Щойно завершився ефір «Шустер live», як у мене в кишені задзеленчала мобілка - дзвінок від «Детектор медіа»: «Михайле, у нас склалося враження, що ви сьогодні не мали можливості повністю розкрити свою думку в ефірі. Може, напишете?». Якщо чесно, то останнім часом у мене частенько складається враження, що думка в мене залишається нерозкритою - ні в ефірі, ні поза ним. А вся проблема в тому, що мозок перебуває в постійному стані легкого шоку...

Коли 7 лютого, в ніч виборів, я по телемосту запитав Ганну Герман (відповідальну за комунікації тоді ще кандидата в Президенти України Януковича), чому перший публічний виступ майбутнього глави держави прозвучав виключно російською мовою, вона мені відповіла, що це помилка і що «на супутнику» я знайду інший виступ, українською. Окей - помилки трапляються.

Коли того ж вечора Нестор Шуфрич, у відповідь на запитання: «А як ви будете створювати коаліцію?» розповів про ідею створення «фракції позафракційних», не хотілося вірити, що від самого початку нова влада розпочне роботу з сумнівно-легітимних кроків. Ну але окей - з політичної кризи якось же ж треба витягуватися.

Коли призначили (в основному) російськомовного Сергія Тігіпка на посаду віце-прем'єра, я себе став заспокоювати - це той самий Тігіпко, який колись в ефірі розказував про те, як він вперше прийшов на високу посаду в уряді України і після першого виступу отримав зауваження від тодішнього президента Кучми щодо обов'язку українських посадовців виступати публічно державною мовою. Я подумав, окей - Тігіпко українець фасадний, але тямущий.

Коли призначили Миколу Азарова на посаду прем'єр-міністра України, я уважно стежив за заявами - він все ж пообіцяв вести засідання Кабміну українською. Можна вірити, можна не вірити - але, окей - Азаров хоча б вважав за належне взяти на себе таке зобов'язання.

Коли призначили Табачника, який менше ніж півроку тому в газеті «Известия в Украине» прозвав всіх галичан неукраїнцями, я дуже насторожився - адже посада в Табачника не абияка, а міністра освіти. Але нині Табачник сказав, що те, що писалося і говорилося Табачником-політиком, не обов'язково відповідає тому, що буде говорити і думати Табачник-міністр. Окей - можна вірити (а можна й не вірити), але шанс себе проявити потрібно дати.

Але врешті терпець увірвався! У прямому ефірі програми, після мого зауваження Валіду Арфушу (без одного дня заступника президента НТКУ), мовляв, пане Валіде, згідно з Конституцією і законами України, державні чиновники зобов'язані вивчити державну мову, я отримав звинувачення... у нетолерантності! Нарешті я зрозумів: можливо, надто часто я використовую іноземний вислів «окей» і тим самим даю цій владі шанс не виправдати моїх та чужих сподівань у її ворожості до всього українського, всього цивілізованого, і дозволю собі сказати - на все добре...

Як сказав Платон, «добрі люди не потребують законів, щоб їм вказували, яка саме поведінка є відповідальною, а погані люди завжди знайдуть спосіб закони обійти».

Сьогодні я зрозумів - толерантність у питаннях мовної політики є правильною, поки суб'єкти цієї політики живуть у правовому суспільстві. Щойно влада сама відкрито порушує закон (створюючи коаліцію в парламенті з порушеннями Конституції, чи то нелегітимно призначаючи президента НТКУ, всупереч рішенню Конституційного Суду), в мене - і, впевнений, не тільки в мене - загострюється бажання відстоювати власне «я», незважаючи на те, чи така поведінка є відповідальною, чи ні. Саме в таких моментах слід нагадувати собі про толерантний патріотизм.

Та бувають моменти (наприклад - під час цього ефіру), коли себе запитуєш: «Чому я, який народився не в Україні і більше 2/3 свого життя прожив поза Україною, повинен пояснювати тонкощі української мови жителям столиці?» (це до того, чи я «Міша», чи «Михайло», чи сам факт небажання переходити в діловій чи товариській розмові на російську слід сприймати як політичну заяву). «Ну, так склалося», - кажу собі толерантно і втішаю сам себе спогадами про те, як у ранніх 90-х у Києві більшість перехожих на Хрещатику взагалі мене не розуміли, коли я запитував: «Скажіть, будь ласка, котра година» - а сьогодні розуміють, і навіть Мустафа може відповісти українською. «Саме в толерантний спосіб будується сучасна демократична держава», - переконує мене голос у голові. «Можна було б пришвидшити процес українізації, але це було б безвідповідально - адже як можна змушувати людей змінювати свою мовно-культурну ідентичність? Тим більше, що не завжди україномовність асоціюється з патріотизмом. Потрібно підвищити престиж мови і тоді самі заговорять». Все правильно - треба поважати інших, щоб тебе поважали...

А що робити, коли повага перестає бути взаємною (я про гостей Шустера - не про редакцію чи ведучих)? Що робити, коли сам факт публічного висловлювання українською мовою в Україні починає сприйматися представниками влади як ознака опозиційності? Чи потрібно надалі бути толерантним, коли за елементарний вияв патріотизму (чи то через мову, чи через переконання) тобі представник влади (я маю на увазі пана Колесніченка) вішає ярлик «націоналіст» і в ефірі прирівнює до ганебної провокаторки Фаріон?

Переконаний - професіонали рівня Валіда Арфуша, Сергія Тігіпка, Миколи Азарова потрібні Україні. Але їхній професіоналізм потрібен тільки якщо вони готові жити за законами цієї країни. В даному випадку закон від них вимагає знання української мови. І те, що я (та інші) вимагатимуть від них, як від державних службовців України, спілкування державною мовою хоча би при виконанні тих прямих обов'язків, за які їм платять зарплату з державного бюджету, не робить мене націоналістом. І не робить мене така вимога менш толерантним. Якщо вже хочете мене за це якось обізвати - називайте патріотом. На жаль, боюся, що в лексиконі сьогоднішньої влади це слово також невдовзі перетвориться на лайку...

Все. Шок починає відходити, і я починаю розуміти: боремося! Надовго. Відповідально. Законно. За своє.

Михайло Винницький, хронікер «Шустер live»

Фото - www.mlu.org.ua