У «справі Лозинського» всі одностайні. Всі кажуть про феодальні порядки, які він встановив на «своїй» території, і всі одностайно засуджують. Хто - лише Лозинського, а хто - ще й місцевих селян, які роками жили у феодалізмі й не поспішають виступати проти свого «пана» навіть тепер.

Найбільше обурюються політики - його колишні соратники (вони ж - теперішні опоненти), й теперішні соратники (ще недавно - опоненти), й депутати з інших фракцій (членом яких він міг стати абсолютно з такою ж імовірністю). Звісно, не тому, що засуджують (чи був серед них хоч один, хто не подавав Лозинському руки?). Просто це той випадок, коли треба кричати голосніше, щоб твоє мовчання не привернуло раптом увагу до тебе самого.

Але є в цій історії те, що набагато важливіше і за Лозинського, і за ситуацію в окремо взятому районі певної області, й навіть за звичну вже безкарність політиків - окремої касти, для якої не діють «звичайні» закони.

Пригадайте, як починався цей скандал: «Депутат убив бомжа» - саме так, або майже так повідомляли про подію більшість ЗМІ. Чи було би так, якби Лозинський застрелив (утім, до вироку суду це поки лише припущення) місцевого водія, який обігнав би його на дорозі? Чи слюсаря? Чи селянина? Чи писали б газети «Депутат вбив водія (слюсаря, селянина)?» Звісно, ні! (Те, що загиблий бомжем взагалі-то не був - він жив із матір'ю, - справи не змінює.)

«Але він не був агресивним - просто собі ходив. Хоча вигляд у нього був, як у типового бомжа, - зарослий, завжди брудний, смердючий, у старезній шкірянці в дощ і спеку. <...> Як він селом ішов, від нього діти тікали. І знаєте, так огидно, коли ці блазні в Раді вшанували мовчанням смерть цього нікчемного бомжа. Цирк».

Гадаєте, це сказав на своє виправдання Лозинський? Ні, це слова голови сільради Грушок, односельця покійного.

«Нікчемний бомж»... Ну вбили, але чого трагедію робити? Все одно - яка з нього користь? Так міг би сказати (ну добре, не сказати, то подумати) далеко не один грушківський голова, а значна частина наших громадян.

Депутати (найвища каста недоторканих) вшанували бомжа (з найнижчої касти недоторканних) - ось у цьому, власне, й полягає «цирк». Це вже навіть не феодалізм, принаймні європейський, де за вбивство селянина феодалові часто доводилося відповідати перед судом. І ви скажете, що цей феодалізм існує лише у «феоді» Лозинського?

Якби було так, висловлювання грушківського помітили хоча б журналісти.

От, наприклад, діти нині вчаться оцінювати ровесника лише за ціною його чи її мобілки й татової машини. А батьки - замість пояснити, часто купують своєму чаду таку мобілку, щоб він чи вона були «найкрутішими». Заздрість до тих, в кого крутіша (мобілка, машина, квартира), і зневага до тих, хто нічого не має, - ось та шкала цінностей, за якими живуть - ні, не лише депутати чи чиновники - мільйони (!) наших громадян. І тих, хто в триповерхових «хатинках», і тих, хто в однокімнатній квартирі з батьками.

Так, під фразою про вартість сльози дитини підпишеться кожен. Інтернати на Новий рік завалюють цукерками так, що їх уже нікуди дівати. А чи багато тих, хто подумає так само про життя (яку там сльозу) 90-літньої бабці, яка все забуває й нікого вже не впізнає - але «все живе й живе», тоді як її нащадки тісняться в сусідній кімнаті всі разом, та ще й із маленькою дитиною? Або «психа»? Чи того самого бомжа?

Тож і вбити (ну, добре, не вбити - побити) «бомжа», чи «педика», чи «косоокого» - це для багатьох із наших громадян - зовсім не те, що вбивство «нормальної людини». Померли - і хай собі. Вбили - ну, так сталося. Як казав класик, «труїти дітей - жорстоко, але щось же треба з ними робити!». Справді, чого цирк влаштовувати?

Депутат, який розгулявся у своїх володіннях, їм значно зрозуміліший, аніж той, хто казатиме їм, що бомж має таке саме право на життя, як і вони.

У батьків, які так думають, підростають діти.

Станіслав Шумлянський, «Молоде радіо»