Одкровення Олени Бондаренко про українську журналістику - попри моє щире бажання вже не дивуватися нічому з того, що кажуть регіонали, - вразило. Такої концентрації ненависті до демократичних традицій від українських політиків я давно не чув. Ну добре, пані не любить американців, їхні гранти, наші факультети журналістики, ліберальні медії. Добре, пані імпонують Росія з її путіноїдними (термін не мій, а Андрія Павлишина) підходами до свобод, придуркуваті серіали та криві дзеркала тупого гумору. Але ж цілком серйозно проводити мур між суспільством і журналістами, між демократичним світом і Україною, зводячи в ранг інформаційної війни втілену в медійний продукт будь-яку незгоду з тим абсурдом, що його ті ж самі регіонали привнесли в Україну, - даруйте, це вже занадто.

Попри значну кількість цілковитого безглуздя, ключовим є пасаж пані Бондаренко про те, що західні грантові структури «намагаються профінансувати такі моделі розвитку подій, які вигідні їхнім державам» (ага - це регіонали будують «нову країну!»). Пречудово, а надто для особи, яка є професійним журналістом і яка не може не знати про те, що журналістські контексти моделей розвитку подій не є розлогими. Відкидаючи західні традиції, які передбачають формування медійного простору за допомогою або ліберальної, або соціально відповідальної моделей медій, пані регіоналка не залишає українським медіям нічого іншого, як перейти на рейки тоталітарної журналістики. Дякую! Припливли!

І в той самий час авторка впритул не бачить ледь не офіційний рівень консультування українських керівників російськими (не західними) політтехнологами, які відкрито працюють на Банковій, застосування спецслужбами України, що їх вона закликає протидіяти демократії, моделей діяльності ФСБ (не ЦРУ), які, зокрема, передбачають практику політичних переслідувань - представників громадянського суспільства насамперед. Пані Бондаренко сором'язливо мовчить про те, що в самому центрі української столиці громадяни Росії (не якоїсь там країни Унії), підступно протиставляючи криваву історію сходу і заходу України, відкрито розмірковують про федералізм. Нардепка якось не помічає брутального втручання у внутрішні справи моєї країни далеко не останніх осіб Росії (говорімо про Унію знову?), які навчають нас того, якою мовою розмовляти, як висвітлювати історію і як витрачати податки. Авторка одкровень «забула» про репертуар українських теле- та радіомовників, дуже далекий від ненависного її серцю західного принципу паритетності вітчизняного та зарубіжного, національно- та іншомовного комунікаційного продукту.

Все це байка. Найстрашніше - Захід...

Утім, сичання на Захід і зойки про грантоїдів так і залишаться елементами хворобливої уяви регіоналів. Я чудово знаю своїх колег; більшість із них - сучасні науковці й викладачі (до відома пані Бондаренко, лише одиниці з них працюють з грантами), які вправно оперують саме західними підходами до журналістської науки і практики, цілком адекватно оцінюючи місце журналістики в українських реаліях. Стосується це, до речі, більшості вишів України, де готують журналістів, - включно із рідним для регіоналки ДонНУ, де дуже професійно працює кафедра журналістики! А тому абсолютно певен, що поїзд регіоналів уже пішов, і пішов давно: він забрав із собою в минуле уявлення про своїх та чужих, про друзів та ворогів, про Захід, що загниває, та квітучий Схід. У вагонах цього поїзда тліють залишки сталінізму, ненависті до свобод, зневага до демократії. І те, що на пероні залишилася купка вчорашніх, - біда цих вчорашніх, а не вина суспільства, яке вже ніколи не буде сірим!

Юрій Фінклер, завідувач кафедри соціальних комунікацій Галицького інституту імені В'ячеслава Чорновола, доктор філологічних наук, кандидат соціологічних наук