В останні роки в Україні склалася вже певна культура дискусій щодо українського визвольного руху. Усі розмови будуються переважно навколо двох прізвищ (Бандери і Шухевича) і зводяться до озвучування застарілих штампів або до їх розвінчування. При цьому ідеї, які лежали в основі Руху опору, рідко стають предметом цих дискусій.

Так само досі залишаються маловідомими широкому загалу імена авторів - публіцистів, ідеологів, - які ці ідеї генерували в умовах війни й у своїх працях не тільки надихали на боротьбу, але й обґрунтовували її цілі, осмислювали безліч пов'язаних із нею суспільно-політичних, соціальних, історичних проблем.

Думається, їхній досвід, навіть із суто методологічної точки зору, буде цікавим і тим, хто до українського спротиву часів Другої світової і післявоєнного періоду ставиться критично. Крім того, він, без сумніву, є цікавою і надзвичайно яскравою сторінкою історії української суспільно-політичної думки.

Вітчизняні дослідники зазначають, що загалом публіцистична спадщина збройного підпілля налічує понад 150 найменувань періодичних видань, близько 800 брошур та десятки тематичних збірників. В цей час в Україні діяло приблизно 100 підпільних друкарень, із них близько 70-ти - після війни. Загалом, у підсумковій довідці про боротьбу органів держбезпеки УРСР із підпіллям у 1944 - 1954 рр. згадується про вилучення 88 друкарських верстатів, такої ж кількості копіювальних ротаторів і 1014 друкарських машинок (з книги Олександри Стасюк «ОУН: Видавничо-пропагандивна діяльність 1941 - 1953 рр.»).

«Осередки пропаганди» (офіційна назва) ОУН(б) почали створюватися ще в 1941 році. Згодом вони мали широку мережу на всіх рівнях - крайовому, обласному, окружному, повітовому.

Друкована продукція була адаптована до бойових умов. Як правило, це були газети, журнали, брошури невеликого формату. Наклад підпільної періодики коливався, наймасовішими були листівки, а тираж журналів міг доходити до 2000 екземплярів.

Окрім суто інформаційних виходили друком видання різної спрямованості, в тому числі, приміром, гумористичні. Видавалася навіть літературна критика. Проте найбільший інтерес становлять публікації, за якими можна відстежити розвиток ідей повстанців.

Відомо, що ідеологія ОУН(б), якій належала ключова роль в Українській повстанській армії, зазнала корекції у 1943 році. На зміну інтегральному націоналізму прийшли ідеї, котрі деякі дослідники навіть схильні вважати близькими до соціал-демократії. Що згодом призвело до конфлікту між ідеологами УПА та закордонним представництвом ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, прихильники якого звинувачували українських партизан ледь не у переході на марксистські позиції. Все це було відбито й у працях оунівських публіцистів того періоду.

Тематика їхніх публікацій є дуже широкою й охоплює всі сфери суспільного життя - від історії й культури до економіки і соціальної проблематики. Охочих познайомитися з ними ближче можна відіслати безпосередньо до наявного у багатьох бібліотеках «Літопису УПА», праць вітчизняних істориків та видань української діаспори, які нині теж є доступними.

В цій статті хотілося б торкнутися хіба що однієї з найбільш дражливих тем, пов'язаних у суспільній свідомості з українським рухом опору, - проблеми ставлення підпільників до Росії і російського народу. Навколо цього вистачає спекуляцій. Те, що тези про «русофобів-націоналістів» постійно озвучуються політиками, дозволяє віднести її до найбільш принципових на сьогоднішній день в українсько-російських відносинах.

Одним із ключових матеріалів, присвячених цій тематиці, була праця Йосипа Позичанюка (псевдонім Дмитро Шахай, 1911 - 1944 рр.) «Тактика щодо російського народу». Вона цікава тим, що не призначалася для друку, а готувалася для обговорення керівництвом ОУН, як пише історик Анатолій Русначенко у монографії «Розумом і серцем».

Загалом «Тактика» Позичанюка має яскраво виражений антиімперський характер. «Ми переслідуємо мету не конструктивну щодо російського народу, а деструктивну щодо більшовицької московської імперії, в розвалі якої російський народ мусить відіграти свою історичну роль», - пише автор («Літопис УПА», т. 8, с. 203 - 252). В принципі, так воно і сталося. Що ж до відносин двох народів, то Йосип Позичанюк бачив їхній розвиток на підставах «національної співпраці,... на принципі волі, незалежності, дружби народів як рівного з рівним».

У статті «Наше становище до російського народу» Осипа Дяківа (псевдонім Горновий, 1921 - 1950 рр.), одного з найцікавіших публіцистів визвольного руху, зазначається, що ставлення українців до російського народу нічим не відрізняється від ставлення до інших народів і ґрунтується на гаслі: «Воля народам, воля людині» («Літопис УПА», т. 8, с. 79 - 92).

Можна ще перераховувати статті з цієї проблематики, які вийшли в офіційних виданнях ОУН або УГВР (Української головної визвольної ради), але це зайняло б занадто багато місця. Основна їхня ідея полягає в тому, що УПА та ОУН вели боротьбу не проти російського чи будь-якого іншого народу, а проти імперіалізму та більшовизму.

«Борючись за незалежну українську державу, ми боремося тільки за здійснення українським народом тих прав, якими вже давно користується величезна більшість народів світу», - написав свого часу в статті «Хто такі бандерівці і за що вони борються» чи не найвідоміший публіцист українського підпілля Петро Федун (псевдонім Полтава, 1919 - 1951 рр.).

Війна залишається війною, й ідеалізувати в ній одну зі сторін немає сенсу. Але як би там не було, сьогодні є можливість робити висновки про події 50-річної давнини, не тільки спираючись на радянську пропаганду, але й вивчаючи ідеї збройного антирадянського опору. Тим більше, що йдеться не про кабінетних теоретиків, а про людей, котрі, хай би як пафосно це не звучало, мали сміливість померти за свої переконання. Їхні імена ще чекають на справедливу пошану українським суспільством.