Ми вже опублікували думки публіциста Сергія Грабовського («Святкова спецоперація»), співведучого телемарафону - генерального продюсера  телеканалу Enter Юрія Молчанова ( «Ответ без заголовка»), а також  колумніста, голови Київської незалежної медіа-профспілки Юрія Луканова («Не бачив, але засуджую»).

Сьогодні ми публікуємо відгук вже не стільки про сам проект, скільки про дискусію навколого нього журналіста Олександра Михельсона. 

Телемарафон Першого національного під назвою «Всім миром - 1945» викликав чимало запитань (не враховуючи очевидного запитання до чого тут «миро»?). Запитання ж викликали чимало відповідей. Які, втім, потягли за собою нові запитання.

Усе це не дивно: як можна пересвідчитись (зокрема, на сторінках «ТК»), дискусія, до якої підштовхнув телепродукт, дуже швидко вийшла за межі обговорення самого цього продукту.

Власне, вона вийшла за ці межі із самісінького початку - ще з тексту Сергія Грабовського, чия стаття була на «ТК» першою на цю тему. Це теж не дивно: пан Грабовський виступав зовсім не як «телекритик». Він зачіпав значно ширші теми.

Його опонент Юрій Молчанов, треба віддати йому належне, пішов тим же шляхом. А Юрій Луканов, здається, довів лінію дискусії до своєрідного ідеалу, назвавши свій тексті «Не бачив, але засуджую». Чим, напевне, розраховував не стільки епатувати, скільки спровокувати громадську думку.

І недарма. Адже саме Її Величність Громадська думка й була головним об'єктом обговорення. Не конкретний продукт держтелеканалу, не конкретні виконавці цього продукту, ба навіть не війна - а лише Громадська думка про перший, других, третю й багато чого іншого.

Один з відомих парадоксів Громадської думки полягає в тому, що вона вкрай не шанує компромісів. Громадській думці подавай що-небудь якнайрадикальніше; коли ж цього немає, вона знаходить привід для радикальної реакції самотужки.

Автор цих рядків таки знайшов і переглянув ефір «Всім миром». І, як йому здається, цілком розуміє, звідки виникла така непримиренність і полярність в оцінках - непримиренність і полярність, що їх ми бачили і в статті

п. Грабовського, і у відгуку п. Молчанова, і вже ж, звісно, в коментарях до обох цих текстів.

Пан Грабовський називає проект «спецоперацією». Пан Молчанов відповідає, що це - щира ініціатива небайдужих людей. Кожна з цих позицій може бути правдивою, і може правдивою не бути. Важливіше інше: ці позиції не мають точок перетину.

Вони й не можуть їх мати. Бо в цій дискусії її автори в опонентові можуть бачити агента ЦРУ/КДБ, але ніяк не щиро переконану людину.

Так, п. Грабовський заявляє, що телемарафон став засобом пропаганди «радянських цінностей». Кожен, хто бачив передачу, погодиться: це таки правда. Зрештою, надто вже багато в цьому марафоні було заклинань про «великий радянський народ», і надто багато в ньому випадів на адресу адептів україноцентричної ідеології, яку, за відсутністю кращого визначення, нам, схоже, ще деякий час доведеться називати «помаранчевою».

Зі свого боку опоненти закидають п. Грабовському та його прибічникам блюзнірство над святим та навіть приниження ветеранів. І це - теж правда. В тій системі координат, де поклик «за Батьківщину» рівнозначний покликові «за Сталіна».

Отже, ми маємо справу з різними системами координат, які, як уже сказано, не мають точок перетину. Точніше, мають, але відраховують їх від різних точок відліку. Але це ніяк не означає, що прибічники тієї чи іншої ідеології не можуть бути щирими.

Це легко пояснити на прикладах. Прибічники п. Грабовського, наприклад, вказують, що звільнення України від гітлерівців, саме по собі позитивне, в підсумку принесло народові лише інше закріпачення. А отже, пропаганда «великої Перемоги радянського народу» є не просто піар-технологією, а ще й гріховним танцем на кістках мільйонів загиблих, із яких більшість далеко не були свідомими фанатами радянської влади.

Натомість прибічники (умовно) п. Молчанова проголошують такі заяви розробкою ворогів, котрі намагаються позбавити українців історичної пам'яті (як про це й сказав у ході марафону академік Петро Толочко) та принизити подвиг героїчних прадідів.   

Але ж ситуацію дуже легко розвернути в дзеркальному напрямку. Скажімо, всі ми пам'ятаємо, як ушанування жертв Голодомору проголошувалось деякими представниками політичного істеблішменту не лише «спецоперацією», спрямованою проти сусідньої партнерської держави, але й тим-таки «піаром на кістках».

При цьому було чимало людей, які щиро вірили, що вшанування жертв Голодомору «по-ющенківськи» Україні не потрібне, більше того - шкідливе, а отже, все це можуть робити тільки вороги держави.

І точнісінько так само є чимало людей, які - так само щиро! - переконані, що спогади про подвиг народів СРСР за часів Війни, оформлені «за Януковичем», лише паплюжать ідеали Незалежності, вводячи суспільство в рамки заскорузлої імперської пропаганди.

Найголовніше, що в обох випадках легко знайти цілу купу доказів на користь тієї чи іншої думки. Адже судження прибічників кожної з позицій не залежать від реальності. Вони залежать лише від наперед заданих симпатій, які формуються на основі заздалегідь (хай і несвідомо) відібраних фактів. Та тлумачень цих фактів.

Звісно, це не таке чітке формулювання, як «Закони робототехніки» Азімова - але воно відповідає істині.

Підтвердження цього ми бачимо в багатьох речах. Скажімо, ті, хто ненавидять УПА, 90 % своїх зусиль кладуть на доведення антилюдського характеру її дій. А ті, хто ненавидять СРСР, діють так самісінько по відношенню до Червоної Армії. При цьому і перші, й другі не мають проблем із фактами, які підтведжують їхню думку.

І при цьому ні тих, ні інших гуманізм насправді не хвилює - хвилює лише мета, досягнення якої кожен в глибині душі вважає вартою будь-яких злочинів.

Нічого нового в цьому немає. Так було завжди й скрізь. Іноді це виливається в кумедні наслідки - такі, як визнання святим князя Олександра Невського, котрий був, послуговуючись сучасною мовою, цілковитим колаборантом, зрадником і катом власного народу. Або як восхвалення Голлівудом «борця за вільну Шотландію» Вільяма Воллеса - насправді дрібного шляхтича, що повстав проти англійського панування винятково через особисті проблеми, і вирізнився в цій справі «подвигами», що виглядали по-звірячому навіть для середніх віків.

Врешті-решт, навіщо далеко ходити? Історія Воллеса багато в чому нагадує історію іншого дрібного шляхтича, що жив на іншому кінці Європи через десятки й десятки поколінь. Цього шляхтича звали Богданом-Зиновієм. І важко не здивуватись, коли бачиш, як ті, хто буквально молиться на Невського й глибоко шанує Хмельницького, водночас лають ще одного (хай і геть не дрібного) шляхтича, відомого історії як Іван Мазепа.

Адже насправді жодної різниці між стратегіями Невського, Воллеса, Хмельницького й Мазепи не існує. Кожного з них можна оголосити зрадником, а можна - борцем за волю. І жодних проблем із фактажем при цьому не буде. Все залежить від точки відліку.

У новішій історії, як бачимо, не змінилось практично нічого. І в першу чергу, не змінилось розуміння - чи то пак, нерозуміння - із яким опоненти ставляться один до одного.

Але насправді абсолютно непринципово, чи був телемарафон про «все миро» чиєюсь «спецоперацією». А якщо й був, то - чиєю. В будь-якому разі, є чимало людей, що цілком поділяють тези про «триєдиний руський народ», він же «радянський народ - переможець».

І так само є чимало людей, що ніколи не погодяться з подібним трактуванням - а отже, вважатимуть будь-які медіа-порухи в цьому напрямку «спецопераціями», незалежно від того, чи це відповідає істині (тим більше, що останню в будь-якому разі не вдасться витягти на світ Божий цілком і повністю).

Академік Толочко, міністр Табачник, музикант Карамазов, ветерани, що брали участь у телемарафоні, - всі вони по-своєму відстоюють Україну. Таку, якою вони її хочуть бачити. При цьому, безумовно, вони не бачать Україну незалежною державою із власним трактуванням історії. Але це їхнє право - так (не) бачити.

Водночас прекрасний знавець історії Сергій Грабовський та багато-багато інших мають право вважати, що дійсно незалежна Україна була б значно пристосованішою для життя, аніж та формально незалежна, яку ми маємо ще з 1919 року і по сьогодні (1991 рік, як легко здогадатись, нічого принципово не змінює).

Словом, усі мають право. Але не визнають цього права за опонентом. От це невизнання і є єдиною причиною дискусії довкола гучного проекту Першого національного.

Що ж стосується ветеранів, то тут можна сказати лише одне: цілком можливо, що, якби творці телемарафону утримались від сьогохвилинного політиканства, марафон зібрав би більше грошей. Я маю на увазі, більше, ніж він зібрав.

Я знаю кількох ветеранів-фронтовиків (а 15 років тому знав утричі більше), та ще не менше двох десятків тих, хто носить статус «учасників війни». При цьому серед них немає ані тилових бонз, ані енкаведистів. Так ось: ніхто з них,  на жаль, не ходить по телестудіях, і саме тому я глибоко переконаний: якби телемарафон відповідав тому, про що йдеться в попередньому абзаці - ветерани б на це не образились...