Один із головних, і справедливих, закидів на адресу вітчизняного телебачення –критична недостатність яскравих публіцистичних програм про Україну. Справді, дивно: на ток-шоу, які плодяться як гриби після дощу, поруч із суто політичними проблемами в центрі уваги часто опиняються й питання, вкорінені в історії як такій, а якщо глибше – то в історії культури, та наші телевізійники реагують на це дуже мляво.

 

Можна дискутувати про місію телебачення, про те, чи є вона взагалі, чи, можливо, як у тому прислів’ї, – нічого особистого, тільки бізнес. Та в будь-якому випадку прірва між суспільно-політичним контекстом і телевізійним змістом виросла до непристойних розмірів.

 

Винятки, звісно, є, і саме про одне з них хочеться сказати.

 

При всіх зауваженнях на адресу Першого національного, який ніяк не позбавиться шлейфу УТ-1, в його ефірі є кілька дуже достойних проектів. Деякі з них з’явилися завдяки співпраці Першого із незалежними продюсерськими центрами, зокрема із «Закритою зоною». Одразу хочу зазначити: будь-яка критика є суб’єктивною, вона спирається на певні погляди автора, або ж якоїсь спільноти. Даний текст – не виняток. Проте акцент хочеться зробити саме на речах об’єктивних і очевидних.

 

Якщо об’єктивно, – програма «Відкрита зона», яка виходить в ефірі Першого національного з вересня минулого року і яка виробляється «Закритою зоною», хоча б частково заповнює вакуум вітчизняної телевізійної документалістики культурологічної тематики.

 

Так, провідні телеканали потроху вчаться робити власні документальні проекти, зокрема журналістські розслідування – «За Вікнами», «Агенти впливу»; експериментують із форматами про «героїв» вітчизняної політики – «Приховане життя»; мають свою нішу й програми про всі нещастя нашого земного шляху – «Без табу». Але в усіх цих проектах більшою чи меншою мірою присутній елемент жовтизни, яка на сьогодні стала головним кольором українського телебачення. «Опуститися» до рівня людини, яку не зґвалтували, не побили і яка не є народним депутатом, не вдається.

 

В центрі ж уваги «Відкритої зони» лежить історія цікавої особистості, часто Майстра. Соціальний статус героя тут не має значення. Чи йдеться про туриста, «господаря» відомої далеко за межами України печери Млинки на Тернопільщині Бориса Гору, чи про родину Гуралюків, яка зберігає у Карпатах унікальну гірську породу коней – «гуцуликів», чи про фольклорний гурт «Древо» з Полтавщини, чи про колекціонера Івана Вишиванюка, чи про людей, які дивують своїми виробами, чи про тих, у кого за плечима роки ув’язнень у радянських таборах, – авторам завжди вдається повернути цей людський діамант так, щоб він заблищав усіма своїми гранями.

 

Але найбільш імпонує те, що особисті долі у «Відкритій зоні» «вмонтовані» в долю усієї країни. Це не лише розповідь про чийсь досвід, успіхи або поразки, а ще й заглиблення у проблему, а часом – демонстрація цілих культурних пластів, мало відомих українському глядачеві. При цьому фільми «Відкритої зони» – сучасний продукт, відзнятий на якісному режисерському та сценарному рівнях, а імідж їхньої авторки Наталки Фіцич – це попадання, що називається, в точку.

 

Скажімо, «Древо» – унікальний приклад українського багатоголосся, аналоги якого є на Кавказі. Літні вже люди, що називається, від землі. Пісня є не тільки їхнім заняттям, а в повному розумінні життям, оскільки здатна повернути до життя – у фільмі йдеться про лікування співом одного з учасників гурту, який переніс інсульт. Помічені не тільки фольклористами і мультиплікаторами (згадаймо мультфільм «Жив був пес»), а й рок-музикантами, древівці разом із «Братами Карамазовими» опановують велику сцену. Проте, за великим рахунком, «Древо» – це маніфестація завжди співочого українського села, яке за роки радянської влади майже втратило цю свою якість. І ведуча резонно запитує: невже у ХХІ століття ми так і будемо входити – мовчки?

 

Авторові цього тексту доводилося в житті перетинатися з іншим героєм «Відкритої зони», Борисом Горою, і брати з ним участь у мандрівці Карпатами. Пригадується, що приєднатися до зимового походу кожен охочий міг безкоштовно, що для Бориса Гори, як натхненника таких акцій, було звичайною практикою. До речі, вони часто мали й виховну мету, оскільки до них залучалися й представники українських молодіжних організацій. Географія мандрів – уся Україна: пішки, велосипедом, річками. Згодом зв’язок урвався, але доводилося чути про подорожі до Хібін, Алтаю, на Кавказ. І якось не було особливого здивування, коли стало відомо, що саме у Грузії, під час сплаву гірськими річками, застала Бориса Гору остання кавказька війна.

 

Такі герої – це не лише унікальні характери, але й люди, здатні позитивно вплинути на наш сьогоднішній світогляд. Вони є носіями власної життєвої філософії і водночас практиками. Немає сумніву, що вони значно більше, ніж «заюзані» українські політики, заслужили місце в телеефірі.

 

Не секрет, що ми не знаємо країни, в якій живемо. Не знаємо не тільки минулого, але й своїх сучасників. Телебачення ж іще більше штучно звужує ці рамки, роблячи основні акценти на чварах у владі, або ж, коли йдеться про документальне або художнє кіно, – експлуатуючи ностальгію за СРСР. «Відкрита зона», у свою чергу, відкриває нам ту Україну, яку «великі» й «головні» телеканали часто не помічають. За що їй велика подяка.