Текст вперше опубліковано у журналі «Детектор медіа», № 12 (70), 2009.

Редакційне замовлення «Детектор медіа» - розповісти, чому уникаю особистих контактів із політиками і як це допомагає в роботі, - допомогло зрозуміти, що не уникаю я таких контактів. Виявилося, що воно так складається само собою.

От скільки не їжджу в метро чи тролейбусі - жодного разу не бачив там народного депутата або члена Кабінету Міністрів. Як, утім, і інших високопосадовців чи відомих політиків. Не випадало нагоди поспілкуватися з кимсь із них на пляжі в Гідропарку чи в книгарні, в яку заходжу тому, що там найкращий вибір української літератури (ну, і ще тому, що маю картку на 5-відсоткову знижку). Коротше кажучи, там, де буваю в щоденних життєвих справах або відпочиваю, з публічними особами, які приходять на програму «Свобода слова», контактів немає.

Отже, щоби такий особистий контакт відбувся, потрібно змінити маршрути і звички, як і коло щоденного спілкування. Тобто йти на контакт свідомо, шукати його. А «хто шукає, той завжди знайде». Щоправда, не завжди знайде саме те, що шукає. Можна знайти залежність і поведінкові дилеми.

Зручно вважати, що в особистих, поза службовою діяльністю, контактах із «політиками» (прийму цей збірний термін у межах есея і далі вживатиму його в лапках на позначення умовності визначення) знаходиш додаткові знання про цих людей, краще вивчаєш вдачу й уподобання, а потім це використовуєш у роботі - але чи буде це чесно стосовно цих осіб? Втиратися в довіру, щоби застукати зненацька? І, до речі, як бути певним, що зі мною мають справу тому, що я цікавий їм не як працівник «Свободи слова», а як такий собі Андрій Куликов?

Гадаю, для працівників нашої програми і подібних до неї головне - знати саме професійні якості персонажів, адже наш професійний обов'язок - організовувати розмову про те, що вони мають робити силою їхніх професійних обов'язків. Гадаю, і для нас краще, щоби нас знали як працівників засобів масової інформації, а не особистих знайомих, приятелів чи неприятелів. Там, де йдеться про зіткнення двох професій, має бути якомога більше професійного і якомога менше особистого.

Потрібно знати біографічні дані. Здобутки і невдачі в політичній, урядовій галузях діяльності. Законодавчі ініціативи, переходи із фракції до фракції і з партії до партії, на кого відписані капітали і виробництва, участь у комітетах і тому подібних органах, наукові праці, нагороди, інші факти біографії, які певним чином допомагають зрозуміти нинішні погляди і дії «політиків». Щоби знати все це, зовсім необов'язково пити з ними чай або ходити до лазні чи на футбол. Є багато довідкових джерел, із яких усе це можна дізнатися - і самому, і з допомогою колег. Головне - правильно розподілити обов'язки та знати, що колеги готові й здатні допомогти.

Звісно, маю особисті симпатії і антипатії до політиків, зокрема - до тих, із ким знайомий із кінця 1980-х років, коли і сам брав участь у політичному житті. Тож, за прикладом Льва Гурича Синічкіна, можу про декого сказати, що «ми з його превосходительством зростали разом. Тільки я пішов в актори, а його превосходительство - в губернатори».

Що далі в часі те особисте дружнє чи недружнє спілкування, то легше абстрагуватися від особистого ставлення і намагатися бути рівновіддаленим від усіх. І так не завжди вдається стримувати емоції, тож навіщо ускладнювати роботу собі і цілій команді?

Іноді шкода - бо «політики» бувають цікаві і просто як люди. І в когось, напевно, було би корисно часом і поради запитати. А з кимсь було би корисно увійти в полеміку - щоби перевірити себе на вміння доводити і прислухатися. Але тоді як поводитися з цією людиною у студії? Удавати, що з нею, як і з іншими, нічого особистого не пов'язує? Ставити гострі запитання, а потім перепрошувати за наполегливість чи навпаки, тішитися разом, що так удало лицедіяли для публіки?

Натомість варто часом піти на з'їзди партій чи на обговорення з участю «політиків», побувати на мітингах. Там, зокрема, можна побачити, як поводяться ці особи в присутності багатьох інших людей. Це допомагає зробити припущення, як вони триматимуться у студії, пересвідчитися в їхніх ораторських здібностях і навичках дискутувати. І, звісно ж, корисно дивитися програми, подібні до нашої, щоби побачити, як ці люди поводяться в інших студіях. Все це потрібно для роботи.

Для роботи не потрібний перехід із цими людьми на «ти» чи навіть на звертання за іменем і по-батькові. Можливо, для цього настане час, коли матиму іншу роботу. Але тоді хтозна чи вони захочуть мати зі мною справу - я ж бо не працюватиму в програмі, поява в якій є складовою їхньої професійної діяльності. Втім, гадаю, що дехто з давніх знайомих захоче, бо насправді вірю, що перехід до стану «політиків» не позбавляє більшості цих осіб деяких найзвичайнісіньких людських якостей.

Для мене дуже вдало так склалися власні звички й уподобання, що зустрічаюся з «політиками» найчастіше у студії у понеділок о 22:00, коли починається програма «Свобода слова». Звісно, бувають зустрічі і телефонні переговори і до того - теж, переважно, для організації програми.

Життя навчило, що той не піддається спокусам, хто їх уникає. Якщо не просиш - то й не відмовлять. Не грайся з вогнем - і не обпалишся. Нинішня робота посилює впевненість у слушності цих правил, які багатьом можуть видатися втечею від небезпек, а на мій погляд, є правилом безпеки праці.

А от інший персонаж того самого водевілю про Льва Гурича Синічкіна, граф Зефіров, упадаючи за всіма молодими акторками, що траплялися йому в полі зору, запевняв, що робить це не з якихось особистих інтересів, а «з любові до мистецтва». Лукавив граф, ясна річ. Ну, на те він і граф - йому якраз шлях у губернатори.

Фото - www.ictv.ua