Висловлю неоригінальне й, мабуть, багатьом знайоме відчуття: п'ять років після Майдану промайнули, а ми знову відчуваємо себе на історичному рубіконі. Наш інформаційний простір насичений одним і тим самим запитанням: де результати мрій і сподівань, а головне - наших конкретних зусиль під час отих, як сказав би Микола Хвильовий, «м'ятежних» днів?

Вже незабаром після подій 2004 року засоби масової інформації почали переконувати у тому, що символом Помаранчевої Революції є баба Параска. Будучи учасницею Революції, про бабу Параску я дізналася щойно з новин, хтось із моїх друзів бачив її мигцем, але до цього часу незрозуміло, чому кожен репортаж про Майдан не обходиться, аж до абсурду, без згадки про цю, можливо, по-своєму цікаву людину. Причина полягає в тому, що вона стала зручним медійним образом, за допомогою якого дуже просто зліпити легкий сюжет на серйозну тему, а заодно прикрити невміння визначати проблему інформаційного повідомлення та логіку його розгортання.

Отже: не баба Параска, а молодий духом Майдан був і є символом Помаранчевої Революції. Сенс його не тоді ні тепер не вимірюється кількістю посаджених / непосаджених злочинців. Хоча... Згадуючи гасло «Бандитам тюрми», невиконання якого ставлять на карб «помаранчевій» команді, переживати таки не слід: польовий командир Майдану, маючи під своїм крилом МВС, мабуть, скоро їх усіх виведе на чисту воду. Хотілося б лише, аби при цьому він не керувався досвідом Нестора Махна, якому урочисто відкривав пам'ятник цього літа, адже батько українського анархізму до розбудови української держави має таке ж відношення як Жеглов із Шараповим (показово, до речі, що коли найвідоміші митці ставлять на власних шедеврах непомітні підписи, то приліпленою табличкою до пам'ятника Махну жертводавець нав'язливо увіковічнює рівною мірою історичну персону та себе самого. Така собі вольниця доброго смаку й звичаю).

Телерепортаж про реставрацію гетьманського палацу в Батурині. Після з'ясування кореспондентами, хто тут будує і наскільки активно, є гроші чи немає, у кадр потрапляє мешканка села, у якої запитують щось на кшталт того, а чи стало їй легше жити після початку реставраційних робіт, чи газ провели нарешті? Я не знаю, яке причинно-наслідкове мислення треба мати, аби значення відбудови культурної пам'ятки розглядати в запропонованому контексті («а яка вам / мені від того вигода?»).

Кілька днів тому один із претендентів на посаду президента заявив, що люди на Майдан вийшли «за себе». Мені так не здається, адже йшлося тоді не про сутичку на сусідському городі. Не розумію як могли відділяти себе від України чи ті, хто йшов на Помаранчеву Революцію, чи ті, які проводили рухівські мітинги по містах і селах. Згадані рецидиви мислення, які пронизують наші медіа, постійно зауважую й у висловах про українську національну ідею: мовляв, розтлумачте нам її конкретно, покажіть її, дайте, так би мовити, помацати, а ще краще - з'їсти. Саме тому жодне святкування і жоден репортаж про відзначення якогось там дня міста, ярмарку чи навіть Різдва Христового не обходиться без довгих розмов навколо найбільшого вареника чи як ті вареники ліпити.

Колись мені вже довелося писати невеличку колонку про українську історію на етикетках ковбасних і горілчаних виборів. На жаль - це не тільки метафора, а відбиток мислення молодих журналістів, політологів, вчителів, викладачів, чиновників, які мали б стати носієм і захисником цінностей, а не споживацьких стереотипів, які б мали відрізняти недолугу міфотворчість від процесу повернення та вивчення національної пам'яті. Мені хочеться вірити, що велика частина людей вийшла на Майдан саме тому, що знала, а більшою мірою відчувала усім серцем: нашою національною ідеєю є Україна, а цінностями - демократичні перетворення. Скільки б нам не розповідали, що всі однакові і все є товаром. Якщо такі категорії як мораль, національна культура, держава і є якимись далекими абстракціями та штучними конструкціями, то не більшими, ніж любов чи громадянське суспільство.

Щодня журналістика й політологічна думка України задоволено й некритично підбатожує думку, що вибори і взагалі політика - це іманентно брудна боротьба за владу, це змагання компроматів, технологій і обіцянок. Таким нехитрим чином так звані аналітики відсторонюються й ніби вивищуються над політичними міжусобицями, хоча було б чесніше, якби кожен з них замислився та висловився про свій і чужий внесок у демократичні перетворення, у справедливий лад. Нав'язуванням думки, що «влада» і «політика» не мають жодного відношення до «простого народу», з одного боку, підтримується суспільна байдужість, зневіра, розпач, з іншого, - у народу відбирають віру в можливість впливу на власне життя і власний вибір. Нав'язується інфантильна модель поведінки, коли участь у політичному житті обмежується телевізором, де високопосадовці, імітуючи бурхливу діяльність, театрально вичитують підлеглих і особисто беруться вирішувати кожну ділянку життєдіяльності. Виконання базових професійних обов'язків цинічно підносять до космічних здобутків, а для цього нас занурюють у стихію катастрофічного існування, коли не було ні тепла, ні хліба, а тому те, що ми їх маємо, мусимо сприймати як результат зусиль героїв-титанів.

Автори ЗМІ та політичних оглядів часто втрачають елементарний здоровий глузд, оскільки їхня розповідь про будь-яку справу чи ініціативу оцінюється лише з однієї точки зору, відповідно до якої у всьому вбачається чиєсь «замовлення» і «користь», так що за будь-яким фактом чи словом губиться і сама суть справи, і критерії того, де пролягає межа між декларативним і реальним, побутовим і аналітичним, інакше кажучи, повна неспроможність відрізнити головне від другорядного. Та що там казати, після зустрічі студентів із нинішнім президентом ЗМІ розтиражували єдине - запитання про ціну його краватки. Доречніше з вуст освічених небайдужих людей звучала б ініціатива й вимога прийняття такого закону, відповідно до якого чиновники декларували б свої і своїх сімей доходи. Звісно, це складніше, ніж підглядати в рахунки та будинки багатих людей, до чого нас усіх привчають. Дописались до того, що сам факт ініціативи та відбудови Меморіалу жертв Голодомору й Мистецького Арсеналу ставлять під сумнів через нібито розкрадання коштів. Думається, автори таких тверджень напевне володіють фактами розкрадання, тож мали б оприлюднювати факти зловживань замість того, аби заплутувати і так дезорієнтований народ розмовами про те, що йому нічого не треба крім гречки, телевізора й диктатури. Та принципове тут інше: розкрадання коштів не може девальвувати потребу розвитку культурних закладів, як не девальвує Майдан сьогоднішнє свавілля. Хіба потрібен спеціальний закон, аби забороняти у день пам'яті жертв Голодомору рекламу і концерти на телеекранах? Безумовно ні, адже у людей, які займають посади різних рівнів мають спрацьовувати якщо не поклики громадянської свідомості, то хоча б чогось людського. Не спрацьовують. Тепер подумаймо: скільки журналістів і чиновників піднімали це питання, скільки намагались вплинути на ситуацію, аби подолати цей етичний цинізм? І чи дійсно змінилось наше інформаційне поле після Майдану, чи розуміємо і захищаємо ми громадянські цінності, людські права, національну гідність?

Я часто читаю і чую, що виховувати націю слід на перемогах, а всі оті плачі й поразки слід відсунути на другий план (приклад: один із журналістів на сторінках «Української правди» називає сучасні заходи щодо Голодомору творенням «лузерської» ідентичності, хоча саме вживання такої лексики є огидним, засвідчуючи низьку етичну й мовленнєву культуру автора. Про інші його висновки не говоритиму, бо первинно вони побудовані на хибних візіях).

Процес пізнання історії ніколи не є простим, він не може базуватися на відбірковому принципі навіть тоді, коли керується благородною метою - виховувати патріотизм. Зрештою, багато залежить від того як пригадувати, як пам'ятати, як осмислювати трагічне й радісне. Думаю, над «плачами» іронізують саме ті, хто не переживав і не оплакував народний біль.

Парадоксальна ситуація полягає в тому, що як народ ми переживали страшні часи, але довго не мали можливості для осмислення нашого минулого на такому рівні, коли б воно ставало складовою сучасного суспільного, в тому числі інтелектуального досвіду (такі процеси відбуваються і через індивідуальну рефлексію, і через відповідні інституції, системні дослідницькі проекти, культурні ініціативи тощо). Однією із запорук розвитку нашої свідомості може стати процес пізнання, постановки запитань, що передбачає пошук відповідей, а не риторику. Бо ж коли півкраїни ділиться на прихильників і супротивників Степана Бандери (але ніхто до пуття не може та й не хоче собі пояснити, у чому ж полягають його злочини чи здобутки для українського народу), то це свідчить не тільки про інтерес до власної історії, а й про легке підпадання під медійні провокації та про відсутність елементарного критичного мислення. Відомі в медійному просторі люди навіть закидають чинному президентові, що він слабкий лідер, бо не нагородив Бандеру «Героєм України» (при цьому виставка СБУ про діяльність УПА чи нагородження Юрія Шухевича зумисне «забувається», адже дискурс подібного націоналістичного штибу не аналізує, а ідеологізує). Не тільки радикалізм, а й глибокий провінціалізм мислення та відірваність від розуміння минулих та сучасних історичних реалій лежить в основі згаданих докорів (при цьому нагадаю, що в Україні на подіях Другої світової війни позначився розкол ОУН, тобто була розгорнута братовбивча війна, і роль тодішніх українських провідників у цьому, попри поставлені монументи, залишається нез'ясованою). На жаль, галасування декого з тих, хто називає себе українськими незалежними журналістами та націоналістами, лише шарпає і так пошарпаний безустанним протистоянням народ, не апелюючи до такого важливого сьогодні історичного знання та пізнання.

Настрої нашого суспільства та дії наших еліт засвідчують і втому від свавілля у державі, і підсвідому потребу в такій системі, де відповідальність й особистісність є мінімальними, де висловлюватися слід таким чином, аби в результаті власну думку не висловити взагалі, зробити її відносною, де легко мішається зерно із половою. У такому стані речей присутнє складне переплетення українських історичних традицій, для яких напрочуд важливими є демократичні ідеали, але не меншою мірою позначилися впливи колоніального існування й тоталітаризму.

У цьому сенсі неприємно вражають наші «зірки», «заслужені», «народні» та інші герої. Так, один з відоміших українських акторів примудряється не тільки долучитися до проімперського ідеологічного кіно-фільму, а й в одному з останніх інтерв'ю пишається цим, а також називає себе громадянином, аргументуючи тим, що голосувати він, свідомий, обов'язково піде. Дивовижно-обмежене розуміння громадянського патріотизму, який на професійну роботу чомусь не поширюється. Та не перераховуватимемо тут усіх персонажів «співаючих колгоспів», «народних» і «заслужених» (артистів, академіків, «державних діячів»), багато з яких своєю діяльністю чи бездіяльністю девальвують і поняття еліти, і поняття громадянина. 

Тенденції, про які згадано вище, можна ілюструвати безкінечно, кожен чує, читає, бачить таке щодня. Ми є свідками того, що в країні панує позбавлена культурно-етичних орієнтирів влада, яка підтримує інерційне, дріб'язково-побутове мислення. Для України особливість ситуації полягає у тому, що до складних процесів національного самопізнання й самоствердження додаються ті негативні тенденції, які супроводжують сучасну глобалізацію, індустріалізацію і т. ін. А також і те, що на порозі можливих антидемократичних зрушень, які обіцяють нам любителі сильної руки, Україна стоїть перед небезпекою підміни реального поступу, тобто коли тут утверджуватиметься, процитуємо українського критика міжвоєнного часу, «повна регіональна свобода з галушками». Проте це не означає, що ті, які оцінюють світ з позиції людини-варвара та діють за принципом спустошеної землі, мають майбутнє. Навпаки, вони ніколи не здатні визначати якісний, а тому перспективний індивідуальний і державний розвиток, хоча загрозу того, що наявні позитивні явища можуть гальмуватися, деформуватись чи просто знищуватись, не варто применшувати.

Нині варто знову собі нагадати, що важливі для людського буття цінності не можуть існувати без того, аби їх повсякчас не підтримувати. Як і кожен життєвий вибір, не можна громадянську гідність обрати раз на все життя, так як не можна раз на все життя стати розумним і чесним. Свободу ми маємо. Наповнювати її справжніми сенсами ніколи не пізно.

Фото - www.interfax.com.ua