Зрештою, написати диктант із однією орфографічною помилкою може навіть міністр освіти і науки. Небажано, звісно, але буває. Зрештою, розмовляти державною мовою з жахливим акцентом може навіть прем'єр. Теж небажано, але трапляється не тільки в Україні. Ба, плутати прізвища іноземних діячів та назви держав може навіть президент. Он Рейган скільки разів потрапляв у пікантні ситуації з іменами власними, а могутність «імперії зла» підірвав назавжди. Але чи мають право журналісти й редактори не знати абетки політичної теорії - й на основі такого незнання, помноженого на популярні змістовні помилки, остаточно заплутувати в трьох соснах і без того вкрай заплутаний різноманітними телеполітиканами посполитий люд?

Просто-таки зразково-показову виставу на зазначену тему щойно влаштували чимало ЗМІ різного ґатунку - від електронних та ефірних до друкованих на брутальному газетному папері. «Янукович призначив Попова мером Києва», «Черновецький більше не мер Києва», «Столиця України має нового мера» - такі й подібні заголовки рясніли цими днями ледь не всюди, куди втрапляло око. І це при тому, що містили вони повну (втім, умотивовану реальними обставинами квазідемократії по-українськи) нісенітницю.

Адже мер (міський голова) - це апріорі виборна посада. Або шляхом прямих виборів, або виборів у представницькому органі територіальної громади. Навіть за радянських часів управлінець, функції якого багато в чому збігалися з функціями мера - себто голова міськвиконкому - номінально призначався міською радою, тобто так само номінально (аж до часів пізньої перебудови) представницькою структурою. В тому-то й суть справи, що місцеве самоврядування, представниками якого є муніципалітети (ради) та мери (міські голови), - це зовсім не виконавча державна влада, не складова тієї самої сакраментальної «виконавчої вертикалі». Ані в англосаксонській («острівній»), ані у французькій («континентальній») моделі центральні органи виконавчої влади не можуть керувати структурами місцевого самоврядування. Відмінність у тому, що в англосаксонській моделі взагалі відсутні уповноважені центрального уряду на місцях, які б «опікали» представницькі органи та посадовців, що їх обрали члени територіальної громади (контроль за місцевим самоврядуванням під оглядом відповідності його діяльності загальнонаціональним інтересам здійснюється через цілісну систему законодавства та судову владу); а от у французькій моделі (найгірші риси якої запозичила Україна) на місцях діють виборні органи територіальної громади та органи, що представляють на відповідних рівнях державну владу і здійснюють контрольну функцію (умовно кажучи, префектури). Але ніхто й ніде не зве префектів мерами; ніде, крім України...

Ні, звісно, існує ще й російська модель, коли міських голів не обирають, а затверджують на сесії органу місцевого самоврядування, куди кандидатури вносить верховна влада. Нещодавно саме так замість Юрія Лужкова, знятого з посади президентом Медвєдєвим, головним управителем Москви став Сергій Собянін. Такий порядок встановлено з 2006 року, коли москвичів у межах розвитку «суверенної демократії» позбавили права обирати міського голову. І хоча Лужкова, а тепер Собяніна російська преса нерідко зве «мерами», вони схожі на мерів тільки деякими функціями - як іхтіозаври схожі на дельфінів. Адже ці персонажі непідзвітні міській громаді; якщо вона - через своїх виборних представників чи напряму - захоче їх усунути, глава держави може зважити на думку городян, а може її зневажити. У російській мові є точний термін - «градоначальник», який позначає міського керівника безвідносно до його підконтрольності громаді (емоційна ж складова цього терміну радше вказує на непідзвітність та непідконтрольність городянам...). Звісно, можна й у цьому наслідувати російську традицію називати речі не своїми іменами, але невже Леонід Данилович так фатально помилився, публікуючи під своїм прізвищем книгу «Україна - не Росія»?

Ба більше: існують, між іншим, такі цікаві міжнародно-правові документи, як Європейська Хартія місцевого самоврядування та Всесвітня Декларація місцевого самоврядування, в яких застережено принципову відмінність органів місцевого самоврядування від представництв центральної влади на місцях та йдеться про захист самоврядування від можливого тиску на нього з боку цієї самої влади. Звісно, Віктор Янукович цих хартій і декларацій не читав і не читатиме (попри зобов'язання України ними керуватися), тому він може собі дозволити заявити на адресу анонімного мера-опозиціонера: «Я йому голову відкручу, якщо він не займатиметься каналізацією, не займатиметься водою, газом» (насправді «відкручувати голову» мають право тільки члени територіальної громади, та і як опозиціонеру займатися газом без того, щоб іти на уклін до Фірташа й Ко?). Але, на відміну від політиків, журналісти, як на мене, повинні знати, про що пишуть і про що говорять, а редактори - що саме випускають у світ.

Утім, у цій ситуації тішить те, що переважна більшість українських ЗМІ тим чи іншим способом не повелася на «нового мера». Більше того: чимало мас-медіа пояснило аудиторії різницю між міським головою та главою міської держадміністрації, а дехто навіть проаналізував конституційні підстави указу про призначення Попова. Але все-таки слова про «мера» рясніли цими днями ледь не всюди, куди тільки втрапляло око, затьмарюючи своєю лаконічною дурістю нормальні і виважено-точні заголовки й інформаційні повідомлення.

І якби ж то тільки вони!

«Віктор Балога призначений міністром МНС» - зустрічали такий набір слів у ЗМІ цими днями?

А «екс-міністр МВС Луценко побився з полковником Стогнієм»?

Гарантую: зустрічали. І не раз, якщо читаєте не одну газету та/або інтернет-видання. Рівень компетенції авторів та редакторів, які випускають у світ ці словосполучення, ще більш низький, аніж у «мерському» випадку. Адже нема і не може бути ніде у світі «міністрів міністерств», існують тільки міністри своїх урядів, міністри своїх держав (аж до «міністрів королеви»...). Проте ця нісенітниця - «міністр такого-то міністерства» - транслюється українськими ЗМІ вже понад десять років - із того часу, як в силу різних причин було втрачено набутки редактури радянського вишколу, яка, звісно, служила тій системі, допомагала цензурі, але відвертих нісенітниць у світ не пускала.

А тут - ціла череда дурниць (адже я взяв тільки два приклади, актуальні для поточного політичного тижня в Україні). Що, знизилася кваліфікація чи зросли лінощі багатьох «багнетів» журналістського корпусу? Очевидно, і це, як то кажуть, «має місце», але мене особисто більш цікавлять підсвідомі настанови тих газетярів, теленовинарів, редакторів, які вважають нормою призначення мера главою держави чи розглядають міністра не як державного урядовця, а як такого собі міністерського «чиновника чиновників». Схоже, що ці настанови ґрунтуються на зовсім не демократичній основі, не на досвіді сучасного світу, а на тих підвалинах, які європейський світ перебув ще у ХІХ столітті (і які яскраво відродилися в добу тоталітарних режимів). А відтак невідомо, що насправді гірше: чи некваліфікованість, яка дозволяє сповіщати публіку, начебто «Янукович призначив Попова мером Києва», чи автократичний спосіб світосприйняття, для кого міністр - не урядовий діяч твоєї країни, а високопоставлений гвинтик у чиновницькій же машинерії...

Фото - «Коммерсантъ»