Спробував відшукати фільм в інтернеті, але знайшов тільки фрагменти. Почав телефонувати знайомим. Та більшість із них взагалі нічого не чула про цю стрічку. Нарешті, друзі знайшли для мене копію. Так, стрічка й справді є явищем у вітчизняній документалістиці й не дарма отримала високу оцінку за кордоном.

Не писатиму рецензії і не вдаватимусь до аналізу - фільм мав доволі змістовні позитивні відгуки у пресі, й мені мало чого залишилося додати до того всього. Хіба те, що цього разу, на відміну від своєї відомої 9-серійної праці «Війна. Український рахунок» (2001-2002 рр.), Сергій Буковський відмовився від консультацій істориків, які подеколи пропонували йому вельми некоректні версії та тлумачення окремих подій. Крім того, автор ретельніше відбирав документальний матеріал: із 56 відзнятих свідчень до стрічки потрапило лише 28. Щоправда, певні сумніви викликає такий свідок, як президент Ющенко, але саме Віктор Андрійович став ініціатором створення стрічки, і вже тим отримав право на свій коментар.

Після перегляду роботи Буковського став згадувати, які ж документальні фільми про Голодомор я бачив. Пригадав «Жнива розпачу» режисера Святослава Новицького, випущений у Канаді ще 1985 року. За підказкою знову поліз в інтернет. Там натрапив на стрічку «Голод» литовського режисера Римаса Бружаса. Цей 45-хвилинний фільм, основу якого склали документи з галузевого державного архіву СБУ, було презентовано на початку грудня минулого року в Центрі культури й мистецтв Служби безпеки України в Києві, а потім він зник з поля зору. Широкому загалу його не показали взагалі. Чому?

Подальші пошуки у всесвітній павутині надали інформацію про те, що в лютому цього року український кінорежисер Олесь Янчук отримав перший приз Анрі Ланглуа (європейська номінація) за художній фільм «Голод-33» на Венсенському кінофестивалі (Франція). «Так я ж цю стрічку бачив», - подумалося, - але було це ще на зорі нашої незалежності. І справді, «Голод-33» датовано 1991 роком. Академік Академії мистецтв України Вадим Скуратівський вважає показ цього фільму на французькому кінофестивалі «знаковою подією» не тільки в історії українського кіно, а й у національній історії. «Те, що на цьому фестивалі показали український фільм про 33-й рік, - це перемога світоглядна, ідеологічна та політична», - каже він. Я знаю Вадима Леонтійовича багато років, і жодна його оцінка, навіть дуже висока, ніколи не була завищеною. В цьому я ще раз переконався після повторного перегляду «Голоду-33». Що ж заважало цій «знаковій події» відбутися на кільканадцять років раніше? Хто гальмував вихід цієї неординарної стрічки на світову арену?

Може, Олесь Янчук у творчому запалі й пароксизмі патріотизму викривив історію? Переглядаю ще раз «Голод-33». Жодного викривлення чи перебільшення! Що, не руйнували більшовицькі безбожники церков? Ще й як! Все це задокументовано й навіть зафільмовано. Моя мама розповідала, як це відбувалося в Новому Осколі на Курщині. До речі, її матір, а моя бабуся, уродженка того міста, чистокровна росіянка (дівоче прізвище Телегіна), чудово розуміла українську мову й чи не половину її багатющого лексикону складали українські приказки та байки, зокрема, широковідома римована історія про деякі несподівані вчинки хохла й кацапа. Факт знання моєю бабусею української ще знадобиться нам у ході подальших міркувань. А поки що я пригадую ще одне оповідання матері - про те, як на залізничній станції Конотоп уночі якісь військовослужбовці перетягували й вантажили на платформи залізними гаками трупи невідомих людей. Було це якраз у 1932-1933 рр., коли матусі було 10-11 років. Кілька років тому її сестра, тітка Тамара, підтвердила ту жахливу розповідь. У стрічці Олеся Янчука і я побачив ті самі події.

У підручниках з історії КПРС можна було зустріти гнівну фразу про те, як підступні меншовики та есери ховали від народу безсмертні класичні твори Леніна і Сталіна. У нас начебто меншовицьких пройдисвітів немає. Хто ж не пускає на широкий телеекран правдиві фільми про Голодомор?

Зовсім іншу картину спостерігаємо в телепросторі сусідньої держави, яким вона «щиро» ділиться з нашим глядачем. Так, минулого року «путінфільмівці» створили й широко розрекламували свій черговий «безсмертний шедевр» «Голодомор 1933. Невыученные уроки истории».

Стрижневою ідеєю цього опусу є те, що голод 1932-1933 рр. охопив багато регіонів СРСР, а не тільки Україну. Такий авторитет, як академік РАН Андрєй Сахаров (той, що не має жодного стосунку до Андрія Дмитровича Сахарова), віщає з екрану: «Загалом загинуло від голоду 32-33 року 7 мільйонів чоловік. З них 3,5 мільйона припадає на Україну, 1,5 мільйона на Північний Кавказ, на Поволжя доводиться 1 мільйон, на Казахстан 1,5-2 мільйони, і на Центрально-Чорноземний округ приблизно 200-300 тисяч чоловік. Значні ще втрати в Західному Сибіру і на Далекому Сході. В цілому 7 мільйонів чоловік. Ні про які 15 мільйонів, ніякі 16 мільйонів для України мови бути не може. Ці цифри фальсифіковані, причому фальсифіковані дуже грубо».

Ну що ж, про все по порядку. Кажете, Казахстан та Західний Сибір, гаспадін-таварищ Сахаров? «Сірий клин, або Сіра Україна, - це неофіційна назва лісостепових і степових земель у південно-західному Сибіру та північному Казахстані... Його загальна площа 1,9 млн км². З цієї загальної площі у 20-ті роки XX ст. українці становили більшість населення на площі 460 тис. км², з яких 405 тис. км² - в Казахстані і 55 тис. км² - у Сибіру: у 44 з 81 районів українці кількісно переважали представників всіх інших національностей... За переписом 1904 р. Кустанайський та Актюбінський повіти були найбільше заселені українцями» (В.О. Романцов. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми ме­жами (XVIII-XX століття), К., 1998). «Один із місцевих партійних керівників у Челябінську під час розмови з зарубіжним комуністом заявив, що "голод був дуже корисний для нас на Уралі, в Західному Сибіру та в Заволжі. В цих районах утрат від голоду зазнали переважно чужі народи. Їхнє місце зайняли російські біженці з центральних губерній. Звісно, ми не націоналісти, але ми не можемо оминути цього корисного для нас факту"» (Роберт Конквест. Жнива скорботи. К., 1993).

Поволжя, кажете? А як пояснити те, що, згідно з переписами населення 1926 і 1939 рр., кількість німців в Автономній РСР Німців Поволжя скоротилася з 379 630 (66,42 %) до 366 685 чол. (60,46 %), українців з 68 561 (11,99 %) до 58 248 (9,6 %), тоді як кількість росіян зросла з 116 561 (20,39 %) до 156 027 чол. (25,72 %)? Торжество національної політики «ефективного менеджера», як тепер називають Сталіна в російських шкільних підручниках?

Далекий Схід? Будь ласка. «Справжніх малоросів тут уже не менше 75%. Корінного великоросійського населення, а також розкольників Тамбовської губернії та Поволжя, старовірів Забайкалля і Сибіру - дуже мало, і без великої помилки можна сказати, що Приморська область являє собою другу Україну зі значною домішкою білорусів» (Т.И. Полнеръ. Общеземская организация на Дальнем Востоке. М., 1908).

Про Північний Кавказ і казати годі. За переписом 1926 р., на Північному Кавказі проживало 3 106 тис. українців, у Кубанській окрузі, наприклад, вони становили 71,0% від загальної кількості населення, а росіяни - 29,0%.

Нарешті, про малу батьківщину моєї бабусі - Центрально-Чорноземний округ (ЦЧО). Історично ці землі належали до Слобожанщини. Знову звернімося до фахівця. «...Зовсім не випадково, що наприкінці XIX ст. серед місцевого населення переважали українці. Так, в 1897 р. лише на території сучасних Харківської, Воронезької та Курської областей серед 6054 тис. чол. місцевого населення українців було 3417 тис. чол., або 56,3%, а серед мешканців Харківської області з 2492,3 тис. чол. українців 2009 тис. чол. (80,7%), Воронезької відповідно 1967 тис. чол. і 854 тис. чол. (43,3%), Курської - 1604,5 тис. чол. і 523,3 тис. чол. (32,6%). А в таких повітах, як Острозький, українців було 90%, Богучарський - 70%, Гайворонський - 60%. Перехід цих повітів до складу Російської Федерації - це ще один приклад великодержавницької політики колишнього Радянського Союзу» (Романцов). От звідки бабця добре знала українські приказки. А щодо 200-300 тисяч жертв Голодомору в ЦЧО, то слід сказати, що в ті місяці «заградотряды» НКВД стояли не на адміністративних, а на етнічних кордонах розселення українців. Їх просто не пускали в ті російські області, де був хліб.

Дивним чином - ось воно, чудо сталінської природи! - зовсім не постраждали від Голодомору, який тривалий час пояснювали природними чинниками, західні області України, що входили до складу Польщі, й сусідня Білорусь. Прямо тобі якийсь точковий або крапчастий Голодомор, який наздоганяв українців на всіх теренах СРСР, нівечачи при цьому й інших гонористих «інородців», як-от німців.

А тепер про цифри. Автори «Путінфільму» посилаються на дані заступника директора інституту історії НАН України Станіслава Кульчицького - 3,5 млн жертв Голодомору в Україні. Цілком зрозуміло, що вчений мав на оці кількість безпосередніх жертв, тобто померлих за кілька місяців штучно створеного голоду. Та браві путінфільмівці не дали чемному й коректному Святославу Владиславовичу розвинути свою думку й обірвали його, наче косою підрізали, не надавши можливості розповісти, що демографічні втрати були набагато більшими. У невеличкій статті - не місце для наукових дискусій. Тому обмежуся тільки цифрами, проти котрих, як то кажуть, не попреш. Між переписами населення 1926 і 1939 рр. кількість населення СРСР зросла з 147,028 до 170,557 тис. чол. (+16%), в Росії - з 77,791 до 99,591 (+28,0%), а в Україні зменшилася з 31,195 до 28,111 тис. чол. (-9,9%), тобто на 3,084 тис. чол. Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як у середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила би близько 36,186 млн осіб, а не 28,111 млн, як зафіксовано у переписі 1939 року. Коли ж стали відомими приховані результати перепису населення 1937 р., з'ясувалося, що кількість українців у СРСР тоді становила 26,4 мільйони, що майже на 5 мільйонів менше, ніж у 1926 році. Отже, якщо виходити з даних перепису 1939 р., мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб, або чверть усього населення республіки у 1926 році. Якщо брати до уваги не оприлюднений перепис 1937 р., цифра збільшується.

Втім, московським «правдолюбцям» плювати на ці дані. «Подумаєш, якихось нещасні 3,5 мільйона - дрібниці для світової революції та зміцнення непорушної дружби народів СРСР!».

Загальною рисою російської документалістики є її наступальний характер. Удаючи скорботу по жертвах Голодомору на всій території СРСР, вони починають свою розповідь про цю буцімто загальносоюзну трагедію з критики уроку в київській середній школі. А як же бути з казахами, яких у відсотковому відношенні загинуло ще більше, ніж українців? Та путінфільмівців це не обходить. На відміну від українців, казахи (точніше, офіційний Казахстан) поки що сидять тихо, ну то й нехай собі сидять.Втім, це справа самих казахів. Головне - завдати контрпропагандистського телеудару по галасливих хохлах.

І вони заклопотані саме цим. Навіть оспівування слави російської зброї у документальній стрічці «Полтавская баталия: 300 лет спустя» починається з нищівної критики безкультурних хохлів, які, наспівуючи своїх провінційних пісеньок, плюндрують монумент на честь полтавської битви в Полтаві шляхом відривання металевих фрагментів пам'ятника й засовуючи у жерла гармат усілякий непотріб. Показують при цьому полтавського журналіста-літератора, який, чомусь російською мовою, справедливо обурюється з приводу поведінки молодиків. Мимоволі виникає запитання: а де ж ви, добродії, були, коли того ж року, що ви знімали безлад у невеличкому обласному центрі України, в самому центрі Москви, на Страсному бульварі, хтось поцупив бронзову огорожу пам'ятника самому Пушкіну, який так справно критикував українців у своїй «Полтаві»? За даними газети «Известия», в цілому зникли дев'ять ажурних гірлянд і сім вінків із литих лаврових листів, що обгороджували постамент пам'ятника. Це вам не якийсь крендель із полтавського монумента! Чому ж ви, московські правдолюби, не стали на захист пам'яті стійкого борця з мазепинцями? Адже сам ваш путінський кінобог велів вам зафільмувати, як одіозні хохли «тырят» безцінні скарби російської культури. Натомість «шукачі історичної правди» чи не дві третини 42-хвилинної стрічки присвячують критиці «зради» Мазепи й українських козаків.

А поки нам замилюють очі кремлівські мудреці, наші непересічні фільми покриваються пилом на запасних полицях телеканалів. У кращому разі їх показують під покривом ночі, як це сталося, наприклад, із чудовим 10-серійним документальним фільмом Ігоря Кобрина «Собор на крові» (2006 р.).

Єдиний привід для оптимізму з приводу популяризації наших документальних стрічок та художніх фільмів на історичну тематику була інформація про те, що «Голод-33» увійшов до шкільної програми.

«Це дійсно так, - підтвердила моя однокурсниця, вчителька з 40-річним педагогічним стажем однієї з провідних київських шкіл Алла К. - Але знаєш, Сашку, все це на папері. Торік я позичала той же "Голод-33" у своєї колеги. Цього року не поталанило. Взагалі ми, вчителі, не забезпечені відеоматеріалами. Навіть в інтернеті завантажити потрібні фільми, наприклад, про того ж Мазепу, в чому нещодавно була нагальна потреба, неможливо. І на Петрівці їх не придбаєш. Міністерство освіти може писати які завгодно прекрасні програми. Краще би подбали про конкретну допомогу». І це каже вчителька престижної школи на Липках. А що залишається робити сільським вчителям? Читати програми міністерства?

Олександр Дубина, історик