Плюнути немає де – самі шпигуни!
Серіал «СМЕРШ-2» вийшов цукеркою, виробник якого занадто витратився на етикетку.
Попри всі зауваження і тривале обговорення навесні минулого року (в тому числі «Детектор медіаю») восьмисерійного військово-пригодницького фільму «Смерть шпигунам!» виробництва компанії «Стар медіа», проект у цілому було сприйнято позитивно. Принаймні, сиквел можливий лише в успішного кінопродукту.
Проте після перегляду «Смерті шпигунам – 2» в мене особисто склалося враження, що сценарист Марк Гресь та режисер Анна Гресь надто близько до серця прийняли зауваження до першої стрічки «шпигунського» циклу. В результаті все в «других шпигунах» робилося так, аби, не дай Боже, не припуститися якоїсь помилки, не дати приводу до чогось причепитися, не спровокувати чергові критичні баталії довкола серіалу, які, за переконанням самого Марка Греся, все одно будуть: надто вже резонансною вийшла перша частина. Проте будь-яка робота над помилками передбачає не скрупульозну спробу виправити якусь літеру чи поставити десь потрібну кому, а насамперед потребу уникати не стільки дрібних огріхів, скільки стратегічних прорахунків.
Коли не сформульовано стратегічну ідею або коли вона взагалі відсутня, все інше виглядає половинчастими заходами. Наприклад, скрупульозна робота над костюмами героїв фільму, під час якої було проштудійовано купу спеціалізованої літератури, велася, як коментували творці стрічки пресі, не тому що того вимагає логіка будь-якого фільму історичної тематики, а щоби цей одяг не викликав нарікань у прискіпливих до історичної правди глядачів. Те ж саме з декораціями: їх було спеціально для цього фільму розроблено і побудовано, але все це робилося, щоби продемонструвати нам із вами серйозність намірів робити серйозне історико-пригодницьке кіно в якісних декораціях. В результаті ми дивилися на декорації, не бачачи фільму.
З одного боку, приємно, коли зі мною, пересічним глядачем, уже рахуються, намагаються сподобатись і догодити. Та з іншого – при всій своїй масштабності, куди слід зарахувати зйомки, які велися в 13 містах України з використанням двох десятків одиниць вогнепальної зброї, чотирьох одиниць справжньої бойової техніки, трьох десятків вибухів і тисячею статистів, задіяних у масовці, «Смерть шпигунам – 2» вийшов цукеркою, виробник якої занадто витратився на етикетку. Або, якщо бути точним, захопившись етикеткою, не зробив цукерку смачнішою. Замотав жуйку у фантик від гарної карамельки.
Стрічка Анни Гресь за сценарієм Марка Греся – не продовження історії, розказаної в першому фільмі, який знімав за сценарієм того ж автора Сергій Лялін. Це нова історія з новими героями, хоча чому відмовилися від капітана Сироти, який боровся зі шпигунами на Вінниччині в першому фільмі, невідомо. Очевидно, робота над помилками мусила таки стати глобальною: від усього, що нагадувало «перших шпигунів», вирішено було радикально відмовитися. Як на мене, дарма. Бо якщо «Смерть шпигунам!» нагадував двієчника-лоботряса, з яким, попри його нехлюйство, не доводиться сумувати і при потребі можна навіть піти в розвідку, то «Смерть шпигунам – 2» – відмінник, який більше за все на світі боїться трьох речей: отримати зауваження від учителя, щигля – від хулігана і догану від мами за цяточку бруду на старанно випрасуваному костюмчику. Тобто, це такий собі зануда по життю.
У сучасного багатосерійного фільму є дивний неписаний закон: перша серія повинна зачепити, а наступні – мляво текти, працюючи на останню. «Смерть шпигунам!» цей закон порушив: попри всі негаразди, пов’язані з історією та ідеологією, сам сюжет розвивався динамічно, кожна серія була самоцінною, від цього несподіваний, як і належить детективові, фінал сприйнявся як частина цілої історії. У «Смерті шпигунам – 2» ефектний фінал сприймався окремо від загального розвитку подій. Та, власне, повноцінного розвитку особливо й не було.
Інтрига фільму нормальна як для пригодницької історії: весною 1945 року в Ялті повинні зібратися на нараду Сталін, Рузвельт і Черчілль. Трійця великих людей мусить остаточно домовитися, як вчинити з гітлерівською Німеччиною і як завершити Другу світову війну. В історію ця зустріч увійшла як Ялтинська конференція. Для німців це останній шанс ліквідувати всіх ворогів одразу. Тому вже восени 1944 року Крим кишить німецькими шпигунами, які стягують сюди найкращі шпигунсько-диверсійні сили, щоби зачаїтися і в рішучий момент завдати потрійного удару. Випадково на залізничній станції радянський військовий патруль виявляє офіцера з підробленими документами. Його мета – проникнути в Ялту, затесатися там серед поранених, які відпочивають, і чекати, поки з ним вийдуть на зв’язок і передадуть інструкції. Замість нього з його документами вирушає смершівець майор Рощин (Денис Нікіфоров). Працюючи «під прикриттям», він повинен виявити і знешкодити диверсантів.
Але далі і сама розповідь, і, відповідно, майор Рощин зі своєю місією почали помітно пробуксовувати. Невідомо з якої причини вийшло так, що головний герой, контррозвідник, з’являється в сюжеті нечасто. А коли виходить на перший план, то здебільшого або повільно рухається від трупа до трупа з пістолетом наголо, або мляво допитує свідків, або стоїть стовпом. Лише у фіналі, пострілявши для порядку, він остаточно клякне перед істиною, яка відкрилася: виявляється, довкола нього майже всі – шпигуни. І все, що відбувалося до того, в тому числі – викриття і вбивство лейтенанта-шпигуна на вокзалі, робилося задля відвертання його, майора Рощина, уваги. А сам він протягом усіх серій був засвіченим розвідником, із яким гралися колишній хазяїн цих місць Генріх Юнгер, його родичі та вірні йому диверсанти-маріонетки.
Показово, що головного шпигуна грає російський актор Альберт Філозов. Саме він, точніше – його персонаж, у давньому фільмі «Тегеран-43» теж хотів убити «велику трійцю». Тільки того разу – під час зустрічі в Тегерані, де лідери обговорювали питання відкриття другого фронту. Думаю, продюсери послали цей привіт утаємниченим шанувальникам якісного шпигунського фільму. Проте терорист Шарф, якого грав тридцять років тому Філозов, мав справу з більш достойним супротивником, аніж терорист Юнгер у його ж виконанні. По суті, роль майора Рощина виявилася не прописаною, він більше нагадував декорацію. Тоді як важливий не тільки історично правильний фасон шинелі і потрібна кількість ґудзиків, але й той, на кого цю шинель одягатимуть.
Основну увагу глядачі зосереджували на персонажі Володимира Гостюхіна, в тому числі – на його стосунках із санаторним лікарем. Свої стосунки вони готові з’ясовувати будь-де, навіть поруч із трупом місцевого божевільного, попросивши з кімнати сторонніх замість того, аби вийти самим і не заважати міліції працювати. Подібний епізод доцільний у хуліганських фільмах на кшталт стрічок Тарантіно, та аж ніяк не вписується у зразкову історію, яка є предметом цієї розмови.
Є у фільмі і викрадення генерала (він теж виявився шпигуном) якимись незрозумілими озброєними бандитами. Вони виглядали кимось на кшталт сумнозвісних повстанців, які ховалися в лісах під Одесою (див. серіал «Ліквідація»). Погоня за ними почалася десь через серію після здійснення ними викрадення. До того часу через викраденого генерала якось ніхто особливо не переймався. Тобто, навіть ця лінія з якихось причин не додала історії належного динамізму.
У першому фільмі циклу була виразно присутня містична тема. Була спроба заявити містику і в «Смерті шпигунам – 2». Але легенда про стару, яка справляє свої сороковини, і тому так багато смертей, якось не набула активного розвитку, і герої зрештою самі про неї забули.
Тим не менше, як шанувальник пригодницького жанру, сподіваюся побачити і «Смерть шпигунам – 3». Бо якщо від істориків і прискіпливих глядачів страхуватися навчилися, саме час подумати: детектив, у тому числі шпигунський, не просто історія з несподіваним ефектним фіналом, а перш за все динамічна і захоплива історія.
Питання про те, чи морально і доцільно сьогодні в Україні рекламувати радянський смерш, залишаю на вдячне розтерзання більш компетентним у цій справі людям.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
4
Жекка
5837 дн. тому
В первой серии увидел как один из героев бреется опасной бритвой, и понял, что никакой правдивости в деталях нет. Так не брились! Так усы расчесывали! Режиссерам надо бы посмотреть "За двуся зайцами", там Голохвастов бритву правильно держит. Халтурщики. После первой серри это мыло и не смотрел.
Критикан
5837 дн. тому
СШ-2 - взагалі незрозуміло що! Мені дивно, що пан Кокотюха взявся його розбирати по поличках. Таке має сенс робити з чимось, що хоч чогось варте. А це... Якби студентам третього-четвертого курсу київської театрально-кінематографічної "бурси" ім. Карпенка-Карого хтось довірив такі гроші на стовренная серіалу як курсового проекту - ну, чогось такого, мабуть ї варто було б очікувати. ;) Але тоді хоча б було зрозуміло: діти робили, по-дитячому й вийшло. Розмах - на гривню, удар - на копійку.
Висновок: серіал СШ-2 не те що "сирий" та недотягнутий. Це "ЩОСЬ" - наївне, беззмістовне і позбавлене мети. Попри намагання акторів грати, режисера - режисерувати, а оператора - створювати гарну картинку. Ні про що і ні для чого! Варто зауважити, що це доволі характерно для сучасного українського кіно, але ж у випадку з СШ-2 вже про квінтесенцію цієї "характерності" можна говорити. Сумно, панове. І соромно чомусь...
Володимир
5838 дн. тому
СШ-2 виявився просто нецікавим.
YaYa
5838 дн. тому
Перший "Смерть шпионам" був справді многосерійним фільмом, другий - другосортним "мильнім" серіальчиком з усіма притаманними цому виду кіновиробництва вадами. Шкода!!!
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ