У Голодоморі винні українські політики
Менш за все вашому автору хотілося вставити своїх 5 копійок у розмови довкола Голодомору як історичної трагедії, як теми, на якій спекулюють уже навіть ліниві, як прикладі сучасної кон'юнктури тощо. Мені не подобаються радянські заклики президента України по команді сумувати хором і масово. Проте дуже подобається ініціатива каналу «Гумор ТБ» призупинити трансляцію 28 листопада, в День пам'яті жертв голодоморів. Якщо власники каналу зробили це під тиском чи за вказівкою, я розчаруюся. Але якщо це зроблено з власної ініціативи, у що хочеться вірити, то таке рішення викликає лише повагу.
Словом, я проти, аби політики давали вказівки масово вшановувати будь-що та очолювали будь-які ініціативи, котрі стосуються вшанування пам'яті жертв не лише Голодомору, а й взагалі - будь-якої трагедії, яка сталася з українським народом. Бо, як несподівано з'ясував для себе ваш автор, дивлячись 28 листопада телевізор, українські політики не мають на це морального права. Хоча б з огляду на історію.
Тієї суботи канал «1+1» о 8.50 показав фільм виробництва продюсерського центру «Стожари» «Свічка Джеймса Мейса» (режисер Наталя Сущева). Знята 2008 року, стрічка розповідала хоч і про потрібні та важливі, але все ж таки - банальні речі. Вкотре слухати від Євгена Сверстюка, Миколи Жулинського та Михайла Слабошпицького, що Голодомор - трагедія українського народу, штучно створений за вказівкою товариша Сталіна, аби поставити на коліна тих українців, котрі виживуть після масового голоду, не зовсім пізнавально. Ця історична правда вже озвучена тим-таки Джеймсом Мейсом. І головне тепер - закріпити її в шкільних підручниках.
Але почута фраза про партизанські загони повстанців, які діяли на території України, опираючись радянській владі, змусила мене слухати далі. Каюся - з історією України 1920-1930-х років я, як величезна кількість пересічних громадян, обізнаний поверхово. А поглибити знання так, аби не витрачати час на порпання в архівах, нема часу та можливості. Автори «Свічки Джеймса Мейса» тему опору не розвивали, і в мене склалося враження: повстання спалахували під час організації масового голоду.
Чіткіші та конкретніші пояснення ваш автор отримав, дивлячись новий фільм студії Дмитра Харитонова «Творці Голодомору» (ТРК «Україна», 14.00). Загалом така подача матеріалу - без зайвих емоцій та сто разів даних оцінок, натомість насичена лише переліком фактів, мені як споживачеві інформації імпонує більше, ніж полотна пафосних словосполучень на зразок: «Нова російська імперія трималася на московських багнетах», якими наповнені документальні стрічки-дилогії Леоніда Мужука «33-й. Материнський спогад» та «33-й. Материнський заповіт», котрі пішли відразу після закінчення «Творців Голодомору», але вже - в ефірі Першого національного з 15.00 до 17.35 з перервою на пряму трансляцію церемонії вшанування пам'яті жертв.
Причому в щирості викривального пафосу авторів «Свічки Джеймса Мейса» та згаданої дилогії я абсолютно не сумніваюся. Просто - пробачте ті, кого мимоволі ображу, - з таким самим щирим пафосом чверть століття тому мені розповідали, як бійці червоної армії та комсомольські активісти гинули від кривавих рук куркулів, а уповноважені НКВС - від рук «бандерівців», іноземних наймитів. Словом, така моя натура: Радянський Союз прищепив імунітет до всього, що говориться чи робиться з пафосом.
Тому «Творці Голодомору» - мій формат. Тим більше, що автор і режисер Дмитро Харитонов залучив як експертів не всім відомих політиків та громадських діячів пенсійного віку, котрі сидять на фоні фоліантів, ікон та портретів Віктора Ющенка з автографом, а незаяложених медіями молодих істориків, кандидатів наук Олега Божка, Сергія Кокіна, Сергія Васильєва та Миколу Дорошка, котрі дають свої коментарі в сучасних офісах на фоні плазмових моніторів. Така картинка в купі з сучасними постановочними зйомками допитів цих самих творців Голодомору Косіора та Постишева (їх, до речі, розстріляли не за організацію масового голоду і не за участь у масових вбивствах) змінює загальне ставлення до трагедії: молоді сучасні вчені теж переймаються нею, досліджують її, і тематика й проблематика лишаться актуальними навіть не після Ющенка, а незалежно від того, чим переймається Ющенко. Як і взагалі - незалежно від політичного курсу.
Нарешті, у фільмі Харитонова прозвучало: опір українці чинили не в 1932-1933 роках, коли села були оточені озброєними солдатами, а десятьма роками раніше, коли Косіор почав колективізацію в Україні. Більше того: я вперше почув та зафіксував собі, що завдяки хлібу, вивезеному з України, Сталін отримав можливість розпочати знамениту індустріалізацію радянської країни, масштабне будівництво величезних заводів і фабрик, серед яких, очевидно, й Дніпрогес, зведення якої розпочалося наприкінці 1920-х років і тривало до кінця 1930-х. До того ж люди міняли на хліб, забраний у них же, золото, поповнюючи, таким чином, знамениті «закрома родіни». Значить, геноцид геноцидом, але й економічне обґрунтування в цього злочину теж є. Саме цей аспект раніше чомусь не обговорювався дослідниками та викривальниками радянських злочинів.
Та повернемося до руху опору. Дуже важлива конкретизація часу цього повстанського руху задана в «Творцях Голодомору»: початок 1920-х років. Не менш важливі й причини появи в Україні Станіслава Косіора, Павла Постишева, Власа Чубаря, Лазаря Кагановича. Це була нова українська влада, робітничо-селянська. Тобто їх можна сміливо назвати українськими радянськими політиками, не особливо акцентуючи на етнічній приналежності.
Чому ж прихід робітничо-селянської влади, очільники якої створили Голодомор в Україні, став можливий? І чому опір, котрий чинили повстанці на українських землях в 1920-х роках, був зразком самоорганізації, виявом масового протесту, проте - ніким не підтриманий, не організований жодним єдиним українським політичним центром? Тому що, цитуючи В'ячеслава Липинського, «слабенький напір більшовиків у 1918 році на Україну вдався, як і взагалі чужоземні напори на нашу землю, тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів та українських консерваторів між собою». Тобто впровадження в Україні спочатку військового комунізму, котрий ознаменував собою перший голод 1921-1922 років, а після того - соціалізму, який вилився в Голодомор, стало можливим не лише через те, що на територію України вдерся зовнішній ворог, представником якого став Косіор, а насамперед - через те, що українські політики не змогли домовитися між собою і протистояти напору більшовиків. Нічого не нагадує?
Голодомор - це наслідки. Причини будь-якої української трагедії - лише в діях, а точніше - бездіяльності українських політиків із часів, не побоюся цього слова, Богдана Хмельницького. Проблема в тому, що політики нинішні - ще гірші за політиків, котрі в 1917-1920 роках профукали Україну в міжусобних чварах. Попри величезні претензії істориків до політиків часів Центральної Ради, УНР чи Директорії важко собі уявити, аби вони обзивали один одного педофілами, рахували, хто більше накрав, збивали на вулицях людей і особисто вбивали українських громадян у «своїх» лісових угіддях.
Адже нинішні українські політики - нащадки саме Косіора, Постишева, Кагановича та Балицького, нові паничі, типові представники робітничо-селянської влади (слобожанські села, дніпропетровські «хрущівки», донбаські містечка тощо), котрі не готові взяти на себе відповідальність за все, що відбувається тепер в Україні. Замість того звинувачуючи один одного у спробі «домовитися з Кремлем» і прагнучи домовитися з ним же за спинами опонентів.
Попри різні стилістику, формат та манеру подачі однакової інформації всі фільми, побачені мною 28 листопада, попереджають: безвідповідальність та некомпетентність саме українських політиків уже не раз призводила до трагедій народу. Тому перш, ніж справедливо звинувачувати окупанта, треба спочатку згадати, хто і чому допустив окупацію. Правда, історія не визнає умовного способу, слова «якби» для неї не існує. Навіть якщо сучасна політика вимагає «домовлятися з Кремлем», нехай буде так. Аби після таких домовленостей причини Голодомору не були переписані в шкільних підручниках. Проте саме так і станеться, коли нормальні відносини з Росією, проти яких не виступає навіть завзятий патріот, заміняться «домовленостями». Один раз українські політики вже домовлялися не між собою, а з кимось стороннім...
Ілюстрація - www.radiosvoboda.org