Критикувати чиюсь роботу або продукт легко. Але значно приємніше, хоч і складніше, писати про хороші проекти. В українській медіаспільноті час від часу таки народжуються класні видання. Цього разу порадувала «Українська правда», запустивши новий проект - «Історичну правду».

На перший погляд хід абсолютно не логічний, принаймні, з погляду більшості українських медіаменеджерів. Навряд чи хтось із них вважав би за можливе інвестувати в історичний проект. Хоча серозні журнали, котрі пишуть на історичні теми, є в багатьох країнах, існує й відомий міжнародний формат Focus History. А інтерес читачів до історичних публікацій у періодиці, кількість коментарів під матеріалами в інтернеті, рейтинги телепроекту «Великі українці» давно би мали підштовхнути медіабізнесменів до створення історичного видання. Першою цей крок зробила Олена Притула, керівник групи видань «Українська правда».

«Папір - це надзвичайно дорого, і це вчорашній день. До того ж, наклади українських друкованих засобів масової інформації надзвичайно малі. За 24 дня нашого існування до нас зайшло 150 тисяч унікальних відвідувачів, а це більше, ніж читачів усіх українських тижневиків разом узятих», - каже «Детектор медіа» редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані.

Якщо політичні матеріали на «Українській правді» я читаю вибірково й не так детально, як кілька років тому, то «Історичну правду» хочеться перечитати всю. На жаль, це часто неможливо - матеріали довгі, бракує часу. Зі стилістикою видання влучило «в яблучко». З одного боку, науковий виклад матеріалу, з іншого - легка подача. «Знайти цей баланс дуже важливо й водночас найважче», - каже редактор «ІП» Павло Солодько. Більшість матеріалів присвячено подіям ХХ століття, проте час від часу трапляються тексти й про давнішу історію.

«Я цікавлюсь історією давно, але постійно дізнаюсь про нові й нові, дотепер не відомі, цікаві сюжети. Так, нещодавно прочитав про антирумунське повстання в Чернівцях. Хотілося б опублікувати матеріал про нього, шукаю автора», - каже Павло Солодько. Мене ж здивувала і вразила історія листування й заочного кохання українського політв'язня Валерія Марченка й італійки Сандри.

Добре, що редактори не зациклюються на ультрапатріотизмі та не обмежуються українською історією, час від часу публікуючи переклади з англомовної блогосфери чи преси. Так, запам'яталися, здавалося б, банальні записи у щоденнику англійського офіцера, учасника Першої світової війни.

Не менш важливо й те, що «Історична правда» знайшла вдалий тон. Якщо колонки Кіпіані часом бувають занадто емоційними, то матеріали на «ІП» підкреслено спокійні. Звісно, сама тематика спонукає до академічності, але в Україні публіцисти, незалежно від поглядів та переконань, так люблять переходити на крик із найменшого приводу... Зваженість і спокій - саме те, що необхідно в обговоренні історичних тем.

Цікава ідея - публікувати історичні документи без зайвих коментарів, таку собі «пряму мову». Часом ці документи набагато красномовніші за будь-яких коментаторів. Наприклад, лист Василя Стуса з табору «Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк», опублікований до дня створення «Солідарності». У вирі поточної політичної інформації (анонс висів на головній сторінці «УП») він привертав увагу, змушував зупинитися, вийти з шаленого ритму, прочитати й замислитися.

Іноді публіцистичний елемент навіть заважає - коли замість матеріалу, присвяченого історичним подіям, натрапляєш на проблемні тексти: забудова Херсонеса, виселення музеїв тощо. Авжеж, матеріали такого штибу важливі, однак вони дисонують із загальним настроєм сайту. Як на мене, «ІП» не варто висвітлювати ці проблеми - є достатньо видань, які про них пишуть, вона ж ризикує відійти від концепції, скотитися до емоцій і поточних проблем.

Крім власних публікацій, «Історична правда» передруковує практично всі варті уваги тексти з українських видань, присвячені історії. Не оминають і блогосферу, де, до речі, часом трапляються не менш цікаві, ніж у традиційних ЗМІ, матеріали. Запам'ятався, зокрема, аналіз накладів українськомовних і російськомовних книг, зроблений блогером Іванком.

Є й недоліки: складна навігація, завелика кількість рубрик, через що деколи неможливо знайти матеріал, який тебе зацікавив. Також, як на мене, можна було б спокійно відмовитися від новин - принаймні, я їх на «ІП» не помічаю, й не через погане розміщення, а тому, що заходжу на цей сайт по інше. Стрічки новин вистачає на головній сторінці «Української правди».

Не менш цікавий   фінансовий. Триває криза, а «УП» відкриває черговий новий проект. Логічне запитання: звідки гроші?

Як виявилось, автори пишуть для «ІП» безкоштовно. Що ж до двох редакторів, то є різні версії: чи то вони працюють на громадських засадах, чи то за мінімальну винагороду. В усякому разі, витрати на проект не такі вже й великі. При цьому нестачі матеріалів не помітно. «Постійно телефонують автори й питають, чому не йде їхній матеріал. Відповідаю, що в нас черга», - розповідає Кіпіані.

Що ж змушує авторів вкладати час і зусилля в написання текстів для проекту, не отримуючи винагороди? Попросив пояснити свої мотиви дописувача «Історичної правди», журналіста й історика Олександра Зінченка. «Ми хочемо зробити якісне видання, куди можна було б писати на історичні теми. До того ж, навряд чи варто чекати швидких змін на краще в Україні - так, як ми чекали цього в 2004-му, - і, скоріш за все, слід переходити до тактики своєрідної інтелектуальної облоги. Можливо, на багато років. За прикладом паризької "Культури" Єжи Ґедройця, яка виростила ціле покоління поляків у системі координат, відмінній від тієї, що в ній існували функціонери комуністичної Польщі. Якщо "ІП" за впливовістю наблизиться до "Культури", вважатиму, що результати нашої роботи перевершили сподівання», - відповів Олександр.

Стратегія, звісно, слушна, але, як написано у виданій «Солідарністю» інструкції для підпільників, кожен за свою роботу має отримувати гроші, інакше з'явиться спокуса працювати неякісно або вихвалятися своїми заслугами. Редакція налаштована на отримання грошей від реклами. «Наша аудиторія потенційно цікава рекламодавців. До нас щодня вже заходить від трьох до восьми тисяч відвідувачів з України - це переважно чоловіки, мешканці міст-мільйонників віком від 35 років. Тому реклама в нас буде, й за найцікавіші матеріали ми платитимемо гонорари», - каже Вахтанг Кіпіані. Було б дуже добре, якби «ІП» не тільки радувала читачів якісними статтями, але й могла заробляти гроші. Принаймні, це стало б показовим прикладом того, що робити бізнес можна й на виготовленні та поширенні серйозного контенту.

Фото - «Історична правда»