Коли людство починає щось принципово нове, коли робить крок у невідоме, воно ніколи не керується суто меркантильними інтересами. У кожному новому проекті людства втілюється в чомусь наївний і дитячий, проте по-дорослому беручкий потяг до незвіданого, а ще - змагаються добро і зло, закладені в самих людських душах. Візьмімо завоювання Америки. Конкістадори йшли туди не тільки за золотом і головно не за золотом - вони рвалися в Новий світ уже тому, що він був новим; а ще вони прагнули ствердити себе силою над мільйонами людей, відчути бодай на мить безмежну владу, якої годі було прагнути у Європі навіть коронованим особам. І їм це до певної міри вдалося. З іншого боку, піонери еміграції до нинішніх Сполучених Штатів Америки прагнули зовсім іншого: присвятити своє життя служінню Богові й людям, працювати на своїй ниві без перешкод з боку королівської влади, ствердити праведний світ на землі. А разом із тим приборкати свої власні пристрасті на новій землі, чистій від старої скверни. І знов-таки - частково це вдалося, хоча - от іронія історії! - нащадки конкістадорів у Латинській Америці почуваються сьогодні, мабуть, значно вільнішими від мирської суєтності, ніж нащадки тих, хто свого часу плив туди у пошуках свободи від такої суєтності.

Але, попри іронію історії, відзначмо три засадничі речі. Перше: те зло, що закорінене в людському єстві, і добро, яке теж коріниться в ньому, отримали в Новому світі майже чисте, чи не лабораторне втілення. Не випадково Конституція США стала взірцем для нових республік усієї планети, і не випадково слова «каудильйо» та «хунта» теж увійшли в усі мови. Економіка і власне політика як така прийшли потім. Друге: якби першовідкривачі надто переймалися рентабельністю і швидкою віддачею капіталів зі своїх божевільних проектів, Америка досі лишилася б невідкритою. Третє: старі правові норми для Нового світу виявилися непридатними, ба більше - норми Старого світу згодом було відкориговано відповідно до заокеанських новацій. Хоча, звісно, деякі народи й досі, на жаль, не дочекалися Вашингтона з новим і праведним законом...

Щось схоже відбувається і з новим материком - інтернетом. Справа не в тому, що, порівняно із загальним рівнем цін у розвинених країнах, інтернет є там майже безплатним, отож, приступним для охочих. Ба більше - і не в тому, що в державах «сірої зони», як-от Україна, і навіть «третього світу» тарифи та користування інтернетом та мережа його поширення роблять доступ до Всесвітнього Павутиння цілком приступним для середнього класу. Справа в іншому. По-перше, сотні мільйонів адептів інтернету з різних країн є безкорисливими волонтерами Нового світу, в якому вони отримують унікальну можливість занурення в середовище, де відбувається боротьба Добра та Зла у такому собі «рафінованому» вигляді. Залишмо осторонь проблеми віртуального кохання чи полювання на секретні військові та спокусливі банківські веб-сайти. Візьмімо приклад із іншого ряду. Чи не щотижня з'являються в інтернеті нові потужні руйнівні віруси. Навіщо вони їхнім творцям? Щоб дістати комерційний чи політичний зиск? Буває й так, але далеко не завжди. Щоб уславитися? Є й такий мотив, але ще менш поширений. Ба більше: творці вірусів ризикують потрапити на чимало років до в'язниці. А на додачу - віруси часто загрожують самій мережі Інтернет, кайф від єднання з якою, поза сумнівом, ловлять вірусопродуценти. То навіщо ж? Головний мотив тут, як видається, позараціональний. Вихлюпнути зло, яке накопичилося в душі, стати творцем великого Зла, Зла-в-собі і для-себе, як сказав би Геґель. З іншого боку - як тільки з'являються віруси - за кілька годин чи - максимум - за кілька днів маємо в інтернеті й відповідні антивіруси. Чи є для людей, що їх створюють, головним прагнення до грошей чи до оплесків? Ні. Вони передусім створюють для всіх, для людства силу, що часом за символічні кошти, а нерідко й безплатно перемагає, знешкоджує зло. Життєлюбство проти некрофілії, як зауважив би знаний філософ Еріх Фромм.

Та, як би там не було, конкістадори-руйнівники і садівничі Нового світу, що змагаються в інтернеті й поза ним - це проекції людської душі на ту реальність, яку творить із ризиком для себе людство. А не тільки і далеко не тільки мисливці за новими статками, справні (чи не дуже) платники податків й виконувачі-обов'язку-перед-державою. Не знаю, чи ствердять себе на континенті інтернету нові зразки конституціоналізму, а от нові обшири етики й нові можливості свободи слова себе вже ствердили. Не випадково всі диктаторські й авторитарні режими з такою силою намагаються обмежити своїм підданцям доступ до мережі. Не випадково й те, що найбільші та найгрошовитіші компанії, які працюють в інтернеті, часто йдуть назустріч цим «демократурам». А не надто грошовиті компанії та «народні вмільці» інформаційної доби допомагають людям долати всі інформаційні бар'єри...

По-друге, інтернет - це винахід, із яким людство взагалі не дуже розуміє, що робити. «Якщо у вас є одне яблуко, й у мене одне, то в разі обміну ними в кожного з нас залишиться по яблуку. А якщо у нас є по ідеї, то після обміну в кожного буде по дві ідеї». Так афористично зафіксував сто років тому письменник-парадоксаліст Бернард Шоу відмінність між власністю на матеріальні речі і власністю на предмети зі сфери духовної, інформаційної, символічної, інтелектуальної. І справді, існує така відмінність. Навіть до доби інтернету існувала. Із власного життєвого досвіду: совєтська влада свого часу заборонила вірші «українського буржуазного націоналіста» Олександра Олеся, включно із дитячими, і вилучила книжки поета з усіх бібліотек. Але моє власне раннє дитинство мало супровід із Олесевих віршів, а потім настала черга і для Винниченкових (також заборонених) оповідань. На лихо для совєтської влади, моя бабуся, котра вчилася в учительському інституті ще за доби українізації, мала дуже добру пам'ять, тому реалізувати своє право власності ця влада могла тільки стосовно паперу, на якому було надруковано крамольні тексти, а не щодо знайомства з ними.

Колись нормальне людство добре розуміло означену Бернардом Шоу відмінність. Нікому не спадало на думку приватизувати бренд «Свобода, рівність, братерство» - й антидеспотичні революції прокотилися планетою. А от зараз ринковий демократичний світ упевнено крокує шляхом совєтської влади. Ведеться загальнопланетне полювання на виробників «піратських» дисків, ухвалюються нові надсуворі закони, авторське право на символи й образи охороняється всією потугою супердержав, особлива увага присвячена Всесвітній Мережі - і що з того? Шостий і сьомий романи про Гаррі Поттера з'явилися в інтернеті того ж дня, що і в книгарнях.

І взагалі: Білл Ґейтс вважає, що втрачає щороку більше, ніж заробляє, і від того тяжко страждає, не розуміючи: якщо ти поклав життя задля створення найкращих способів поширення інформації, дарма зупиняти за допомогою правничих хитрощів вільне поширення цих способів поширення.

Тим часом дух Карла Маркса весело регоче, оскільки ані марксисти, ані антимарксисти не читали уважно «Капіталу», слова з першого тому якого: «Б'є смертна година капіталістичної приватної власності», схоже, стосуються саме власності на ідеї. Бо ж натомість, за Марксом, приходить нова форма власності - глибоко індивідуальна і водночас посутньо громадська; наука стає безпосередньою виробничою силою, знання рухає економіку, і праця перетворюється на всезагальну, коли твоя дія є надбанням усього людства.

Тож, якщо взяти проблему права власності на певний продукт в інтернеті, то скільки б не було судових процесів, заборон і спроб щось контролювати - все одно це «щось» вислизає. Тобто саме єство інтернету, цієї безпосередньої комунікації між людьми всього світу, вимагає дії інших правових норм, яких ми (тобто людство) ще не продумали і не придумали. А взагалі інтернет для того і створено, щоб обмінюватися ідеями та спільно продукувати ідеї, а не лише для вільної інформаційної комунікації (хоча і це вже дуже серйозно).

Звісно, в інтернеті можуть виникати й суспільно небезпечні ідеї, мережею можуть користуватися й міжнародні терористи (прикладом того є 39-річний імам Анвар аль-Авлакі, включений у складений ЦРУ США список осіб, що становлять особливу терористичну загрозу для сучасного суспільства; аль-Авлакі відомий завдяки активному використанню ним інтернету для пропаганди тероризму та мобілізації фанатично налаштованих ісламських елементів на смертельну боротьбу із Заходом; тільки в популярній мережі YouTube до недавнього часу було близько 1900 відеороликів із лекціями аль-Авлакі, значну частину з яких було наговорено бездоганною англійською). Та інколи розмови на кухні можуть мати значно серйозніші політичні наслідки, ніж якась писанина в інтернеті. Просто якщо такі речі з'являються в мережі, то це наслідок кризових, дуже небезпечних соціально-політичних процесів, які завдяки всесвітній комунікації тільки посилюються і поглиблюються, а не виникають. І це зовсім не підстава для шаленої війни з інакодумцями чи впровадження цензури у Павутинні: просто час інформаційної вселюдськості вимагає глибоко індивідуального, свідомого вибору між Добром і Злом. Не тільки від еліти, а й від кожного. «Фільтри» мають стояти не в Мережі, а в душах, от і все. Віртуальна реальність вимагає невіртуальної моральності.

У контексті всього написаного вище надзвичайно смішною виглядає ідея ліцензування (з огляду на практику нинішньої варто було б сказати «цензурування») українських інтернет-видань для того, щоб не тільки домогтися встановлення контролю за норовливою Мережею, а ще й підзаробити на чергові лексуси для чиновництва. Ні, я розумію, що Азарову страшенно хочеться перемогти одночасно й Шоу, й Маркса, чи, принаймні, хоча би повискубувати їм трохи бороди, але ж для цього варто було б народитися або Джефрі Саксом, або Джозефом Стіґліцем. Що буде в підсумку? Втечуть наші інтернет-видання за кордон (юридично), юзери з демократичних держав вважатимуть за честь допомогти українцям, котрі потерпають від ідіотичної влади, авторські матеріали в цих виданнях стануть іще гострішими, коштів від ліцензування уряд отримає нуль гривень і нуль копійок... Що далі? Саджати редакторів та авторів як «агентів ЦРУ»? Чи капітулювати перед поступом цивілізації? Ні, смішна таки в нас влада, Оксана Забужко в цьому має рацію, але ж водночас і небезпечна - для всієї країни, для журналістської спільноти і для самої себе.

Пояснювати, чим конкретно небезпечна, не буду - не хочу, щоб редакторів «Детектор медіа» викликали, за новою недоброю традицією, на допити в СБУ. Зауважу тільки, що йдеться про цілком об'єктивні процеси, пов'язані зі ствердженням свободи слова та поширення інформації, - свободи, яку всі деспотії світу ненавиділи й ненавидять більше за будь-що і яку в добу інтернету можна істотно обмежити хіба що за північно-корейським зразком...

Ілюстрація - winwebhosting.net