Вже з анонсу телеканалу «Інтер» стало зрозуміло: документальний фільм «Вірю я. Історія однієї перемоги» -  історія  про те, як вітчизняний футбол йшов до перемоги у Кубку ЮЄФА*. Розповідь  у цій картині ведеться від  імені двох уболівальників - київського «Динамо» і донецького «Шахтаря». Їм по тридцять років, вони не пам'ятають радості перемог українських команд у Європі, в їхніх спогадах тільки найяскравіші епізоди української футбольної історії останніх 15 років.

Безперечно, реалізація цього задуму апріорі заслуговує позитивної оцінки, адже здобуття «Шахтарем» Кубка ЮЄФА сезону'2008-2009 - це справжній подвиг. 

Вболівальницьке перебільшення? Категорично ні. Донецьке подвижництво особливо вирізняється на тлі євроуспіхів  і європровалів інших грандів  футболу. Я проаналізував дані щодо переможців трьох турнірів ЮЄФА - Ліги чемпіонів (1956-2010), Кубка ЮЄФА (1971-2009) і Кубка володарів кубків (1961-1999). І ось що вийшло. 

Переможцями Ліги чемпіонів  були клуби лише з 10 країн: Іспанії (12 команд), Італії (11), Англії (11), ФРН (6), Нідерландів (6),  Португалії (4), Франції (1), Румунії, Шотландії, Югославії (по 1). 

А Кубка ЮЄФА? Тільки 11-ти: Італії (9), ФРН (6), Англії (6), Іспанії (5), Нідерландів (4), Швеції (2), Росії (2), Бельгії, Португалії, Туреччини і України (по 1). 

Кубка кубків? Також 11-ти: Англії (7), Іспанії (4), Італії (6), ФРН (3), Бельгії (2), СРСР [УРСР, ГРСР] (2), Шотландії (2), Нідерландів (1), НДР (1), Франції (1), ЧССР [ССР] (1), Португалії (1).

Тепер зіставимо  цю статистику з тим фактом, що від часів розпаду ЧССР, СРСР і Югославії ЮЄФА об'єднує 53 громадські асоціації - до того їх було майже чотири десятки. Вболівальники з численних, набагато розвиненіших за Україну, країн - Австрії, Данії, Ізраїлю, Ірландії, Ісландії, Північної Ірландії, Польщі, Норвегії, Словенії, Туреччини, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Швейцарії etc. - вірять-зневірюються-вірять... Проте роками й десятиліттями їхні улюблені клуби, в які вкладено колосальні кошти і людські ресурси, ніяк не спроможуться здолати хоча б один із піків європейського клубного футболу.

А «Шахтар» спромігся! І, за версією фільму «Я вірю...», пройшов  шлях до вершини протягом семиріччя, тобто з 2002 року, коли донеччани вперше стали чемпіонами України. Тоді вони поставили перед собою фантастичну (так видавалося автору цих рядків) мету - піднятися на футбольний Олімп Європи.

Дві сюжетні лінії

В основі фільму Сергія Долбілова лежить заочний діалог уболівальників - «київського» і  «донецького». Звичайно, їхні погляди  на одні й ті самі події півторадесятилітнього літопису українського футболу -  діаметрально протилежні. Чи то йдеться  про національну збірну, чи про Лобановського, чи про нинішній чемпіонат України...  

Суцільна полеміка, поки вони не доходять до Стамбула. До фінального - останнього в історії Кубка ЮЄФА - матчу «Шахтаря» проти іменитого «Вердера», заснованого в Бремені ще 1899 року. Тут обидва вболівальники стають єдиними в своїх емоціях: 20 травня 2009 року на кону були імідж і честь усієї України.

Власне, так і в реальному житті. Не лише спортивному. Саме тоді, коли Донецьк почав свій шлях per aspera ad astra, я був у далеко не гірничому Рівному і якось уздрів саморобну афішу із запрошенням переглянути футбольну телетрансляцію в кафе... «Шахтар». А йшлося про матч донеччан на євроарені. Як же палко нащадки вояків УПА вболівали за «східняків»!..

Повертаючись до фільму, зупинюся на першій частині (усіх їх, разом з епілогом, чотири). Ясна річ, вона має зав'язати інтригу: фільм же, виявляється, не документальний, а художньо-документальний. 

Закадрові «київський»  і «донецький» характеризують передісторію першого міжнародного тріумфу національного  футболу. Це кінець минулого - початок  нинішнього сторіч. Кінець пострадянського  - початок національного етапів розвитку найпопулярнішого спорту.

Обидва оповідачі  єдині лише в оцінці успіху збірної Олега Блохіна 2006 року. «Выступила Украина  достойно». Як саме? Жоден закадровий голос не нагадує глядачам: мова йде про наше 8-ме місце в ієрархії футбольного світу. А її ж із 1930 року очолювало всього-на-всього сім - та яких! - країн: Англія (1), Аргентина (2), Бразилія (5), Італія (4), Уругвай (2), Франція (1), ФРН (3). Тож і чвертьфіналістів світових першостей було небагато...

Що ж до інших  тренерів, у тому числі Лобановського, думки уявних вболівальників-оповідачів сутнісно розбігаються. І тут я на боці «донецького», який справедливо обурюється: мовляв, методика Лобана - не Святе письмо, а головними тренерами національної команди ставали його однодумці чи спадкоємці. Винятково динамівці. Водночас сентенція «И почему сборная Украины только в Киеве играет? А Донецк что, не Украина?» явно помилкова. Віддавна грає не тільки в Києві. Але маємо те, що маємо: Україна, як і багато десятків інших країн, об'єктивно не готова штурмувати ні Монблан, ні Джомолунгму футболу... 

До 2002 року (вочевидь, сезону 2001/2002) для «київського» ходити «на матчи чемпионата Украины было скучно». Дійсно, монополія «Динамо» - чемпіона 1993-2001 років - дістала нас до мозку кісток. Згодом, солідарно відзначають оповідачі, лідерів стало два, а із «сірої зони» виокремилися інші команди. Так і було: за право вийти на єврофутбольну арену з наступних (після «золотої» і «срібної») позицій зав'язалася гостра боротьба між клубами, які й двом недосяжним клубам завдавали дедалі більше неприємностей.

Загалом же, преамбула до фільму явно затягнута: його ж присвячено  історії конкретної перемоги! На якомусь  етапі інтродукція і зав'язка втратили динаміку. А коли, нарешті, перша частина добігла кінця, - «Інтер» запустив недоречно  тривалий блок реклами. Принаймні, мій 11-річний онук, який змалечку ріжеться зі мною не в карти, а якраз у футбол, так і не дочекався кульмінації фільму, запозіхав і почугикав спати: було вже далеко за північ. Припускаю, що так само повелися сотні тисяч як тінейджерів, так і дорослих глядачів каналу...

Друга частина. Знову  текст і кадри, які не мають  безпосереднього стосунку до теми фільму. Звичайно, «київському» приємно  згадати тріумф Андрія Шевченка, завдяки  голу якого «Мілан» 2003 року став переможцем Ліги чемпіонів. Але пора вже переходити до пам'ятного турніру Кубка ЮЄФА - а ще ж треба буде вислухати «донецького» про Тимоху (Анатолія Тимощука), який у складі «Зеніта» 2008 року став володарем і цього приза, і Суперкубка...

Втім, яка казка  швидко мовиться? Нарешті, молоді оповідачі в дусі незабутнього діда Панаса добираються до суті. Отже, Кубок ЮЄФА сезону'2008/2009.

У фільмі розвиток сюжету починає рух до кульмінації  з 1/8 фіналу, до якої вийшли 3 українські клуби - «Динамо», «Металіст» і  «Шахтар». Причому перші два мають  зійтися в двобої між собою, а останньому жереб викопитував «коней» (так у Москві «спартачі», або «кості», називають ЦСКА) - володарів Кубка ЮЄФА 2005 року. Чомусь і «київський», і «донецький» забули: ми вірили в те, що фінал буде суто наш...

Далі закадрові  голоси політкоректно коментують український півфінал, «Динамо» - «Шахтар». Але ті вболівальники, що залишилися о пів на першу ночі біля екранів, усе ніяк не можуть дочекатися драматичних відеомоментів історії донецького тріумфу. Та-а! Не дочекалися навіть назв усіх тих грандів, які у плей-оф зазнали поразок від «Динамо», «Металіста» і «Шахтаря». А яким інтригуючим було, наприклад, суперництво ЦСКА - «Шахтар» (0:1, 1:2)! 

Тим більше нічого не сказано й не показано про синхронний рух «Вердера» до фіналу Кубка  ЮЄФА. Хоча він же здолав «Мілан» (1:1, 2:2), «Сент-Етьєн» (1:0, 2:2), «Удінезе» (3:1, 3:3). А таки зовсім не слабачок продирався в Стамбул назустріч «Шахтарю»!

Я розумію замисел  Сергія Долбілова і не розумію: невже ми вболівальницькими очима не могли  переглянути хоча б найінтригуючіші епізоди півфінальної битви «Динамо» - «Шахтар» (1:1, 1:2)? Невже «донецький» дивився переважно не на поле, а на трибуни і VIP-ложу? Чи перепив? «Київський»: донецькі вболівальники «все такие пьяные, наглые...». До речі, ми ж, за «донецьким», забіяки...

Хто герої?

Кінець кінцем, третя  частина. Кульмінація. Впиваюсь у відеокадри, відзняті під час фіналу. Загальні, середні, а особливо крупні плани  - на рівні мистецтва. Як і протягом переважно всього хронометражу попередніх частин. Деякі типажі просто-таки вражають. Приміром, донецький уболівальник-барабанщик. Його міміка, жестикуляція - відповідно до припливів-відпливів на полі.

Але-але-але! «Київський» говорить не про конкретний «Вердер», а про якихось абстрактних  «немцев». Коли ж на наш гол бременці відповідають невідпорним ударом, він (уже вболівальник «Шахтаря», який уособлює Україну)  дозволяє собі вердикт: «Ошибается Пятов...» Насправді П'ятов у вчасному стрибку зреагував на гарматний постріл Налдо - це показує рідкісний гольовий відеоряд фільму. Проте майже 2-метровий збірник Бразилії, володар Кубка Америки Роналдо Апаресідо Родрігес, який прикривається псевдонімом, щоб його не плутали з іншими Роналдо, володіє ударом страшної сили. Гармаш. Ось у чому фокус. Ось у тому й розфокус.

Прикро мені за «донецького». Й не тому, що не посперечався щодо «помилки»  П'ятова. А тому, що, як і «київський», заглядав у зуби політбомонду, який зосередився у VIP-ложі. І тому, що занадто довго зирив на вболівальників. Та так довго і пильно, аж забув пригадати справжніх героїв матчу. А отже, ми не насолодилися донесхочу взяттям воріт «Вердера». Принаймні, Адріано, який відкрив рахунок, і Жадсона, який у додатковий час закрив, - автору фільму можна і треба було як назвати, так і показати в усій естетиці футбольного дійства. Тож, довелося мені по завершенні прем'єри зайти на сайт і подумки домонтовувати до щойно побаченого ключові сцени, які не відклалися в пам'яті ні «київського», ні «донецького» істориків руху «Шахтаря» до лаврів. 

Стоп! А може, стамбульське alter ego режисера забуло про тих, хто і як творив перемогу безпосередньо на футбольному полі через те, що переважна більшість із героїв - іноземці? Чого доброго, випливеш на проблему засилля «легіонерів» у наших провідних клубах...

Підкріплю своє припущення цитатою із сайту www.champion.com.ua: «Ударну силу нападу команди Луческу склали одразу п'ятеро бразильців, тоді як серед українців у стартовому склад ізнайшлося місце ліше для голкіпера П'ятова та пари центральних захисників - Чигринського та Кучера. Натомість переважну більшість бременської команди складали німці - але такі вже реалії українського футболу та політики наших провідних клубів». 

Хай їй грець, політиці, - компенсую промах автора фільму, нагадавши всім уболівальникам імена героїв супердраматичного матчу: П'ятов, Срна, Чигринський, Кучер, Рац, Левандовський, Ілсіньйо (Гай, 99), Вілліан, Жадсон (Дуляй, 112), Фернандіньйо, Адріано (Гладкий, 90).    

За великим рахунком, досі мене найбільше пантеличить  питання: чому в довгограючому фільмі так мало голів? Ні, голів багато. Політичних і аполітичних. Але я  не про голови, а

про голи - мету, смисл і красу футболу. Хай би хоч найшедевральніші чи найвирішальніші в сезоні 2008/2009 пригадали «київський» і «донецький»! Що анонсував «Інтер»? Фільм «Вірю я. Історія однієї перемоги» очима двох типових уболівальників. Що ж це за типи такі, які впритул бачать передусім президентів різного калібру і яких засліплює Його Величність Гол?

Розгадка, по-моєму, проста. Тексти «київського» і «донецького» - штучні. Написані режисером рафінованою російською мовою, якою мало хто розмовляє в Києві, а тим більше в Донецьку. Озвучені добре поставленими голосами. А варто було записати двох реальних уболівальників із Києва і Донецька. Хай би вони висловилися і про справді історичні кроки лідерів українського футболу, і про «легіонерів», і про підсуджування, і про конфлікти ФФУ - ПФУ, Суркіс - Ахметов, і про наші зигзаги на шляху до Євро-2012, і про інші проблеми, навіть не згадані у фільмі. І тільки тоді режисер мав би вибудовувати драматургію відеотвору...

Загалом, вірю я, що «Інтер» і особисто шановний Сергій Длбілов прислухаються  до моїх суб'єктивних зауважень «київсько-донецького» вболівальника з 1961 року. До речі, тоді спочатку «Шахтар» уперше здобув Кубок СРСР, а згодом «Динамо» порушило монополію московських команд на чемпіонство в Радянському Союзі - спасибі телевізору «Рекорд», який уже витіснив лінзовий КВН і зачарував мене футбольними спектаклями. А якщо прислухаються до думок давнього вболівальника й оперативно перемонтують цей відеотвір, щоб він став таким динамічним, як фінал «Шахтар» - «Вердер», то зможуть подати заявку на участь у 32-му Міжнародному фестивалі спортивних фільмів, який відбудеться через півроку в Італії. Останню перемогу там здобули ганські «Football Fables». А ми ж не гірші: на чемпіонаті світу 2006 року Гана залишилася далеченько позаду чвертьфінальної України...

Віталій Довгич, доцент, медіаексперт «Футбольних діалогів» Валентина Щербачова

P. S. Чи вірю я в перемогу України на чемпіонаті Європи 2012 року? Не вірю. Але на те і є футбол, щоб творити чудеса і вколочувати голи у ворота найраціональніших скептиків... 

UEFA - Union of European Football Associations, тобто Юніон оф Єуропіен Футбол Ессошіейшенз (ЮЄФА); за правилами українського правопису, абревіатуру UEFA маємо передавати як Ю-є-еф-ей (так, як транслітеруємо ВВС - Бі-бі-сі).