Про те, що не стільки постать, скільки саме прізвище «Берія», винесене в назву посереднього восьмисерійного фільму, вже є подразником для найбільш вразливої частини української інтелігенції, свідчить стрімкість та нетерплячість, із якою її представники відреагували на появу в ефірі каналу «Інтер» серіалу «Полювання на Берію».

 

Якщо російські серіали взагалі, а історії про Берію зокрема, вважаються ідеологічно шкідливим для українця продуктом, слід, на мою думку, спробувати зрозуміти: а чому саме така зброя застосовується по відношенню до нас. Для цього треба набратися терпцю і бодай додивитися історію до кінця, витративши на це п’ятдесят хвилин щовечора з понеділка по четвер протягом двох тижнів показу серіалу. Там є ще рекламний блок, але ці 15 хвилин можна вимкнути звук і почитати газетку, журнал чи книжку, як це роблю зазвичай я.

 

І якщо розповідь про спробу Берії вчинити після смерті Сталіна, в якій він сам, виявляється, непрямо винен, державний переворот починається одразу після восьмисерійної саги про злет та падіння доньки Брежнєва Галини, ця обставина вже сама по собі кличе до інших роздумів, ніж пропонують розумні колеги.

 

Так, Ігор Лосєв нарікає не лише на бурхливу фантазію сценаристів, а й на спробу реабілітувати Сталіна, показавши його жертвою «друга» Лаврентія. Закидаючи редакторам «Інтера», що вони свідомо поставили після першої серії «Полювання на Берію» жалісний документальний фільм про його дітей, які не визнають тата монстром та катом, пан Лосєв, очевидно, забуває: в телевізорі діють лише закони бізнесу, нічого особистого. Якщо після показу художнього фільму про Берію глядачі логічно не будуть перемикати канал, аби продовжити перегляд документальної стрічки про нього ж, щоби порівняти побачене, це лише додає каналу рейтингу. Цифри показуються інвесторам, інвестори радіють: не з того, що наш народ дивиться про Берію, а з того, що він дивиться «Інтер».

 

Олег Вергеліс мало не пробі кричить, показуючи, як низько впала планка «Інтера», який він неперебірливий і як мелодійно співає з чужого голосу, яким диригують кінцівки Москви. Сергій Грабовський вкотре говорить: творці серіалів нехтують історичною правдою, ніякого Сталіна Берія не вбивав, ніякого заколоту не готував, і взагалі – не такий страшний, яким його малюють. Одначе все це – цілком зрозумілі емоції. Телевізор – це ящик, до емоцій він не чутливий. Зв’язок із ним може бути лише одностороннім: можна полемізувати з блакитним екраном, можна вимкнути його – нічого не зміниться. Бо серіали «Галина», «Полювання на Берію» чи якісніші «Ліквідація», «Апостол» та інші, зроблені на радянській спадщині, українськими глядачами запитані.

 

В «Апостолі» під фінал теж з’являється Берія – втілення справедливості та мудрості. Але зверніть увагу: і хороший Берія, і такий карикатурний монстр, яким він показаний у «Полюванні…», все одно дратує і все одно спонукає до роздумів на тему: «А навіщо?». Візьмімо «Ліквідацію»: крім наявності лісів під Одесою, де ховалися невідомо проти чого повсталі дезертири, нарікання вдумливих співвітчизників викликав образ маршала Жукова, який приїхав до Одеси одним ударом викорінювати злочинність. Але чому б не обійтися БЕЗ Жукова, без епізодичної появи на загальному плані Утьосова, без того ж таки Берії та інших?

 

Справа в тому, що цього вимагають не стільки ідеологія, скільки ринок. Тобто, ми з вами, споживачі. Якби серіал «Полювання на Берію» назвали б інакше, скажімо, «Заколот 1953-го» чи якось так, без згадки прізвища лиховісної історичної постаті в назві, продати відверто слабеньку, хоча й динамічну історію було б важче. Так само «Ліквідація»: Машков – популярний актор, але одна справа, коли його герой Давид Гоцман протистоїть бандитам та шпигунам, а інша – коли самому самодуру Жукову.

 

Тему можна продовжити, але висновок усе одно буде один: глядача вже не приголомшиш і не примусиш дивитися «просто історію». Йому давай Історію, покажи замкову шпаринку, через яку можна підглянути в будуари минулого і створити ілюзію, ніби глядачі причетні до розкриття чергової страшної таємниці. Наприклад, «Берія убив Сталіна, а ми не знали». Чи «Галина Брежнєва була слабкою на передок, а ми не знали». Або «маршал Жуков хотів розпеченим залізом викорінити злочинність у Одесі, а ми не знали».

 

Ключовим словосполученням для продюсерів у даному випадку є «ми не знали». Ми насправді дуже мало знаємо історію. А те, в чому більш-менш орієнтуємося, читали в «Огоньку» часів перебудови. Значить, ці та інші фільми, де згадуються всує історичні персонажі і «розкриваються» страшні таємниці, призначені, насамперед, для аудиторії, що складається з тих, кому за 30. Або навіть під 40 і далі. Ми ще можемо про це говорити, сперечатися, давати цьому якусь оцінку, ламати списи. Народжені двадцять років тому, коли, власне, був популярним «Огоньок», вже не цікавляться ані Сталіним, ані Леніним, ані Берією, ані Брежнєвим, ані його безпутною донькою з її коханцями, ані алкоголіком Василем Сталіним, ані Андроповим, героєм серіалу «КДБ у смокінгу». Вони не знали, не знають і, чесно кажучи, не дуже хочуть. Поки що.

 

Років через десять саме ця цільова аудиторія почне дивитися телевізор частіше. І надурити її буде ще легше.

 

Ось тут, нарешті, перейду до головного: чому українські виробники серіалів не хочуть дурити українських громадян? Адже в цьому обмані справді лише бізнес, нічого особистого. В історії України «білі плями» лишаються далі, а перелік 100 постатей, яких можна назвати великими українцями, в нас існує. Кожен із персонажів вартий того, аби стати героєм повнометражного фільму (зняли ж росіяни про Колчака, ми з 9 жовтня будемо дивитися це в кінотеатрах, порівняємо з «Богданом-Зиновієм Хмельницьким» та «Владикою Андреєм») і серіалу мінімум на 4 серії. Дві третини цього вийде бездарним та пафосним, але третина, думаю, зробиться цілком професійно як для масової культури.

 

Тепер питання: хто це буде робити? Хто зніме серіал на кшталт «Полювання на Бандеру», а головне – для кого? Глядачі будуть, хто замовить? Який телеканал за це заплатить гроші, достатні для того, щоби покрити недешеве виробництво і дати виробникам ще й заробити?

 

Україна, як не раз зазначав Сергій Грабовський, вдячний споживач «тележуравлини». Чому б не робити таку ж саму «журавлину», але на власному історичному матеріалі? Адже «Журавлина» швидше приверне увагу до «білої плями», ніж серйозна нудна наукова розробка…

 

А тому, що про Бандеру чи Антона Макаренка (з «Педагогічної поеми» при бажанні можна зробити драму з елементами трилеру) не купить багата Росія для показу в себе вдома. Покупцеві українського кіно, прокатного і телевізійного, нецікаві персонажі української історії, особливо ХХ століття: від Всеволода Балицького, кривавого керівника ДПУ-НКВС в Україні 1920 – 1930-х років (чим не аналог Берії) до Володимира Щербицького, про якого писати й писати, фантазувати й фантазувати. Чи покажуть у Росії серіал про тріумф і трагедію Павла Тичини? Про Єсеніна нам показали, зосередившись на його пиятиках та амурних історіях. І ми дивилися не без цікавості, хоча детективна складова цієї історії викликає цілу низку запитань. А Тичина, до речі, теж, кажуть, випивав, особливо після звільнення з в’язниці…

 

Поки в нас немає подібних зразків масової культури для внутрішнього споживання, поки Україна не виступатиме замовником телемила, зробленого на власному матеріалі, ми приречені дивитися «Полювання на Берію». Ідеологія тут ні до чого: біографічна, а частіше – псевдобіографічна продукція в розвинених країнах має тепер величезний попит. І лише в Україні, по-моєму, використовують радянську спадщину більш активно, ніж власну. Бо вона на слуху, не забута. Тимчасом як про власних персонажів нам нагадали хіба що провальні «Великі українці». На «Інтері», між іншим…