Не мною підмічено, що у сьогоднішню українську політичну реальність з легкістю вписуються найхимерніші словесні побудови тоталітарних ідеологів і практиків минулого. І не просто вписуються – а виявляються надзвичайно актуальними, так, що часом просто не відрізниш, де аргументація такого собі Беніто Муссоліні на користь трансформації виборчої системи за принципом «переможець отримує все», а де – виступи речників БЮТу та Партії регіонів, яким цей принцип також сподобався. А під інвективами на адресу світової плутократії та американського імперіалізму, які читаємо чи то у «Вечірніх вістях», чи то у «Досвітніх вогнях», радо підписався б якщо не Геббельс, то Ленін, чи обидва одразу.

 

Весело, одне слово. Майже як у класичній книзі Еріха Фромма: втомлений нескінченними політичними баталіями народ не проти обміняти свободу на добробут, стабільність і порядок. Розбурхавши ці баталії, їхні учасники тим часом дуже й дуже не проти самим очолити процес наведення «нового порядку», завбачливо вводячи в партійні статути посаду Лідера – очевидно, з огляду на те, що англійське слово the Leader має німецький еквівалент der Führer...

 

Але мова не про самі по собі політичні процеси (тим більше, що вони сьогодні здебільшого відбуваються за лаштунками), а про їхнє відображення, супровід і підштовхування за допомогою мас-медіа, і передусім – телебачення.

 

Допоки результати виборів в Україні залежать не тільки від тих, хто рахує голоси, а і від самого факту наявності цих голосів, самі тільки залаштункові переговори і домовленості не визначатимуть усього політичного ландшафту. Звичайно, тих, хто найголосніше кричить перед виборцями про свою «принциповість», нерідко можна після обрання купити, причому недорого; звичайно, фракції практично всіх партій і блоків у радах різного рівня можуть впродовж 10 хвилин повним складом змінити свою позицію на протилежну; але ж без виборця не потрапиш до цих рад і не зможеш перетворювати владу на гроші впродовж усієї своєї каденції. А тому без мас-медіа як одного із головних засобів масової комунікації у виборчий час українським політикам (принаймні, поки що) не обійтися.

 

Останні київські вибори, втім, наочно засвідчили і могутність, і злиденність ЗМІ у їхньому впливі на електорат. Не знаю, скільки квадратних кілометрів лісу пішло на всю ту квазігазетну продукцію, якої стільки було у той час (і яка навряд чи хоч якимось боком уписувалася у визначення «засіб масової інформації»), але всі ці видання, що, здається, заслужено пішли у небуття, навряд чи додали чи відняли у того чи іншого учасника виборчих змагань більше, ніж пару процентів голосів. Але телебачення... О, це вже було значно більш серйозно! Тут вплив на виборця рахувався, схоже, десятками відсотків голосів (мені невідомі відповідні соціологічні дослідження у нас в країні, але у розвиненому світі саме так; чи став би фактом «феномен Барака Обами» без Опри Вінфрі та її колег?). Звичайно, цей потенційний вплив ще треба зробити актуальним, а тому – добре попрацювати, щоб привернути електорат до когось із політиків чи, навпаки, відвернути геть. І попрацювали. І не скажу, що привернули, - але відвернули вельми успішно.

 

Мова про те, як дружно мовчали про ситуацію в Києві і про Леоніда Михайловича Черновецького особисто провідні загальнонаціональні телеканали, включно із «каналом чесних новин»; про те, як знані журналісти «добровільно» відмовлялися від прямих ефірів, щоб «не вплинути на волевиявлення виборців», про те, як переривали гостей своїх програм, що мали необережність згадати топ-новину місяця – вибори у столиці – і таке інше. А паралельно із тим наче-поки-що-муніципальний телеканал «Київ» вів, як то кажуть, гру в одні ворота.

 

Наслідок усім відомий. Але, можливо, далеко не всіма осмислений. Адже в той час, коли у розвиненому світі мас-медіа інформують виборців, а їхня партійно заангажована складова виборців мобілізує, - у нас, схоже, було поставлене зовсім інше завдання: демобілізація виборчого корпусу столиці – за винятком електорату однієї відомої політичної сили на чолі з відомим «мером усієї України»...

 

Можливо, це суб‘єктивне враження, але, як на мене, найбільший вплив на столичних виборців справила не позиція тих чи інших політиків, не їхні взаємні викриття, і навіть не інформаційна блокада на телебаченні навколо деяких кандидатів у міські мери, а інше: поведінка знаних на всю країну журналістів, взірців моральності та професіоналізму, борців із цензурою та расизмом. «Якщо вони так себе поводять, то чого я мушу рвати собі пуп і пертися на виборчу дільницю? Якщо для них гроші – понад усе, то чому я мушу бути чесним, хоча б перед собою? Якщо володарі громадської думки не мають справжніх принципів, чому цими високими принципами маю керуватися я?» А на додачу всі кияни бачили, як за дивним збігом обставин синхронно з мовчанкою «каналу чесних новин» на вулицях столиці з‘явилося чимало новеньких автобусів «Богдан», щойно закуплених муніципалітетом у власника згаданого телеканалу й автобусного заводу. Чи варто було після цього щось говорити про «ідеали Майдану» та про «інтереси демократії»?

 

Звичайно, все це – дуже грубі важелі впливу на виборців, але ж дієві важелі! А відтак можна не сумніватися, що ближче до виборів (чи то чергових президентських, чи то позачергових парламентських і президентських разом) подібні важелі використовуватимуться все більше – якщо, звичайно, певні провідні фінансово-політичні сили досягнуть відповідних домовленостей. Але вже й зараз симптоми реалізації такої стратегії ми бачимо в телепрограмах нового сезону, де помітно скоротилося число суто політичних програм (принаймні, на деяких каналах). А на інших... О, яка це висока майстерність! Це ж треба вміти – дати можливість незрівнянній Ганні Герман кілька разів виголосити свої полум‘яні монологи якраз перед рекламною паузою, - а після закінчення цієї паузи не дати її опонентові слова для відповіді, мотивуючи це тим, що ввімкнувся сателітний зв‘язок із далекими краями, і цей зв‘язок обмежений у часі і коштує дорого! Ні, це справді чимало коштує – фактична гра в одні ворота, у ворота господаря телеканалу, - але під виглядом об‘єктивності!

 

І цього добра ближче до виборів, поза сумнівом, провідні телеканали нам продемонструють по саму зав‘язку. В чому тут різниця з газетами-агітками? У більш витончених прийомах? Одне слово – та сама партійна макулатура під виглядом високого телемистецтва...

 

Отож, якщо робити попередні висновки, наша химерна політична колотнеча закинула нас усіх – наче на машині часу – на століття раніше, у добу, коли згаданий вище Ульянов-Ленін (який тоді підписувався ще так – Н.Ленін) був справді молодий і щедро кидав свої гнівні інвективи на адресу «суспільства наживи»; тоді, в самодержавній імперії з її низькою масовою політичною культурою, з її відсутністю парламентаризму, з її бездарною елітою вони, очевидно, значною мірою були справедливі. Світ змінився, а ми повернулися у часи молодого Леніна...

 

«В обществе, основанном на власти денег, в обществе, где нищенствуют массы трудящихся и тунеядствуют горстки богачей, не может быть "свободы" реальной и действительной. Свободны ли вы от вашего буржуазного издателя, господин писатель?.. Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя. Свобода буржуазного писателя, художника, актрисы есть лишь замаскированная (или лицемерно маскируемая) зависимость от денежного мешка, от подкупа, от содержания».

 

Хіба не про сьогоднішнє українське телебачення сказано? І не про значну частину періодики, особливо про ту, яка під виглядом суто об‘єктивної насправді грає роль партійної макулатури? І хіба вам самим не хочеться бачити в ефірі та читати щось зовсім інше, чесне, розумне і професійне, «в противовес буржуазным нравам, в противовес буржуазной предпринимательской, торгашеской печати, в противовес буржуазному литературному карьеризму и индивидуализму, "барскому анархизму" и погоне за наживой»? І, зрештою, хіба це нормально, що критику чинного стану справ у мас-медіа можна висловити ленінськими фразами?

 

Одне слово, ситуація весела. Вже весела. От тільки не хочеться, щоб вихід із неї був реалізований у стилі путінсько-медвєдєвської Росії, де принцип відвертої партійності літератури реалізований уповні. Хто з читачів має за сорок, той мусить пам‘ятати: «Все газеты, журналы, издательства и т. д. должны приняться немедленно за реорганизационную работу, за подготовку такого положения, чтобы они входили целиком на тех или иных началах в те или иные партийные организации» – і так далі. Іншими словами, щоб влада олігархів була замінена владою партійних комісарів. І ніякої свободи творчості, і взагалі – свободи, бо це ж ганебне буржуазне гасло!

 

Хоч круть, хоч верть, – хоча за олігархів усе ж таки свободи більше, ніж за комісарів: можеш сміливо вимкнути всі телеканали, крім природничих та спортивних, і ніхто тебе на політзаняттях не запитає про зміст нової промови товаришів Ю чи Я...

 

Хоча це, звісно, теж буде різновидом утечі від свободи, яка може дуже й дуже печально закінчитися для всього українського загалу.