Останнє, чотирнадцяте місце, яке посіла на конкурсі дитячого «Євробачення» у Мінську українка Юлія Гурська, викликало не так жаль і роздратування, як співчуття до юної співачки. Сумно, звісно ж, було повсякчас чути від Тимура Мірошниченка: «Шкода, Литва не дала нам жодного балу», «Поки що жодного балу Україна не отримала», «Знову, на жаль, не отримуємо ми нічого», «Жодного балу. Це прикро». 12 балів, виданих організаторами всім учасникам, і 16 балів, поставлених українці спільними зусиллями Росії, Вірменії, Мальти, Грузії та Македонії, - ото й увесь наш «улов».

Але ж Юлія Гурська справді вміє співати, до того ж виклалася на сцені на всі сто! Недарма ж після її виступу показали, як гаряче їй аплодували. Що ж сталося? Чергового разу «клятий імперіалізм» показав своє «звіряче обличчя»? Чергового разу образили Україну, відмовили їй у належному місці в Європі - тепер от у пісенній?

Для того, щоб дати відповідь на ці запитання, спробуймо визначити, чим є те досить дивне явище, яке в нас заведено звати дитячим «Євробаченням». Передусім, офіційно конкурс зветься Junior Eurovision Song Contest, тобто юніорським конкурсом пісні «Євробачення». Але на пострадянському просторі з легкої руки росіян прижилася назва конкурсу не як юніорського, а як дитячого. І відповідні уявлення про те, хто й які пісні має на тому - «дитячому» - конкурсі співати. Юніорське та дитяче - відчуйте різницю.

Виступ на одній сцені артистів «від нуля до п'ятнадцяти» помітно розмиває критерії оцінювання. Не треба бути дитячим психологом, щоби зрозуміти: навіть тринадцятирічні та п'ятнадцятирічні конкурсанти мають цілковито відмінні світосприйняття, способи самовираження, не кажучи вже про інтереси та музичні смаки. Оцінюючи виступи, не лише глядачі, а й журі (у кожній країні 50% оцінки давало журі, інші 50% - глядачі) губилися, кому віддати перевагу: дорослішому й професійнішому виконанню юнаків, майже дорослих людей, чи щирості й безпосередності дітей, причому щирості й безпосередності не артистичній, а суто віковій.

У цьогорічному конкурсі брали участь чотирнадцять країн. З них вісім були з пострадянського простору (Білорусь, Вірменія, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Росія, Україна) й лише шість представляли решту Європи (Бельгія, Македонія, Мальта, Нідерланди, Сербія та Швеція). Юніорське «Євробачення» дедалі помітніше стає таким собі «пострадянобаченням», де панують, відповідно, усталені ще з радянських часів - хай навіть трохи модернізовані - уявлення про те, що й як мають співати діти. Хай навіть ті «діти» за місяць-другий уже отримають паспорти. Пригадуєте дитячі ансамблі, що з року в рік виступали на радянських «піснях року», й де майже дорослі вже юнаки співали про щасливе дитинство в усіх його аспектах та виявах?

Зважаючи на час виходу в ефір трансляції конкурсу в переважній більшості країн-учасниць (в Україні, Білорусі, Молдові, Латвії та Литві голосування відбувалося близько одинадцятої вечора, а в Росії, Грузії та Вірменії на той момент було ще пізніше), можна з великою ймовірністю припустити: десятирічні на той час уже давно спали, тоді як п'ятнадцятирічні навряд чи присвятили священний час «Saturday night fever» перегляданню телевізора. Оцінювали конкурсантів здебільшого не їхні однолітки й, напевне, навіть не ті, хто міг би за віком бути їхніми батьками, а бабусі й дідусі. Найвагомішим аргументом під час виставлення балів, відповідно, ставали смаки бабусь та дідусів, причому бабусь та дідусів пострадянських. Коротко кажучи, «уй ты моя прелесть!» - оце й був дуже вагомий критерій оцінювання. Юлія Гурська, зважаючи на її вік, під визначення «моя прелесть» ніяк не потрапляла.

Історія «Євробачення» має один дуже цікавий факт: після перемоги на великому «Євробаченні» 1986 року чотирнадцятирічної бельгійки Сандри Кім майже одразу було ухвалено рішення про те, що артисти, молодші за шістнадцять років, не можуть брати участь у дорослому конкурсі. (Юніорського тоді ще не було.) Саме задля того, щоб унеможливити голосування з мотивів «сюсі-пусі».

Щороку на юніорському «Євробаченні» ми спостерігаємо один і той самий непримиренний двобій між дитячим та юнацьким. І щороку юнацькому практично не залишається ніяких шансів. Минулорічна перемога нідерландця Ральфа Меккленбаха стала приємним, але поодиноким винятком - він виконав тоді таки справді хітову пісню. Причому що більшим стає домінування пострадянських смаків та уявлень, то менше шансів залишається юнакам. І представникам непострадянських країн так само. Бажаючи того чи ні, але цього року господарі конкурсу провели цікавий експеримент: вони запросили всіх без винятку переможців конкурсів юніорського «Євробачення», починаючи з найпершого, 2003 року, й наприкінці трансляції фіналу, під час підбиття підсумків голосування, запропонували їм проспівати пісні, що принесли свого часу їм перемогу.

Переможці найперших конкурсів давно вже дорослі. Тож переможці, відповідно, першого та другого конкурсів Діно та Марія Ісабель співали в такій манері, яка й є властивою їхньому нинішньому віку. Співаючи так, вони цілком могли б виступити на великому «Євробаченні» й щонайменше потрапити до фіналу. Переможниця конкурсу 2005 року білоруска Ксенія Ситник натомість щосили намагалася зобразити дитячу наївність, їй це дуже погано виходило, виглядало все це дуже дивно й неорганічно, але вона не полишала зусиль. Найбільше ж потішили росіянки «Толмачеви Туїнз», переможниці конкурсу 2006 року. Двоє дівчат, як казали у старовину, на виданні вийшли на сцену в дитячих суконьках і дитячих черевичках, щоправда, на височезних підборах, і проспівали так само, як вони співали чотири роки тому. Видовище було ще те; про те, щоб із такою манерою співу виставити їх на доросле «Євробачення», не могло бути й мови.

Тож результат експерименту вийшов дуже наочним: найперші переможці юніорського «Євробачення» перетворилися на цілком гідних молодих співаків, тоді як пізніші переможці дитячого «Євробачення» з пострадянських країн так і залишилися в номінації «уй ты моя прелесть». Ну, дещо переросла «прелесть», що ж поробиш, невблаганним є час. Домінування пострадянських країн змінило сутність самого конкурсу; з юніорського він таки перетворився на дитячий.

Отже, Юлія Гурська, зважаючи на її вік, одразу потрапила до «другої ліги». Притому пісня, яку вона виконала, була навіть не юнацькою - це була типова доросла пісня, щось у стилі Жанни Боднарук. Надто «сурйозна» пісня, що дуже вирізнялася на тлі життєрадісних і подеколи легковажних пісень інших учасників. Виконала свою пісню Юлія так само серйозно, а ще дуже й дуже старанно.

Саме через вік, беруся твердити, лише четверте місце посіла п'ятнадцятирічна грузинка Маріам Кахелашвілі з її феєричним співом і абракадаброю замість тексту. От тільки пісня грузинки, за дещо іншого сценічного вирішення, могла б цілком гідно пролунати й на великому «Євробаченні». Пісня Юлії Гурської натомість була надто невиразною, беземоційною, мов призначеною спеціально для розспівування. Отут і проглядають причини невдачі.

По-перше, відбирання учасників на конкурс юніорського «Євробачення». Кого і що відбирали цього разу, з якою метою? Пісня, яку проспівала Юлія Гурська, була б цілком виграшною десь на вступному іспиті до інституту Поплавського. Вона й справді дає змогу вигідно продемонструвати вокальні дані співачки. Але «Євробачення», зокрема й юніорське - то не конкурс вундеркіндів із вокалу, а конкурс пісень. Тільки ж но пролунав останній акорд пісні «Мій літак», як пригадати бодай єдину музичну фразу з неї було вже неможливо. «В одне вухо влетіло, в інше вилетіло» - от найкраща характеристика цієї пісні. То чи ті, хто ухвалював рішення про участь Юлії Гурської саме з «Моїм літаком», не бачили повної, м'яко кажучи, нехітовості цього музичного твору?

По-друге, сценічне вирішення пісні. Дівчата-танцюристки в балетних пачках - хоча в пісні не було жодного натяку ані на класичну музику, ані на пародійну ексцентричність. Та й текст був про літак; який стосунок літак має до балету, лишилося тільки гадати. Годі й казати: жодного па танцюристок у пам'яті не відклалося. Співачка теж виглядала так, ніби на балетну пачку (тільки вже не білу, а темно-синю) натягнула якусь чи то куртку, чи то жакет - одне слово, що під руку трапило. Усе це разом не було ані яскравим, ані життєрадісним, лише мало наліт якоїсь провінційності й залишало враження підготованого поспіхом, абияк.

А переміг на конкурсі дванадцятирічний вірменин Владімір Арзуманян. Співав він таки чудово, й пісня була дуже емоційною. Але й тут нема куди подітися від віку переможця: дванадцять років - це якраз той вік, коли людина залишається ще дитиною, але починає виявляти перші ознаки суто юнацького світосприйняття й суто юнацької поведінки. Перехідний вік у самому розпалі, одне слово. Владімір Арзуманян органічно поєднав у своєму образі дитяче та юніорське - а отже, його виступ вразив прихильників і першого, й другого. Цьому допомогли й фактура (по-дитячому невисокий зріст), і радше дитячий текст про маму в поєднанні з суто молодіжним аранжуванням пісні та її постановкою з танцюристами - хіп-хоперами.

Лише на один бал відстали від переможця росіяни Ліза Дрозд та Саша Лазін, які репрезентували класичний пострадянський дитячий спів. За своєю ідеєю, до речі, юніорське «Євробачення» було створено як конкурс, де юніори співатимуть пісні, написані так само юніорами. У тексті пісні росіян була одна прикметна фраза: «Ходим мы пешком под стол» (сюсі-пусі форевер). Дуже сумнівно, що десятирічному авторові спало б на думку отак написати про себе чи своїх однолітків; це типовий погляд дорослих, і не просто дорослих, а тих самих дідусів та бабусь, для яких що трирічні, що п'ятнадцятирічні - однаково «дітлахи» й «наше майбутнє».

Так само класичний пострадянський дитячий спів приніс п'яте місце білорусові Даниїлові Козлову. Четверте місце посіла дванадцятирічна сербка Соня Шкорич, яка продемонструвала такий самий, як і переможець, перехідний, дитячий з елементами юнацького, спів.

Що поєднує юніорське «Євробачення» з великим, то це сусідське голосування. І ніякі 50% оцінки від журі не рятують. Сербія дала перше місце Македонії, Македонія - Сербії. Нідерланди дали перше місце Бельгії, Бельгія дала друге місце Нідерландам (перше - Вірменії). Латвія дала перше місце Білорусі. Білорусь та Вірменія - хто б міг сумніватися - дали перше місце Росії, Росія дала перше місце Вірменії, а друге - Білорусі. Мальта також дала перше місце Росії, що підтвердило тенденцію останніх конкурсів «Євробачення»: щось надто гаряче мальтійці прониклися любов'ю до російської поп-музики. Україна перше місце віддала Вірменії, друге - Грузії, третє - Росії.

За дедалі більшого домінування на юніорських конкурсах пострадянських країн росіяни завжди можуть розраховувати на високі місця. Надто ж коли багато хто на пострадянському просторі щиро вірить: на конкурсах «Євробачення» треба голосувати за країну, а не за пісню; саме такою є ідея голосування; виставляючи оцінки, глядачі висловлюють своє ставлення до країн, а пісні - це просто акомпанемент, щоб процедура була веселішою. Саме таку думку неодноразово доводилося зустрічати на різних інтернет-форумах. Голосування розпочалося ще до виконання пісень, і ведучі попереджали: «З одного телефону можна голосувати не більше, ніж двадцять разів; коли ви хочете більше, беріть інший телефон». От цікаво, скільки голосів надійшло ще до того, як пролунала бодай одна пісня?

Перший національний протягом цілого тижня показував «Щоденники ДПКЄ», у п'ятницю показав церемонію відкриття конкурсу, а в суботу - фінал. Треба віддати належне організаторам: на відміну від минулорічного київського конкурсу, не було ніяких вишиванок із шароварами (чи в чому там ходили білоруси за пізнього середньовіччя), ніякого гопака (чи його білоруських аналогів) та іншої «розвісистої бульби». На відміну від минулорічного київського конкурсу, ніщо не викликало асоціацій і з радянським палацом піонерів. Навпаки, все, що відбувалося, мало продемонструвати модерну Білорусь. Єдиним «традиційним» були музичні фрагменти, що лунали під час виходу на сцену всіх учасників на початку фіналу, - тут лунали переважно фрагменти з народних пісень. Утім, теж не скрізь: вихід представників Швеції супроводжувала музика гурту «АББА», представників Нідерландів - музика гурту «Тіч-Ін», представників України - музика «Диких танців» Руслани. Зрозуміло: все це - історія участі цих країн у «Євробачення», їхніх яскравих перемог. А от росіяни виходили під акомпанемент не пісні Діми Білана, а «Підмосковних вечорів», представники Бельгії - під музику гурту «Байя Кон Діос», які участі у «Євробаченні» ніколи не брали. Фінал конкурсу прикрасили виступи Александра Рибака та єдиного більш-менш успішного білоруського учасника «великого» «Євробачення» Колдуна.

Не було на конкурсі - отут уже на жаль - і білоруської мови. Привітання глядачам від білоруського учасника в заставці перед його виступом - оце й була єдина присутність білоруської мови. Пісню Даниїл Козлов співав російською.

Утім, у заставках більшість учасників вітали глядачів рідними мовами - лише представники Бельгії, Грузії, Литви та Нідерландів надали перевагу англійській. Самі заставки навряд чи можна назвати успіхом організаторів. Деякі учасники вітали глядачів на тлі краєвидів Мінська, що мали нагадати про їхні країни. Молдавани чомусь їхали на старезному «пазику», а мотоциклісти везли за ними картинні кошики з фруктами. Українці в шароварах танцювали чи то гопак, чи то брейк десь під мостом.

На церемонії відкриття ведучі Денис Кир'ян та Лейла Ісмаїлова підходили до столиків із учасниками конкурсу з різних країн, спілкувалися з ними - з ким російською, з ким англійською. Грузинки на всі запитання російською відповідали лише англійською, ведучі наполегливо дотримувалися російської. (Треба зазначити: в підсумку голосування Росія поставила Грузію на третє місце, слідом за Вірменією та Білоруссю; Грузія Росію - на четверте, слідом за Білоруссю, Литвою та Нідерландами.) Самі учасники просто-таки випромінювали радість і піднесеність.

Ведучий української трансляції Тимур Мірошниченко з кожним конкурсом демонструє дедалі більше досвіду. Його було рівно стільки, скільки треба. Небагато, але він устигав повідомити основні дані про учасників перед виступами і декілька загальних фраз після виступів. Прокол був єдиний: він декілька разів повідомляв, що зібрані від голосування кошти підуть до ЮНІСЕФ. Може, пан Мірошниченко й справді гадав, що кожен українець змалку знає про ЮНІСЕФ геть усе, мов про Верховну Раду та Кабінет Міністрів. Може, вважав, що українцям той ЮНІСЕФ і на біса не потрібен - знову ж таки, це вам не Верховна Рада й не Кабмін. Хоч би там як, а коли на екранах дівчина розповідала англійською, що таке ЮНІСЕФ і яку функцію він виконує, ніякого перекладу або стислої оповіді українською не було.

Що ж до чотирнадцятого місця Юлії Гурської... Уперше Україна спробувала відійти на юніорському конкурсі «Євробачення» від пострадянсько-дитячого шаблону. Перша спроба виявилася не дуже вдалою. Але пригадаймо: перша спроба участі України у «великому» «Євробаченні» принесла Олександрові Пономарьову таке саме чотирнадцяте місце.