Не виношу творів політичного жанру, особливо серіалів.  Тому в останньому номері «ДТ» дуже швидко кинула тексти про потенційні події, що одчайдушно шукали собі жанру, й взялась за «Повчальні уроки британської кризи».  Не приховую, залишилось незрозумілим, в чому, власне, полягають проблеми, що начебто давно назріли у британській демократії.  Можливо, автор чудово розуміється на політичних системах, але педагогічний досвід мене переконав, що користі значно більше, коли знаємо, чого ми навчились, и що саме можна зробити з новими знаннями.  На таких цілком конкретних уроках щодо ролі ЗМІ та суспільства  хотілось би зупинитися. 

В сучасних умовах значно вигіднішими є гроші на фіктивний кредит на другий будинок - другий із сімох.  Це один із найбільш обурливих прикладів невиправданих витрат членів британського парламенту за рахунок платників податків.  Серію публікацій про окремі аналогічні та купу інших дріб'язкових витрат, зокрема й за імбирне печиво та собачий корм, які парламентарії відшкодовували з казни, розгорнула одна з головних британських газет в травні.  На сьогодні вже звільнено спікера парламенту та міністра юстиції, й список відставок, напевне, виросте. Головною жертвою таких зловживань є, без сумніву, пересічні громадяни, які й так страждають від наслідків найгіршої рецесії в країні з часів Великої депресії.  Одним з наслідків можна вважати перемогу ультраправих кандидатів на місцевих виборах та виборах у Європейський парламент.

Але що саме висвітлила ця безумовно ганебна історія?  Смертельного діагнозу ніхто у Великобританії не ставить, та й скандал, хоча, мабуть, підсилив розчарування в нинішньому уряду, викликав обурення, а не розпач.  Розпач призводить до революції, або до суцільного цинізму, натомість обурення може призвести до конкретних змін.  У Великобританії, на відміну від України, члени парламенту скромно заробляють, але дотепер могли фактично без контролю вирішувати, які витрати вважати службовими. Й вирішували в такий зовсім не скромний, та й не надто пристойний, спосіб.  Є всі підстави припускати, що з цим райським станом народним обранцям найближчим часом доведеться розлучитися. 

Як на мене, демократія в жодній країні «не відбиває ідеалів і потреб пересічних» громадян. Зрештою, що в житті відбиває наші ідеали?   Парламент може не бути «політичною совістю нації», але має нації служити.  За це їм платять, й громадяни вправі очікувати, що їх не обкрадуть. Їх ошукували, і вони не мають наміру терпіти.

Ось доходимо до повчальних уроків для нас усіх.  Викрила зловживання парламентаріїв одна газета, й тему відразу підхопили та розвинули інші ЗМІ.  Першоджерело є досить консервативною газетою, але зловживання викрила як у правлячої партії, так і в опозиційної консервативної партії.  Наскільки мені відомо, ніхто не звинувачував ЗМІ в упередженості, та й всі ЗМІ більш-менш так само висвітлювали інформацію.  Докази наводили, й вкрай неприємні запитання ставили всім, зокрема й прем'єрові та лідерові опозиції.  Полетіли голови, пролунали вибачення та обіцянки повернути гроші.  Призначено розслідування діяльності вже колишнього міністра юстиції, інші розслідування ще будуть.  Сумніваюсь, що все закінчиться тільки словами.  Тут не йдеться ані про моральні якості чи пробуджену «совість народних обранців», ані про героїчну роль газети.  Остання, напевне, мала свої комерційні інтереси, політики мають політичні - хочуть утриматися при владі, чи перемогти на виборах. 

Від таких інтересів можуть перемогти самі громадяни, і в цьому вони прекрасно орієнтуються у Великобританії.

Якщо почнемо з політиків в Україні. зайдемо відразу в глухий кут.  Про совість нації якось незручно навіть писати, але про елементарну готовність узагалі враховувати бажання виборців -теж не можна. На мій погляд, це свідчить не настільки про їх розбещеність, скільки про бездарні чи відсутні заходи з виховання.  

У мотиви представників ЗМІ у Великобританії можна не вникати, й не тому, що вони такі чисті та безкорисливі.  Про свої рейтинги та прибуток навряд чи забували, але роль у скандалі  була зумовлена їхньою аудиторією, тобто виборцями. Вони викрили те, що суспільство має право знати, й не відчіплялись, допоки не отримували відповіді.

Минулого тижня в Україні відбувся якійсь дивний спектакль незрозумілого жанру.  Хто його інсценував, неясно. Не до кінця зрозуміло, чи увага ЗМІ перешкодила здійсненню путчу, чи просто породила масове переконання в реальності такої загрози.  Коаліція зірвалась, й не дізнаємось, чому, але від ролі ЗМІ у спектаклі залишається тривожне відчуття маніпуляції.  Важко уявити собі таку ситуацію в Великобританії, а річ не у відсутності доказів, а в надзвичайно своєрідних намаганнях докопатися до істини, які подекуди скидались на бажання не дізнатися.  Протягом тижня висловлювались різні депутати, але вельми туманно, та й невідомо було, чи вони виступають від себе чи від імені фракції.  Чи це служило інтересам політиків чи ЗМІ, не знаю, але жодних сумнівів не маю, що пересічні громадяни від того тільки програли.  Чому не вимагали відповіді від лідерів фракцій?  Чому не спитали, наприклад, чи готові лідери підтвердити наміри утворити коаліцію? У будь-якому разі відповідь, ба навіть відмова взагалі відповісти, була би цінною інформацією для виборців.  Не меншу цінність мають запитання щодо відповідності нинішніх планів раніше висловленим.  Чому серце підказало одному лідеру, що президент має обиратися народом, коли перед розпуском Верховної ради в квітні 2007 р. серце того самого лідера нічого подібного не підказувало, а він висловлював іншу думку на цю тему?  Чому би ще одного лідера фракції не спитати, куди поділись запевнення, що жодної коаліції між БЮТ та ПР не може бути?  

У сфері освіти перевіряються засвоєні знання на екзаменах. Жоден екзаменатор не дозволить студентові визначитися щодо тематики, а сам поставить запитання.  Так само мають поводитися журналісти, аби дізнаватися про саме ту інформацію, на яку громадяни мають право, а не ту, що політики хотіли би їм надати.