситуація є унікальною, й у багатьох випадках виїзд за кордон матері чи батька врятували дитину від крайньої бідності або забезпечили їй можливість навчання. 

Стереотип 2. Діти мігрантів не зможуть збудувати власну повноцінну сім’ю, бо просто не мають її зразка перед очима

Так, виховання без батьків стає викликом їхньому власному майбутньому в родині, проте не варто забувати й про випадки, коли діти з дитячих будинків створюють у дорослому житті чудові сім’ї, всупереч власному травматичному досвіду. Це стосується й дітей мігрантів. 

Стереотип 3. Дитина, чиї батьки поїхали на заробітки, налаштована на розірвання стосунків та емоційного зв’язку з батьками

Більшість дітей дуже люблять своїх батьків незважаючи ні на що, й чекають на їхнє повернення впродовж багатьох років або навіть усього життя. Проте якщо травма дуже глибока, деякі діти можуть справді закритися, через поведінку і слова демонструвати нібито байдужість до батьків і їхнього можливого повернення. Але це тільки зовнішня демонстрація, всередині ж вони переживають зовсім інші почуття, хоча можуть не зізнаватися собі в них. 

Стереотип 4. Поведінка дітей, чиї батьки поїхали на заробітки, погана саме тому, що вони не мають над собою постійного батьківського контролю

Таке трапляється. Та значно частіше така поведінка є просто способом привертання уваги до себе, воланням до батьків: поверніться!

Стереотип 5. Діти мігрантів не хочуть повернення батьків, бо їм комфортно жити за рахунок коштів, які присилають із-за кордону. Вони звикли жити самі й не готові змінювати свій образ життя з приїздом батьків

Подібні випадки теж бувають. Але зазвичай діти дуже хочуть жити в повноцінній родині. При цьому вони можуть говорити протилежне. 

Стереотип 6. Діти мігрантів, які отримують значні кошти і можуть безконтрольно їх використовувати, формують суспільство споживачів, оскільки гроші до їхніх рук потрапляють легко, й вони не знають, як правильно ними розпорядитися

Згідно з останнім соціологічним дослідженням, проведеним Комісією Української греко-католицької церкви у справах мігрантів серед школярів Львівщини, спостерігається й інша тенденція: в порівнянні з дітьми, які виховуються батьками, серед дітей мігрантів дуже мало таких, хто не вважає, що всі проблеми можна вирішити за допомогою грошей. 

Ми не можемо чекати від журналістики, щоб вона перестала ретранслювати й підживлювати соціальні стереотипи, та вихід за їхні межі на нові смислові рівні – це її прямий обов’язок. Цей вихід міг би відбутися зокрема за допомогою експертів. Та в цьому ефірі їхню роль було зведено до зовнішньої присутності в залі і кількох реплік, які явно випадали з генерального плану ведучої. Дискусії у спільному смисловому полі не відбулося, аналізу проблеми також. Саме лише «мило». 

Як на мене, проблемою більшості соціальних репортажів і програм на соціальну тематику в українському ефірі, а якщо поглянути глибше – то і суспільства загалом, є саможаління. Оте голосіння, що чути з усіх фундаментальних сфер нашого життя. Це саможаління є зміщенням головного акценту з реального потенціалу суспільства на зовнішню риторику, поверхові людські емоції. Як суспільству, так і журналістиці, яку воно породило, легше жалітися й оплакувати, ніж здійснити спробу щось змінити, прорватися, зробити хоча б щось. Можливо, причина в тому, що психологічно ми залишаємось у своєму минулому, історії, а не в сьогоденні. Ми ж, застрягаючи в деструктивних спогадах, не поспішаємо звільнятися. Чи не тому наші медіа концентруються на провокуванні найпростіших емоцій і навіть не намагаються зануритись у проблему та пошукати її розв’язання?

Світлана Одинець, журналіст, Львів

Фото - inter.ua