Минулого тижня в нічному ефірі каналу «Україна» трапилася небуденна оказія: непримітний і швидкісний показ серіалу «Книга Деніела» - історії про священика Єпископальної церкви Деніела Вебстера та його родину, яка могла би скласти гідну конкуренцію «Доктору Хаусу», ба навіть переманити частину пастви лікаря-циніка.

А втім, про таку перспективу гадати не випадає суто з технічних причин: виробництво «Книги Деніела» прикрили - нібито через протести церковних активістів - уже під час першого сезону, тож незавершений намір із восьми серій так і залишився ескізом грандіозного успіху.

Церква не оцінила ідею, яка потребувала доброго пастиря-наркомана (як і Грегорі Хаус, священик Вебстер регулярно пожирає кодеїн). А втім, єретичність серіалу настільки різнобарвна і вишукана, що пристрасть отця Деніела до пігулок - лише невинний парафраз для хаусистів, один із елементів великої цитатної гри, в якій з'являється то Нео з «Матриці», то неполіткоректні персонажі раннього Квентіна Тарантіно.

Перегляд «Книги Деніела» залишає відчуття розгубленості, бажання глибокодумно плямкати ротом і з'ясовувати, хто кого пошив у дурні. З трясовини цього непорозуміння, невластивого серіальній культурі, важко виповзти на берег якихось оцінок.

Вихідні дані такі: є священик-наркоман, який регулярно спілкується з Ісусом. Його дружина Джудіт - завзята прихильниця мартіні - потерпає від замкнутої побутової сансари; її сестра Вікторія - недоумкувата лесбійка; чоловік Вікторії - злодій, який привласнив церковні грошенята; донька отця Деніела торгує маріхуаною й відтак має проблеми з поліцією; з трьох синів один помер від лейкемії, інший усвідомив себе гомосексуалістом, а третій узагалі китаєць; батько священика-наркомана, єпископ, крутить роман із наставницею Деніела, теж єпископом (в Єпископальній церкві жінки-священики з'явилися 1976 року), поки його законна дружина - мати Деніела - загинається від хвороби Альцгаймера. Також у цю сімейну сагу зазирають корумповані політики (зокрема, рідний брат Деніела, який протягом багатьох років зазіхає на дружину ближнього свого), брати-мафіозі (один із яких - гомосексуаліст, небайдужий до отця Деніела), а ближче до передчасного фіналу навіть убитий у першій серії швагро Деніела несподівано воскресає, щоб остаточно перетворити цей клубок пристрастей на феєрично-абсурдний треш із розверзлою пащею додаткових сенсів, натяків і підтекстів.

Склавши докупи два і два, внутрішній калькулятор верне носа: мовляв, чергова карикатура на служителя Божого, гротеск і пантоміма, чого ще від цього чекати, крім обсмоктування «Догми» й жартів у стилі «Брюса всемогутнього»? Проте іноді від таких підрахунків варто відмовлятися. Бо всі очікування того чи іншого елементарного результату базуються на попередньому досвіді, й що робити, коли маєш справу з принципово іншим продуктом у звичній упаковці - невідомо.

«Книга Деніела» - це різновид новобудови, яка самознищується. Це така картярська гра, в якій спершу обирають переможця, а потім збирають докупи карти, ретельно тасують їх і ховають у шухляду. Якщо зазвичай серіали оповідають про незвичні колізії в житті звичайних людей, то в «Книзі Деніела» від початку йдеться про гіпертрофовані характери, до яких немає жодної довіри. Але згодом невідь-де береться «чуття єдиної родини», а пересічні трагедії та побутові сварки за обіднім столом прекрасно заземлюють абсурдність «вихідних даних».

Попри те, що за жанром «Книга Деніела» застрягла між драмою та комедією, як Вінні-Пух у кролячій норі, автори не намагаються вичавити з глядача посмішку навпіл зі сльозою, - протилежні емоції тут завжди крокують поруч, інколи в різному темпі, але ніколи не перебігають дорогу одна одній. Створивши середовище, яке притягує до себе ідею танців на кістках, сценаристи наглухо закрили вікна-двері. Хор утрачених можливостей вчувається в кожному епізоді, наче благання єпископа Беатриси до отця Деніела: «Обожнюю кодеїн - дай таблетку!». До речі, в цьому епізоді Ісус незворушно радить священику відкрити придорожній ларьок. Але як отець Деніел ігнорує цю «спокусливу пропозицію», так і виконавець головної ролі та продюсер серіалу Айдан Квін утримує історію в незрозумілих для масового глядача рамках.

Якщо все це тісто замісили задля вечірньої розваги, тоді навіщо проникливі й свавільні проповіді отця Деніела, в яких він обґрунтовує необхідність спокуси й радить не просити пробачення у Церкви чи в Господа, не пробачивши самому собі, або засуджує молитву як прохання, протиставивши їй молитву як шанс почути Бога, «який говорить із нами постійно»? Якщо такого кшталту місіонерство видалось образливим для прихильників Єпископальної церкви, тоді чому вони не зауважили й закладеної в серіалі антитези? Адже поза кафедрою взаємини отця Деніела з Ісусом складаються зовсім інакше; він не хоче слухати божественних порад («іноді твої припущення та запитання - сумнівні»), на що Господь відповідає йому карикатурою із підписом «Отець Ден - бовдур. З любов'ю, Ісус».

А втім, навряд чи висловлювання на релігійну тематику, як і сам образ сучасного Христа з адаптованим до сучасності стилем мовлення («Я не пишу промови, я більше по афоризмах, типу, роби людям добро або підстав ліву щоку»), можуть викликати серйозні нарікання, на відміну від деяких майже публіцистичних коментарів до нинішнього стану справ у Єпископальній церкві.

Варто наголосити, що в цьому серіалі обмаль чистої іронії: більшість жартів - особливо ті, які стосуються церкви та сексуальної самоідентифікації, - із сатиричним піддоном. Отця Деніела оточують - і в родині, і поза нею - люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, тож він змушений нагадувати собі: «Врешті-решт, у нас є священик-гей у Нью-Гемпширі - нам пора жити у ХХІ столітті». З огляду на те, що згаданий священик-гей (йдеться про Джина Робінсона, висвяченого у єпископи 2003 року) став однією з найбільших проблем Єпископальної церкви, це не «просто жарт». Як і подальша історія позашлюбної любові між єпископами, - ця сюжетна лінія взагалі позбавлена зубоскальства; автори серіалу просто показують неминучість такого перебігу давньої дружби між немолодими, самотніми людьми; а втім, для Єпископальної церкви навіть така сентиментальна інтонація містила окреме «послання», адже це була безпосередня реакція на появу першої жінки-єпископа в 2006 році.

Та й сусідство з іншим «публіцистичним» напрямком - бурлескним дослідженням всіляких соціальних конфузів на ґрунті гомосексуальних стосунків - навряд чи можна визнати звичним. Попри те, що геї в серіалі - це «славні хлопці», серіал містить одну крамольну для політкоректного світу ідею. Звісно, люди такі, які вони є. Але в «Книзі Деніела» лесбійка - це просто жінка, «яка дістається кожному, з ким її познайомиш», як і гей Пітер, син Деніела, який потоваришував із хористом та його сестрою - і переспав із обома по черзі.

Відтак «славні хлопці» в серіалі незмінно постачають не тільки чудовий трагікомічний матеріал, але й змушують уважніше дослухатися до діалогу одного з братів-бандитів Вапареллі та отця Деніела: «Чи буду я горіти в пеклі через те, що я гей?» - «Якщо ти гей, це ще не значить, що ти поганий». - «Приємно думати, що потраплю до пекла не за те, що я гей».

Зачепивши кілька посутніх проблем сучасності, «Книга Деніела» з чистим серцем пропонує відповіді, які нікого не задовольнять: ані геїв, ані протестантів, ані телеглядачів. Тому й так важко повірити, що це лише недороблений серіал, а не єретична книга Йова наших днів.