Правильно, ви вгадали – мова піде про «бібікальну» акцію і про її медіа-супровід. Але не тільки про них, а і про більш серйозні і небезпечні для українського суспільства речі.

 

Не повторюватимуся – я вважав і вважаю, що акція «Достали!» зовсім не є спонтанним виявом громадянської активності Юрія Романенка чи ще когось. Хоча, звісно, це не суперечить тезі про те, що ця акція повністю відповідає його світогляду. Мої міркування з цього приводу ще напередодні самої акції були викладені у відповідній статті, і я вдячний тим колегам, які додали аргументів на користь версії щодо політтехнологічного і позаукраїнського характеру цієї акції, а надто – написання її програмних текстів. Хоча, звісно, міг їх писати й громадянин України, лише добряче «поварившись» десь там у Білокам‘яній, і не просто у ній, а в певному середовищі. І спостереження Андрія Окари – мовляв, на російських телеканалах наших «дудєльщиків» не показували, тож який там російський слід, - як не парадоксально, підтверджує зворотне – справді стихійну акцію, навколо якої було стільки шуму в Інтернеті, хтось би показав, адже ще не все у Росії діється за свистком із Кремля чи/та Луб‘янки, чи не так?

 

Що ж стосується телебачення України, то Отар Довженко предметно показав два варіанти, м‘яко кажучи, дивного висвітлення цієї акції – непрофесійно-нахрапистий і замовно-політтехнологічний.

 

Але наразі йдеться не стільки про те, під чию диктовку і за чиєї участі (як ідеологічної, так і фінансової) проводилася акція, як про фаховість і (як це не гучно звучить) моральність української журналістики.

 

Незбагненна, як на мене, річ: купа дурниць і нісенітниць у тексті «Маніфесту середнього класу» (як приклад – сказано про 13% податку з фізичної особи!) аж ніяк не змусила (і досі не змушує) редакторів, публіцистів і репортерів бути щонайменше обережними, описуючи акцію чи підтримуючи ініціативу Юрія Романенка. Хоча, як на мене, це просто безумство: боротися з тупою й безграмотною владою, підтримуючи тупих і безграмотних опозиціонерів!

 

Чи, може, наче й інтелектуальна публіка вже настільки дозріла й доведена до розпачу, що готова марширувати за сигналом будь-якого свистка?

 

Що ж, давайте подивимося, яка тональність цього свистка, хто і за якими шаблонами його робив і куди можна зайти в цьому марші. В цьому плані цілком показове інтерв‘ю Юрія Романенка, яке раніше містилося за адресою http://politics.in.ua/index.php?go=News&in=view&id=10873 (тепер воно вчасно заблоковане). Але в ньому викладене далеко не все. Є текст, у якому ініціатор (чи ініціатори) акції «Достали!» висловлюються куди відвертіше.

 

Отож читаємо уважно: і журналісти, і ті, хто відносить себе до середнього класу, і всі інші. Бо тут ідеться саме про нас. Про певний проект тієї ідеальної, на думку автора проекту соціально-політичної споруди, в яку нас хочуть переселити (стилістика оригіналу збережена).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Що ж, не випадково цьому персонажу із сильних лідерів ХХ століття симпатичні не Маннергейм чи Туджман, а Франко з Салазаром (пояснювати різницю треба чи ні?). І не дивно. «Расстрелы вначале для устрашения, потом (!!! – С.Г.)неотвратимое наказание согласно законов».

 

А нині – «элемент выпуска пара…». Тренування проведені. У сенсі масовості – невдалі. Середній клас, якщо проаналізувати обговорення на форумах, не повівся на манок. Але повелася певна частина журналістів, і це дуже сумно.

 

Бо ж, перепрошую, але вивчати background і подавати його аудиторії – це професійний обов‘язок, це сфера фахової і людської відповідальності! Я вже не кажу про загальне правило гуманітаристики – текст набуває сенсу тільки у своєму контексті. Адже які гарні речі про свободу слова до жовтня 1917 року розповідали більшовики! Як вони вимагали зняти будь-яку цензуру, як підіймали інтелігенцію на боротьбу за це! А полум‘яний борець за мир в усьому світі Адольф Гітлер? Почитайте його виступи 1933-38 років на цю тему – і без знання контексту, бекґраунду – чи не захочеться вам і самим приєднатися до лав його прихильників?

 

Та біснуватий єфрейтор, котрий часом від надмірних емоцій катався по підлозі і гриз килими, - той хоча б був ветераном світової війни, пораненим, труєним газом, з цілком заслуженими бойовими нагородами, а на додачу – непоганим художником-акварелістом. А от персонаж, котрий біснувався у прямому ефірі 5-го каналу, наскільки мені відомо, жодної подібної справді гідної якщо не поваги, то співчуття деталі біографії не має. Але з першого пострілу йому вдалося або рекрутувати, або нейтралізувати цілу купу далеко не останніх діячів вітчизняної журналістики і посіяти гострі конфлікти у медійному середовищі. Я сам особисто серйозно зіпсував стосунки із двома редакторками і зазнав на собі... ну, скажімо, не політичної цензури, а дуже прискіпливої уваги до своїх текстів.

 

Ось такі справи. Як на мене – вельми кепські. Схоже, що одні підсвідомо шукають, хто б їх у цю непевну добу перетворив на гайки й шурупи надійно-сталевого паровипускального механізму, другі роздумують: «хіба й собі поцілувати пантофлю папі?», - а треті (в тому числі й автор цих рядків) щиро не знають, як повернути бодай часткову притомність українським медіа.