24 серпня на Новому каналі відбулася прем'єра проекту «Новий погляд» із ведучим Дмитром Колчинським. Автор заявив, що на глядачів чекає цикл документальних фільмів, присвячений таким темам, як «Імперія запахів» чи «Сучасні монахи та їхні життя». На День незалежності в ефір вийшла документальна стрічка циклу під назвою «Вже не вмерла Україна» - про те, які зміни відбулися в країні протягом дев'ятнадцяти років. Треба сказати, що початок заявлено дуже обнадійливий. У результаті ми можемо мати програму, не гіршу за російську «Намедни» Леоніда Парфьонова - здібності для цього пан Колчинський має безперечно.

Якщо подивитися на цей телефільм відсторонено, можна побачити, що автор не відкрив ніяких америк: усі його прийоми вже давно й успішно експлуатуються в ефірній сітці світу. Але ж талант Дмитра Колчинського полягає в тому, що йому вдається захопити аудиторію. Особисто я, що на своєму віку бачив уже багато всяких телевитребеньок, аж жалкував, коли в програмі почалася майже 15-хвилинна рекламна пауза.

Ведучий, що динамічно поводиться в кадрі, грамотно обирає бекґраунд та при цьому переконливо подає матеріал, - таке тепер нечасто зустрінеш. Але мені особисто сподобалися не так авторські хитрощі з наїздами та крупними планами (хоча й вони свідчать про режисерську майстерність та спритність оператора), як побудова сюжету. Наприклад, спочатку ми опиняємося в музеї СБУ, де зберігаються різноманітні свідоцтва замаху на державний устрій України: здебільшого це вилучена зброя і документи іноземних терористів і різноманітних божевільних пройдисвітів. Але вже наступним епізодом подано коментар Євгена Марчука, який з 1991 по 1994 роки очолював СБУ, і ми дізнаємося, що ж насправді становило небезпеку для державного суверенітету на час його встановлення: виявляється, що в серпні 1991-го на нашій території перебувало щонайменше 1,5 млн військових, підпорядкованих Михайлові Горбачову. Гадаю, не треба пояснювати, чи здобули б ми ту незалежність, якщо б на його місці був, скажімо, Володимир Путін.

Далі цілком доречно в програмі було згадано дві події, які мало не призвели до втрати Україною доволі значних часток території. Сьогодні мало хто пам'ятає про Юрія Мєшкова, що в 90-х оголосив про приєднання Криму до Росії. А він, до речі, був не якимсь маргіналом, а першим президентом півострову, за якого проголосувало понад 70% кримчан.

Дуже цікавий епізод було присвячено й конфлікту навколо Тузли. Колчинський не полінився з'їздити на косу та знайти там цікавих спікерів: такий собі рибак Сан Санич Чернов на камеру розповів, як його колеги вимагали базуку, щоби стріляти по російських загарбниках. Сьогодні це може здатися дивним, але той самий Леонід Кучма наказав підняти в повітря бомбардувальники і сам у бінокль спостерігав за ходом будівництва дамби. Минуло якихось сім років, і нова влада цілком спокійно заявляє про проекти будівництва керченського мосту й делімітацію кордонів із Росією. Шкода, що в телесюжеті про це не було згадано ні словом. Хоча саму тему кордонів було розкрито цікаво: мало хто знає, що з українського боку - недорита канава проти порушників, а з російського - і взагалі ніяких перешкод. Досить символічно в цьому ракурсі виглядає пам'ятник Дружбі народів, установлений на російсько-українсько-білоруському кордоні: тепер, щоби дістатися до нього, необхідно пройти контроль вартових.

Показувати до чергового дня народження України її ровесників стало просто загальним місцем всієї журналістики. Не втримався від цього й автор нашого документального фільму. Але ж погодьтеся, це цікаво - дізнатися, як живуть сьогодні 19-річні! Дитинство - це такий період, коли людина обирає собі в іграшки характерні для епохи предмети. Так і Марина згадала про загибель свого тамагочі й показала величезну колекцію іграшок, добутих із яєць «Кіндер-сюрприз». У її батьків спогади про 90-ті роки значно менш оптимістичні: відсутність найпростіших речей, купони-купоно-карбованці та шалена гіперінфляція і багатомісячні затримки зарплатні - от що вони запам'ятали.

Втім, ще одним влучним пострілом автора є запрошення в якості експерта по 90-х роках українського письменника Сергія Жадана, роман якого «Депеш мод» уже встиг отримати репутацію своєрідного епосу тих часів. Жадан пригадав буремну юність із малиновими піджаками рекетирів та нуворишів, підморгуючим Распутіним на пляшці горілки, «Юппі» та порожніми полицями гастрономів і підсумував: ні за що не хотів би повернутися в ті часи.

Цікаво було дізнатися також від екс-міністра культури Лариси Хоролець про затвердження символів української державності: гімну, герба та прапора. Деякі депутати вдавалися просто до комічних інсинуацій, аби уникнути спогадів про давні змагання за незалежність - УПА, «жовто-блакитників» та інших. Так, прапор пропонувалося назвати виключно «жовто-синім», причому жовтий розташувати нагорі, бо так краще за фен-шуєм! Мене особисто потішила позиція очолюваної Олександром Морозом групи 239, яка була радикальною противницею тризуба, як бандерівського символу. Щодо гімну, то й тут виникли претензії до слів «усміхнеться доля» (а зараз вона що робить?). Пан Колчинський, треба віддати йому належне, вдало підмонтував до цієї теми хроніку з нашими футболістами, що власний гімн вивчити так і не спромоглися: може, не сподівалися ніколи на перемогу?

Для деяких молодих українців може стати справжнім відкриттям, що на місці монументу Незалежності стояла дивна споруда, яку кияни називали «Ленін з братвою». Пізніше її ліквідували, справедливо вирішивши довести в столиці кількість Ленінів на квадратний кілометр до розумних меж.

Перерахувавши досягнення українських учених, спортсменів та митців, автор фільму згадав і про наші сумні рекорди: підірваний ракетою будинок у Броварах, збитий ізраїльський літак та сумнівні гордощі з приводу другого місця на «Євробаченні» безперечно талановитого коміка-ексцентрика Андрія Данилка в образі славнозвісної Вєрки Сердючки.

Дивно все ж таки, чому автор скромно промовчав із приводу Помаранчевої революції: невже приєднався до тренду, заявленому нині в Міністерстві освіти? Та й останні наші два президенти могли би стати персонажами окремого трагікомічного сюжету, бо від їхніх дій часто невідомо, що хотілося робити - сміятися або плакати.

Особисто мене засмутив фінал програми, де з'явився нумеролог Людмила Савіна. Ще можна зрозуміти, коли такого штибу спеціалісти з'являються на шпальтах провінційної преси, бо власникам тих видань конче потрібно заробляти гроші. Для чого автор запропонував глядачам украй сумнівні та псевдонаукові прогнози пані нумеролога - незрозуміло. Може, тут спрацював принцип, що кожна газета починається з головних новин, а закінчується анекдотами?

Взагалі, якщо б я був різко критично налаштованим та жовчним рецензентом, який зазнав у недалекому минулому крах у телевізійній кар'єрі, то почав би рецензію так: «Вітчизняні телемайстри (а як їх ще накажете назвати?!) мало того, що не здатні на створення власного продукту, але й чужий передирають погано! Ви бачили документальний фільм Дмитра Колчинського «Вже не вмерла Україна»?! Я вам співчуваю! Це недолуго передране «Намедни» Леоніда Парфьонова! Але ж у росіянина є стиль, а в нашого що? Де, питається, особливі авторські інтонації? Де специфічні фішки? Що це взагалі за нахрап та біганина в кадрі, від якої в пересічного громадянина може початися запаморочення в голові, або ж, як то кажуть, вертіго?!». Але ж довго прикидатися таким персонажем я не здатен, тому наприкінці зауважу: Дмитро Колчинський обов'язково ці специфічні фішки ще придумає і пана Парфьонова затьмарить.

Фото Руслана Новосьола