Про невідворотне наближення 9 листопада 2009 року в Україні заговорили давно, приблизно водночас із всесвітнім наростанням інформаційного гамору щодо цієї події. Кілька місяців поспіль нас бомбардували телевізійними сюжетами, журнальними публікаціями та науковими конференціями на тему вікопомного символізму цієї дати. Здається, кожна порядна людина в ці дні просто зобов'язана поставити собі та іншим серію й без того безнадійно заяложених питань на кшталт: «Яку роль зіграло падіння Берлінського муру в приході нашої омріяної свободи?», «Як усунути рештки Берлінського муру зі своєї свідомості?» та «Як нам нарешті стати нормальними європейцями?».

Надмірну кількість монотонної словесної продукції на цю тему можна пояснити потребою приховати за гарною риторичною оболонкою той факт, що Берлінський мур у певному сенсі нікуди не подівся. Точніше - із матеріальної бетонної стіни він перетворився на віртуальну сітку огорож, що відділяють Перший світ від Другого і Третього. Грандіозний спектакль, що полягав у фантасмагоричній повторній руйнації муру й досяг апофеозу в Берліні цього понеділка, був спричинений не так банальною 20-ю річницею певної історичної події, як несвідомою ностальгією за часом, коли достатньо було усунути один фізичний бар'єр для того, щоби протягом наступних двадцяти років годувати маси ілюзією свободи. Ювілейна лихоманка, в яку включилися чи не всі до єдиного українські інтелектуали, - ніщо інше, як засіб відвернути увагу від множини здебільшого невидимих, гнучких, рухомих, але від того не менш ефективних бар'єрів, що повстали перед нами після падіння Муру.

Загалом, перейнятість сучасної Європи різного штибу символічними датами та їх бучними відзначеннями не може не нагадувати радянської звички монументалізації всіх можливих ювілеїв та річниць. Протягом двох останніх років ця тенденція унаочнилася в дивовижній іронії історії: якщо 2008 рік цілком і повністю пройшов під знаком 1968-го та його революційної спадщини, то символічний відповідник 2009 року - це, безумовно, 1989-й, рік остаточного розкладу альтернативного політичного проекту, запропонованого протестним 1968-м. Історія повторюється не просто у вигляді фарсу, а ще й у сконденсованій, ретроспективній формі: перестрибнувши з 1968-го одразу в 1989-й, усі ми протягом неповних двох років повинні були переконатися в марноті будь-яких стратегій, що пропонують альтернативу переможній ході глобального капіталу. Між тим нескінченні теревені про «річницю звільнення» - єдине, чим влада наразі може прикрити дедалі очевидніший провал стратегії посткомуністичної трансформації колишнього СРСР.

Численні заходи з відзначення цієї світлої дати вкотре вказали на підсліпуватість культурної політики, імпортованої в Україну західними громадськими організаціями. Чималенький фінансовий потік, призначений на ювілейні заходи, було врешті спрямовано на калькування польських та німецьких підходів до подій 1989-го. За панегіриками «вільній Європі» знову лишилася непоміченою принципова, структурна відмінність між постсоціалістичною та пострадянською частинами колишнього соцтабору. Ігнорування цієї відмінності вже багато разів призводило до кумедних ситуацій у культурному та політичному офіціозі. Та все ж 9 листопада подарувало нам безпрецедентну за карикатурністю подію. Цього дня в центрі Києва перед будівлею канцелярії посольства Німеччини було встановлено шматок справжнісінького берлінського муру. Цю символічну в усіх відношеннях подію можна трактувати по-різному. Посол Німеччини, приміром, пояснив цей вишуканий жест тим, що «українці люблять свободу».

Наскільки ж треба загрузнути в стерильно-політкоректному способі мислення, щоб не помітити в цій акції прояву самовдоволеного блюзнірства? Так, подібні шматки берлінського муру вже стоять у Нью-Йорку, Буенос-Айресі та навіть Ризі. Але Київ - це перша з удостоєних цієї честі столиць, що лишилася поза механізмами інтеграції, запущеними 1989 року. Поява цієї кам'яної брили в Києві, ще й перед входом до установи, що уособлює принизливі спроби українців здобути шенгенську візу, є актом дивовижної політичної сліпоти. Прихильники ідеї про те, що Берлінський мур не пав, а пересунувся на схід, розсіявшись на дрібніші кавалки, дістали наочне підтвердження своїх міркувань.

Не менш абсурдною виглядає заохочувана західними інституціями культурна продукція, творена вдячними українцями до річниці чужого свята. Найбільш показовим прикладом є, мабуть, проект групи Gagare Gang «Коли впаде українська "берлінська" стіна?», що полягав в обклеюванні вулиць українських міст роздрукованими на папері А4 глибокодумними посланнями. Супровідне відео до цього проекту дає повне уявлення, який безнадійний сон розуму готовий підтримувати Фонд Конрада Аденауера в Україні в обмін на слухняне відтворення ювілейних кліше.

Проте, на щастя, громадський простір наших міст зазнає не лише недолугих політкоректних втручань із присмаком гнилого символізму. Найцікавішою із серії мистецьких акцій протесту, що вихлюпнулися на вулиці протягом останнього тижня (від сумнозвісного перформансу Володарського до акції «Демарлізація») варто визнати ініціативу невідомих міських партизанів, що прикрашають передвиборні білборди різнокольоровими плямами фарби. Сподіваймося, що наступним об'єктом їхньої творчості стане сакральний шматок Берлінського муру на київській вулиці.

Олексій Радинський - культуролог, автор текстів на довільну тематику, організатор різноманітних акцій, переглядів та інших навколокультурних подій. Редактор газети «Сковорода». Аспірант кафедри культурології Києво-могилянської академії. Працює в науково-дослідному центрі візуальної культури НаУКМА

Фото - УНІАН