Телебачення - це передусім теленовини, метушня в ньюзрумі-опенспейсі, марнославні молоді жінки, які прагнуть будь-що стати телеведучими; реаліті-шоу, гонитва за рейтингами й побоювання втратити спонсорів; пошук перчених сенсацій та нових завідомо популярних телеформатів, зловживання нікотином. Репортери виїжджають на зйомки на телевізійних фургонах та включаються з місця подій, працюють у гарячих точках. Ведучі ж насамперед є обличчями новин або прогнозу погоди. Відносно часто п'ють уранці каву й палять цигарки. Таке враження про роботу телепрацівників може скластися після перегляду західних стрічок.

Ідея написати оглядову статтю виникла, коли цілеспрямовано переглянув власну колекцію з 33 кінофільмів, знятих на Заході, в яких сюжет обертається довкола телебачення або телевізійники є головними героями картин (перелік). Все кіно охопити неможливо. Якщо ті, хто мріють стати телевізійними працівниками, захочуть скласти уявлення про майбутню роботу на основі праць кінематографістів, мушу визнати: картина буде не дуже далекою від реальності. Тож якими бачать своїх колег кіносценаристи та продюсери?

Робота на телебаченні є водночас комедією й драмою. Про це переконливо свідчить жанровий розподіл - із 33 стрічок 18 визначено як комедію, 16 - як драму. З них сім є комедією та драмою одночасно. Кожна третя - трилер. Вистачає стилістично міксованих полотен.

Лише самі кіношники зможуть пояснити, з яких міркувань телеканали умовно іменують цифровим значенням. Найчастіше це 4-й канал (під таким номером працюють у стрічках «Телеведучий», «Перемикаючи канали», «Життя чи щось на зразок цього», «Стрінгер» і «Герой»). Рідше трапляється абревіатура типу CCN, NNC, SNN, CTN чи щось співзвучне з назвами всесвітньо відомих каналів. У 80% випадків тлом для розгортання сюжету є місцевий канал. Можете уявити вітчизняну стрічку про перипетії на обласному чи комунальному телеканалі?

Аж 510 працівників телевізійної сфери вдалося зафіксувати протягом перегляду. Для повнішої дефініції доводилося щоразу вдаватися до профайлів кожної зі стрічок на http://www.imdb.com/. Адже з того чи іншого епізоду не завжди зрозуміло, як власне називається посада героя/героїні. Якщо б об'єднати всіх «телевізійників із кіно» в одну умовну телекомпанію, ми побачили б явну диспропорцію в порівнянні зі звичним нам штатним розписом. Це був би колектив, що на 68% складається з телеведучих, співведучих, репортерів, редакторів, продюсерів та операторів, без жодного бухгалтера чи фінансиста і з лише двома водіями. Думаю, на наших каналах ця частка склала б не 68, а близько 20-30%.

Заради об'єктивності зазначу, що ми таки побачили б юристів, програмних директорів, регіональних кореспондентів, широку гаму асистентів ведучих, режисерів та продюсерів; маркетологів, охоронців, секретарок керівників та менеджерів каналів /мереж, гримерів (в Україні таких не зустрічав), гримерок та костюмерів, відповідальних за суфлер та титри, освітлювачів студійних та ТЖК, прибиральниць, технічних працівників студій тощо.

Репортерів в епізодах зустрічаємо найчастіше - 105 осіб. У двох третинах випадків вони включаються в новини, їх показують у короткому епізоді на екрані увімкнутого телевізора. Вік репортерів різний. Це передусім чоловіки старше 30 років у загальнонаціональних новинах, рідше жінки. Втім, саме вони поспішають донести інформацію, перебуваючи у вирі подій. Дехто змушений не просто донести об'єктивну інформацію й дати можливість скласти цілісну картину, а напряму втрутитися в соціальну проблему (стосується роботи в гарячих точках). Непомітна для себе перевтома від захопливої роботи - характерна риса репортерів у кіно. Як на мене, зовсім не показано роботу журналістів, що не виїжджають на зйомки. В Україні це передусім працівники відділів/редакцій міжнародної політики чи окремих проектів, що «виколупують» інформацію з інтернету.

Саме завдяки репортерам та їхній роботі на місці подій в усіх без винятку голлівудських фільмах-катастрофах і керівники держави, і пересічні громадяни, і кризовики-рятувальники дізнаються про те, що відбувається біля діючих вулканів, у районах цунамі чи торнадо. Мабуть, зауважили при перегляді таких стрічок - не звіти силових структур, не дзвінки від центрів рятувальних чи метеорологічних служб, а передусім прямі включення безстрашних кореспондентів є первинним джерелом інформації про те, що відбувається насправді.

Нерідко зображено ситуацію, коли в колективі працює чи в колектив приходить репортер із відмінною академічною освітою. До нього зазвичай ставляться скептично, мовляв, чого там тебе на факультеті могли навчити? Хіба ж у нас не так? Чи напрацьований теоріями диплом із відзнакою є запорукою висококласного репортера/редактора у 21-23 роки?

Та повернімося до обговорюваних картин. Спостерігаючи за «польовою» роботою репортерських new crew, часто можна вгледіти людей із «мікрофоном-журавлем». Це не дивно, бо кожна третя знімальна група ТЖК зі звукорежисером/-інженером. У Києві, думаю, це була би кожна десята знімальна група. Радше рідкість як для нас - виїзд зі знімальною групою продюсера [новин], наявність керівника знімальної групи.

Також удалося налічити 73 оператори. Трохи менше половини з них - студійні. Цікава особливість - що більший вік оператора, то більша ймовірність, що він працює в студії. Цікаво, що й в Україні, за моїми спостереженнями, середній вік студійних камерменів несуттєво, але вищий, аніж тих, хто працює «в полі». Хоча часто має місце суміщення цих двох типів операторських робіт.

«Середньостатистичним» оператором же ТЖК у кіно є чоловік віком 29-37 років (73%). Оператори у 52% випадків мають незвичні зачіски незалежно від року випуску фільму, інколи вуса, бороду. У кількох фільмах працюють одночасно ще й водіями міні-ПТС, інколи монтують відзняте чи присутні на монтажі. Тричі трапляється жінка-оператор. За останні 9 років тричі зустрічав таких на зйомках у Києві. Характерними рисами операторів у роботі є надійність, дотримання чітких указівок журналіста, високий професіоналізм, часто кумедність. Ніде не побачимо, щоб оператор відмовлявся знімати, нив через дощ чи вітер, не розумів, чого від нього хоче журналіст. Одразу в чотирьох стрічках бачимо темношкірого молодого оператора з оригінальним почуттям гумору, веселою вдачею, який до того ж здатний ризикнути життям заради роботи.

Дуже розмитими й різносторонніми є функції продюсерів. То вони межують зі звичною для нас режисерською роботою, то продюсер є економістом, що прораховує рейтинг та очікуваний прибуток від нього й мало зважає на соціальні чи моральні наслідки виданого в ефір телепродукту. З власних спостережень зазначу, що в українських телекомпаніях на позиції продюсера може працювати людина, котра замовляє камери для зйомок, транспорт, дбає про наявність касет. А подекуди під продюсером слід розуміти особу, що вміє знайти спонсора, домовитися про розміщення програми (чи пілоту) в ефірі одного з каналів.

Ледь не у всіх переглянутих фільмах показано ефірно-студійну апаратну, де купа моніторів та зосереджені люди в навушниках. Останніх сумарно показано більше трьох десятків. Майже у всіх випадках це режисер студії або ефірний звукорежисер. Мабуть, часте застосування таких сцен підкреслює стереотипну уяву пересічного глядача і навіює атмосферу справжньої телероботи.

Практично жодного разу в переглянутих кінострічках герой/героїня не прагнули стати режисером, сценаристом, відеомонтажером чи, наприклад, освітлювачем. (У Києві з практики знаю). Лише у п'ятьох фільмах ведучий працює водночас і репортером/ -кою й шукає теми для сюжету, виїжджає на зйомки, робить прямі включення. Переконлива ж більшість кіногероїв-репортерів хочуть стати телеведучим/-ою, сидіти з гарною зачіскою в кадрі й потрапляти на місце подій із теплої сухої студії шляхом включень із репортером: «Що тобі нарешті вдалося дізнатися, Білл?», «У попередньому включенні ти сказав/-ла, що... Чи підтвердилися твої припущення?», «Продовжуй тримати нас у курсі справи». Мабуть, це романтичніше й матеріально вигідніше, аніж бігати з мікрофоном за різними політиками, поліцейськими, постраждалими, годинами очікуючи на багатостраждальний маленький синхрончик :).

Думку про успішність та популярність ведучих кіношники підкреслюють фейсами на обкладинках журналів, на перших шпальтах газет. Найбільше кіношники захоплюються сатирою на марнославство тих, хто прагне слави та впізнаваності через роботу ведучим на телебаченні. Особисто доводилося чути таку мотивацію бажання стати ведучим: не потрібно їздити на зйомки, приїжджаєш собі на роботу після обіду, компанія дбає, аби ти була вдягнена й гарно виглядала, всі тебе впізнають, запрошують провести вечірки, беруть інтерв'ю, фотографують, ти бажаний гість на святкуваннях, у ведучих не буває мізерних зарплат і т. д. Тут пригадалося інтерв'ю з Тетяною Цимбал про те, що «нині люди йдуть на телебачення не працювати, а в зірки». Бачите, це поширено не лише в нас, а й на Заході. Відлучення героїв від ефіру переживається особливо боляче, навіть хворобливо.

Загалом нарахував аж 103 телеведучих, і тут можемо простежити, наскільки старшими за віком є ведучі новин і репортери, що часто працюють у кадрі й у редакції новин у «них» (наприклад, «Телемережа» чи «Добраніч і удачі»). Практично лише в сюжетах, що розвиваються у 1990-х - на початку 2000-х рр. з'являються молоді, але не юні обличчя в кадрах. На наших же каналах нині часто можна зустріти обличчя, яким ну ніяк не довіряєш. Тема, на яку в нас останнім часом звертають увагу професійні видання.

Крім новин - аж чотири випадки ведення прогнозу погоду головними героями («День байбака», «Синоптик», «Померти заради», «Телеведучий»). Ймовірно, нецікавою для кіношників є робота спортивних коментаторів чи репортерів, бо з-поміж 510 помічених «телевізійників» - аж двоє таких персонажів.

Тепер це важко уявити, але до 1980-х ведучі під час ведення ефіру курили цигарки. Це їм чи то шарму додавало, чи то вони настільки нервували в еру прямих ефірів...

Мабуть, у жодній тематиці так часто не застосовується прийом cameo, коли відома людина грає в кіно сама себе або ж просто з'являється в епізоді. Наприклад, актор і телеведучий Марк Томпсон (Mark Thompson). Думаю, тут немає рівних Ларрі Кінгу. Саме в його студії режисери розміщують певного персонажа чи обговорення якоїсь теми, чим прагнуть надати їм суспільної значущості. До речі, у вищезгаданих фільмах не лише ведучі грають самих себе.

Не дуже поширеною, але таки помітною тенденцією в кіно можна вважати зав'язування особистих стосунків на роботі. Крім того, телевізійна робота може призвести до психологічних, а подекуди навіть психіатричних проблем («Стрінгер», «Телемережа», «Брюс всемогутній», «Божевільне місто», «Полювання Харта», «Прочисти мозок!», «Відеодром»).

Є низка акторів, які встигли засвітитися в кількох фільмах на згадану тематику. Наприклад, Стів Керелл (Steve Carell) зіграв телеведучого в тому ж таки «Телеведучому» та «Брюсі всемогутньому». Та, мабуть, найбільше встиг торкнутися телевізійної сфери Дастін Хоффман («Шалене місто», «Герой», «Тутсі»). Навколо телевізійної тематики обертаються ролі Метью Макконагі (Matthew McConaughey), Вуді Гарельсона (Woody Harrelson), Білла Мюррея (Bill Murray). З-поміж російських виділив би Вєру Алєнтову, яку чоловік-режисер у «Москва сльозам не вірить» увів як закохану в телеоператора Родіона, а в «Заздрості богів» - уже сама народна артистка Росії грає роль телевізійниці.

В доброму десятку стрічок наголошується на прагненні ведучих чи репортерів працювати на національному каналі (переважно в Нью-Йорку). Цього або відверто прагне сам герой/героїня, або цим заохочує до кращої роботи продюсер, керівник проекту. Не таємниця, що й у нас поширене прагнення працівників регіональних ЗМІ податися до Києва. Та й чи мало нас тут таких працює? Київські телевізійники, заради цікавості перелічіть, скільки у вашій редакції чи відділі корінних киян. Я без жодних закидів - сам родом не з Києва.

Менеджери каналів у незавидному становищі. Вони змушені балансувати між акціонерами чи спонсорами та принциповими журналістами або ж цілим репортерським колективом. Переважно їхнє спілкування завершується роздратованим: «Знайдіть мені достовірні факти і надійні джерела!».

Доволі поширеною можна назвати появу спеціалістів, яких визначено в назві ролей як «stage manager». Це, скажімо, технічно-творчий суфлер, що стоїть переважно за камерою біля оператора і стежить за тим, щоби весь процес прямого ефіру протікав відповідно до чіткого посекундного сценарію. Таких персонажів назбиралося вісім, і вони переважно надто нервово-сконцентровані й нагадують чимось диригента. Не зустрічав я на випусках новин українських телеканалів таких спеціалістів.

Цікаво, що західні кінематографісти пускають стріли здебільшого по двох телевізійних жанрах - новинах і реаліті-шоу (а також ток-шоу).

Поява жовтизни у новинах, їхня таблоїдизація й пошук дешевих сенсацій явно з'явилися раніше в «них», аніж у «нас». Це одразу ж було підмічено - і була спроба в легкий іронічний спосіб, через пародію привернути увагу до того, яка реальність нав'язується новинами: віщун, що з'явився в центрі міста; білка, що навчилася кататися на водних лижах, і т. д. Кіномитці інколи «покусують» ведучих та репортерів також за те, що ті є просто ретрансляторами чужих думок, констататорами фактів (див. про це статтю Бориса Бахтєєва в журналі «Детектор медіа», жовтень, 2008). Що ж, телебачення стало сферою бізнесу, а багато хто цього й досі не помічає.

Окремим приводом для західних кіношників постібатися є реаліті-шоу: «Безумне місто», «Ед з телевізора», «Шоу розпочинається», «Людина, що біжить». Висміюється сама суть і теми цієї забавки для любителів спостерігати. Втім, кіношники в пародіюванні йдуть далі. Ось назви деяких вигаданих шоу: «Суперзачаття» («Прочисти мозок!»), «Бомба» («Пані та панове, добрий вечір») тощо.

За рейтингом IMDB, три найкращі стрічки з нашого переліку - «День байбака», «Телемережа» та «Шоу Трумена». Дозволю собі як телевізійнику з невеликим стажем запропонувати власну топ-трійку: «Телемережа», «Добраніч і удачі», «Прочисти мозок!».

Євген Садовий, працівник програмної дирекції каналу «Футбол»