Українська журналістика все більше скидається на суцільний симулякр, таку собі річ у собі і для себе (ну, ще, може, для політики - до речі, такого ж симулякру). Зрештою, якщо вірити Бодріяру, то уся наша сучасна цивілізація - симулякр, порожній знак без реального змісту, бо «вся реальність поглинається гіперреальністю коду та симуляції». Це лише філософія, закинуть мені скептики. Але вона вибудовується із мозаїки певних обставин.

Медіа (особливо традиційні, і в першу чергу друковані) втрачають свій первинний сенс, а отже, і про їх вплив на життя суспільства в цілому у традиційному сенсі говорити не приходиться. Факти, які поширюють ЗМІ, перестають бути реальними фактами і перетворюються на видимість факту, як у випадку із маніпулятивним цитуванням газетою «Сегодня» висловлювання німецького канцлера Ангели Меркель (http://zaua.org/pg/news/newsmaker/read/4090/Pidtrymka_Medvedeva_Angeloju_Merkel__informacijna_provokacija_gazety_Segodna ). І це не залишається непоміченим.

Але уся ця псевдополітична метушня в медіа не має жодного значення для великої частини українських громадян. Бо вони її просто не помічають. Нещодавно була в невеличкому містечку під Одесою. Там більшість тих, із ким я спілкувалася, не передплачують жодного друкованого видання, більше того, вони їх не купують і заради телепрограми. У кількох кіосках, які я там знайшла, практично немає свіжої преси, ні обласної, ні загальноукраїнської; у супермаркетах продають лише гламурні журнали. Коли ж я спробувала ввечері переключити телеканал з якогось серіалу на новини, то вислухала низку заперечень. Але найбільше я була вражена тим, що там майже не чули про справу Лозинського, яка тоді була на слуху, а ті, хто чув, не виявляли до цього якогось особливого інтересу і не проявляли емоцій, адже це їх не стосується, це далеко.

Схожу картину можна спостерігати в селах. У кращому випадку там декілька людей отримують пресу, до яких усі й ходять за новинами із традиційним запитанням «Ну, що там пишуть?»; інформація передається із вуст в уста, інтерпретується, домислюється, витворюються химерні уявлення про події та явища, які потім практично неможливо зруйнувати.

Втім, схожа схема поширення інформації існує і в нових медіа. Багато інтернет -користувачів отримують чи «споживають» новини зовсім не з інформаційних сайтів і навіть не з телевізійних новин, а зі спілкування з іншими користувачами в різних соціальних мережах, наприклад, таких як «Однокласники», або блогах.

Таким чином, інформація не доходить до адресата у первинному вигляді, вона трансформується та інтерпретується на багатьох рівнях, і ніхто не може сказати напевне, в якому вигляді вона дійде до кінцевого споживача (це стосується як політичної, так і розважальної інформації), а отже, передбачити, який вплив вона матиме на цього споживача. Зовсім свіжий приклад із реального життя: одна моя знайома з іншого міста з жахом запитувала мене, чи це правда, що у київських новобудовах нашестя величезних тарганів-мутантів. Вона начебто почула про це у теленовинах, які у свою чергу взяли інформацію з інтернету. Я спробувала знайти хоч щось в інтернеті на цю тему - і таки знайшла... замітку під назвою «В московском метро поселились гигантские тараканы» (на сайті http://www.extra-m.ru/ ). Яким чином ці таргани «переселилися» з московського метро в київські новобудови, можна лише здогадуватися: або спрацювала бурхлива уява знайомої, яка щось там недочула, або журналіст теленовин перекрутив інформацію.

Більш-менш повноцінна комунікація (двостороння чи багатостороння) здійснюється хіба що у Києві та великих містах. Певною мірою завдяки наявності різних видів медіа. Але й жителі багатомільйонників також перестають бути активними споживачами якісних медіа. Тому падіння тиражів друкованих ЗМІ через зниження продаж та передплати не можна списувати лише на економічну кризу та наступ інтернету. Це ознака більш глибоких суспільних зсувів, в основі яких зміна системи цінностей.

У результаті багато медіапроектів перетворюються на дорогу іграшку, яка слугує для задоволення амбіцій окремого дуже вузького кола людей. А політична дискусія в медіа ‑ на такі собі обрядові змагання, щось на кшталт тих, які у давнину проводили брахмани в рамках процедури великих свят: змагання у «промовлянні священних істин» із запитаннями на зразок «де пуп землі?».

Так зростає розрив між поінформованими громадянами та непоінформованими (або частково поінформованими). Останні не можуть скласти цілісну картину та уявити наслідки тих чи інших явищ для себе конкретно та у результаті й для цілого суспільства (випадок з Лозинським, про який згадувалося вище; чи також випадок із Ратушняком). Американські фахівці з питань оборони і національної безпеки Девід Ронфельдт та Джон Арквілл в одній зі своїх праць («Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинності та бойових дій», 2005) писали, що зростаючий розрив «між інформаційними «багатими» і «бідними» є ознакою появи нових видів соціальної нерівності», що в окремих випадках може призвести до виникнення нових диктатур, базованих «на кваліфікованій експлуатації нових технологій з метою досягнення й утримання політичного контролю». Це, звичайно, тема дещо іншої розмови, але вона заслуговує на увагу у світлі загострення російсько-українських відносин.

Отже, усі ці перелічені вище обставини треба мати на увазі при обговоренні подій, які можна назвати основними медіаподіями останніх декількох тижнів, зокрема антиукраїнських заяв російського президента Медведєва чи ксенофобських заяв ужгородського мера Ратушняка. У глибинних процесах суспільних змін потрібно шукати причину того, чому ці події так і залишилися лише медіаподіями, що активно обговорювалися на окремих медіаплощадках (навіть не усіх; бо, скажімо, більшість газет, які я переглядала в період обговорення ксенофобських заяв Ратушняка, або взагалі упустили цю тему, або обмежилися короткими повідомленнями новин; найгарячіше обговорення йшло в інтернеті, і то на окремих сайтах) і не стали подіями соціально важливими, які би сколихнули суспільство.

Куди поділися громадяни, чому вони не реагують на випади, що псують імідж країни в цілому? - можна було між рядків прочитати риторичне запитання у багатьох інтернет-текстах. Усе дуже просто: протягом останніх років наші громадяни пришвидшеними темпами перетворювалися у споживачів, і медіа їм у цьому активно допомагали. Звичайно, це не суто українська проблема, вона має глобальний характер, але у нас цей процес набув якихось особливо спотворених форм.

Російський науковець (факультет журналістики МДУ ім. М.В. Ломоносова) Марина Шиліна звертає увагу на те, що спочатку медіа почали розглядати свою соціальну роль «не як «обслуговування» громадянина, а як обслуговування споживача» (http://www.mediascope.ru/node/404 ), у відповідь суспільство виробило утилітарне ставлення (в основі якого тільки вигода та користь) до ЗМІ, у результаті чого відбулося розмивання ціннісних критеріїв та падіння рівня культури споживання суспільно важливої та політичної інформації. Як наслідок, самі медіа стали заручниками цього процесу і несуть тепер утрати.

Зрозуміло, що споживачі, на відміну від громадян, не будуть реагувати на заяви Ратушняка, дії Лозинського чи що-небудь інше, якщо не бачитимуть у цьому особистої вигоди; вони просто сприйматимуть усе це як чергову розвагу, шоу (навіть жорстоке), яке розгортається в іншій площині, в іншій реальності.

Колись Євген Сверстюк в одній із своїх статей писав: «Нам треба моральних авторитетів», ‑ вважають журналісти. Не завадить, але навіщо вони? Та й чи помітять їх раби зорового поля?.. Нам треба гідних громадян, на яких можна покластися чи то в політиці, чи в бізнесі, чи в школі. То й будуть авторитети, на яких тримається кожен колектив і кожна клітина громадянського суспільства». (http://dialogs.org.ua/ua/issue_full.php?m_id=14124) Нещодавно колишній посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн в інтерв'ю газеті «Лівий берег» висловив схожу думку. Він сказав, що сьогодні для України найважливіше - це «зміна менталітету, його еволюція». На його переконання, це питання, «над яким суспільство чи, принаймні, українські ЗМІ ще, за великим рахунком, не розмірковували».

Медіа повинні переглянути ставлення до своєї «соціальної ролі», щоби сприяти позитивним змінам у суспільстві. Лише таким чином можна відновити довіру до себе та повернути втрачений вплив. Чи відбудеться це найближчим часом? Очевидно, ні. Адже наближаються вибори, а отже, гра продовжується. Єдине, що радує, так це те, що під час цих виборів, очевидно, не буде такого жорсткого поділу на «своїх» та «чужих» серед медіа, як це було у 2004 році. Палітра кольорів не обмежуватиметься лише помаранчевим та біло-синім. Це розширює вибір та дає шанс на те, що свобода слова не буде остаточно похована у позиційних політичних війнах.