Як на мене, Андрій Кокотюха зробив добру справу, окресливши у статті «Чому «Охота на Берию», а не «Полювання на Бандеру»?» своє бачення проблеми історичних (точніше, квазіісторичних, але про це далі) серіалів на українських телеканалах. Можна було б сказати ще більш точно – сучасних російських серіалів.

 

Головні висновки Андрія Кокотюхи:

 

 

 

 

Ну, й головне: «Чому українські виробники серіалів не хочуть дурити українських громадян? Адже в цьому обмані справді лише бізнес, нічого особистого... А тому, що про Бандеру чи Антона Макаренка (з «Педагогічної поеми» при бажанні можна зробити драму з елементами трилеру) не купить багата Росія для показу в себе вдома. Покупцеві українського кіно, прокатного і телевізійного, нецікаві персонажі української історії... Ідеологія тут ні до чого».

 

З тим, що російські серіали на радянському ґрунті в України мають і запит, і попит, сперечатися не доводиться.

 

Те, що сьогоднішня публіка призвичаєна підглядати у шпаринку за великими, і не лише за ними – теж правда.

 

І те, що виробники України не роблять телесеріалів на українському матеріалі, бо це не куплять у Росії – теж правда.

 

Але це не вся правда. Ба більше – далеко не вся.

 

Почну з необхідного уточнення.

 

Автор цих рядків ніколи не писав про «тележуравлину». Йшлося про «крислату тележуравлину» (рос.: «развесистая телеклюква»). Нагадаю походження терміну. Свого часу Олександр Дюма-батько у подорожніх нарисах про своє перебування у Російській імперії описав, як їхня компанія сиділа під цією самою «развесистой клюквой». З того часу вираз «крислата журавлина» став знаковим...

 

А відтак закономірне, хоч і наївне запитання: навіщо творити таку «крислату тележуравлину», бодай й українську, коли реальна історія видає таких коників, вигадує такі карколомні сюжети, що дай Боже їх відтворити засобами телевізії та кіно?

 

Йдеться зовсім не про «нудні наукові розробки», а про певну міру професійності і, якщо хочете, моральності. Звичайно, кожен митець має право на художній вимисел. Власне, мистецтво – це не копія стенограми засідання політбюро ЦК ВКП(б); хоча, принагідно, інсценізувати ці засідання зуміє тільки один режисер із тисячі, а піддивитися у шпаринку за секс-сценою – ледь не кожен. Та, власне, в чому проблема? У володінні матеріалом й у бажанні не дурити аудиторію. Оскільки ж радянська історія вся помережана «білими плямами» хоча б у силу того, що Москва вперто тримає за замком десь близько 80% документів про цю історію, то простір для буйної фантазії у сценаристів широченний – тільки не треба відверто й нахабно фальсифікувати чи замовчувати те, що було насправді.

 

Це стосується, звичайно, не лише українських телевізійників. От ввімкнув я серіал Бі-бі-сі про світову космонавтику (на жаль, його назву не запам‘ятав) якраз на епізоді, де закінчується розповідь про епізод з «Фау-2» у біографії Вернера фон Брауна і починається розповідь про радянських ракетників. Серіал цей побудований на документах і на інсценізації реальних подій. І що ми бачимо? До генерала заходить персонаж, якого нам представляють як Валентина Глушка. Миршавий, обличчя невиразне, гімнастьорка пожмакана... І це красень і чепурун Глушко??? Навіщо такий ідіотизм? А на додачу він говорить, що Корольов начебто ув‘язнений на Колимі і копає золото... У 1945 році (коли це було у 1938 році...). Крапка. Вимикаю фільм. Бо ж – туфта. Крислата журавлина від Бі-бі-сі.

 

А хтось дивиться далі. І вірить показаному (не знаю, яка там ще «хімія» намудрована). І запам‘ятовує історію в її зґвалтованому телебаченям вигляді (бо ж з книг зараз її вивчають хіба недобиті інтелектуали...).

 

Звичайно, російські (й українські) телевізійники не претендують на рівень Бі-бі-сі (як бачимо, насправді не надто високий) і на правдивість своїх серіалів (хоча, з іншого боку, «ліплять» їх нерідко відверто «під документ»). Вони заробляють гроші. Але заробляють гроші в державі, де ринок узагалі (і зокрема пов‘язаний із медіа) дуже й дуже специфічний, якщо не сказати більше. Невже після справи ЮКОСа у когось в цьому є сумніви? А якщо є – нагадаю недавню історію, коли одного-єдиного різко критичного вислову Володимира Путіна на адресу керівництва компанії «Мечел» вистачило для того, щоб обвалити весь фондовий ринок Росії! Невже ж прем‘єр РФ не розумів, що завдає державі збитків на десятки мільярдів доларів? Думаю, розумів чудово. Але хіба фінансовий зиск головне для цієї держави? Хіба там ідеться про чесний ринок? Хіба теза Сталіна, що для нас головне не економічна ефективність, а «правильність» виробничих відносин, тобто «надійний» тип виробництва і контролю влади за ним, не є світоносним маяком для команди В.В.Путіна?

 

Іншими словами, не треба себе дурити – однією з головних причин того, що російські телекомпанії не візьмуть до показу українські історичні серіали, є причина політекономічна. Бо ж ніхто не хоче стати новим Ходорковським...

 

А друга причина – те, що масовому російському глядачеві справді нецікаві ці серіали. Тому що цей масовий глядач апріорі знає, що хохли ні на що путнє не здатні й історії у них насправді не було і бути не може. А коли що і є – то це або частина російської історії, або історія зради братній Росії. Крапка.

 

Що стосується українського телеглядача, у якого є запит і попит на російські квазіісторчні серіали, то поставимо питання інакше – хіба у цього глядача є вибір? Якщо немає ніяких черевиків, то купиш не тільки російські, а й китайські, чи не так? А потім виникає звичка («друга натура», між іншим) – купувати тільки російське, навіть у разі, якщо продукція іншого виробництва краща й дешевша.

 

А тепер ще раз поставимо питання інакше: якого дідька український телевиробник орієнтується на російський ринок? Як може польський виробник прожити без цього ринку, маючи значно менше глядачів (десь на третину!), ніж їх в Україні? Як може Ісландія, якій населення менше, аніж у Дарницькому районі Києва, на рік виробляти до десяти власних кіно- і телефільмів? Знов-таки, це дуже й дуже наївні запитання, враховуючи специфіку бізнесу в Україні, але ж їх слід ставити, чи не так?

 

І якщо колишня колонія пізнає свою історію через телефільми, зроблені в метрополії, то чи не чекає в майбутньому цю країну такий самий (а то й гірший) колоніальний статус?

 

А що підглядання у телешпарину і загальної ситуації у світовій телевізії... Знаєте, варто думати власним розумом. Бо інакше не буде його, цього розуму. І не всі взірці сьогоднішнього Заходу – це щось прийнятне. Скажімо, у супертелевізійованих США 60% учнів середньої школи не вміють достатньо добре читати, щоб освоїти підручники, третина випускників шкіл не володіє знаннями з математики, потрібними для теслі-початківця, і майже третина молодих дорослих не може показати на мапі Тихий океан. Це не Наталія Вітренко чи Михаїл Задорнов стверджують; це пишуть у своїй новій книзі «Революційне багатство» Олвін і Хайді Тоффлери, знані на весь світ футурологи, які попри все обстоюють американську модель розвитку як начебто найбільш динамічну і прогресивну. Втім, і вони змушені визнати, що соціально загрозливі масові настанови на неуцтво у нових поколінь формуються не в останню чергу американським телебаченням, а це телебачення наразі зробило своїми головними героями тих, хто раніше цілком заслужено вважався злодіями чи бовдурами. В тому числі йдеться і про історичні цінності та історичні факти. І цей процес мутації за допомогою телебачення суспільних цінностей з року в рік посилюється.

 

Отож телеперсонажа на ім‘я Берія вже немає на екрані, а проблеми історичних телесеріалів залишилися. Звичайно, шанс на те, що наші обговорення цих проблем щось змінять, надто малий. Але у разі, якщо ми мовчатимемо, шанси на те, що нормальне телебачення хоч коли-небудь з‘явиться в Україні, абсолютно відсутні. Як і на те, що у нас умітимуть читати книжки і показувати на мапі Чорне море...