Є декілька шляхів. Можна, приміром, свідомо відмовитися від отримання будь-якої інформації: не вмикати телевізор, радіо, комп’ютер, не купувати газети. Утім, під час своєї відпустки ми не збиралися цього робити: просто вирішили побути з дітьми на такому шматочку чорноморського узбережжя, де менше відпочивальників. Таке місце знайшлося в Одеській області. Саме там ми відпочивали і від роботи, і від інформації про Україну.

 

Господар приватного міні-готелю, вручаючи нам ключі від помешкання, зазначив: телебачення тут тільки супутникове, понад 50 каналів, і попередив, що можуть бути проблеми із сигналом, але ненадовго.

 

Оскільки ми жили віддалено від усіх розваг цивілізації, то телевізор дивилися більше, ніж удома. Ознайомившись із пакетом запропонованих програм, ми побачили: з українських є тільки «Інтер+». Решта – переважно російські. Ба більше, найкращим сигнал був саме у російських каналів: НТВ, НТВ-2, ДТВ, ДТВ-2, СТС.

 

Невдовзі ми зрозуміли, що з більш як п’ятдесяти каналів нам не було чого дивитися. Оскільки нас не цікавило телемило (а воно посідає почесне перше місце в телеменю більшості телеканалів) та сучасні російські бойовики, доводилося довго клацати пультом, щоби знайти новини чи програми для дітей. І те, й інше ми таки знаходили. Та після них лишалося враження зґвалтованої свідомості.

 

Почну з новин. Пріоритетними у російських телеканалів є новини про президента Медведєва. Про нього завжди і багато в кожному випуску новин. Таке враження, що взялися зробити культ особи не протягом першого президентського строку, а хочуть, як в СРСР, виконати п’ятирічку за півроку. Особливо мені сподобалося, коли протягом доби різні телеканали показали одне й те саме відео із зустрічі G-8 у Японії, де Медведєв із розумним виглядом розповідав про світові фінансові проблеми, не сказавши нічого конкретного. Мені на очі це відео потрапило я мінімум 12 разів.

 

Утім, хоча президента й дуже люблять, але новини починали не з нього, а переважно з подій в Абхазії. Хтозна, можливо, тиждень такий видався. Абхазьку сторону показували окремо від грузинської, і завжди у вигляді жертви. Грузинську ж зазвичай звинувачували у всіх тяжких, бездоказово підозрюючи у пролитті крові.

 

Іншим улюбленим героєм російських теленовин виявився бацька Лукашенко. І привід для того на початку липня був вагомий. На день незалежності Білорусі, який країна чомусь відзначає в день звільнення від фашистсько-німецьких загарбників, в людному місці стався вибух, в результаті якого постраждали понад 50 осіб. Того ж дня президент Лукашенко заспокоював усіх, що нічого страшного не трапилося. Наступного – сварив правоохоронців країни, як справжній батько своїх нерозумних дітей. «Чего вы туда столько машин с мигалками нагнали, которые без конца мигали, да еще и стояли с включенной сиреной? Что это за цирк такой? Вы зачем панику создаете, людей пугаете?». А ще через день він звільнив усіх керівників правоохоронних органів – бо вони на всяк випадок заздалегідь не потурбувалися про належну безпеку людей.

 

Протягом тижня російські телеканали показали лише один сюжет про Україну: про те, як в Одесі народ протестує проти НАТО. Показали, звісно, колоритно. Жіночки похилого віку з гаслами «НАТО – фашисты» стояли на смерть під палицями правоохоронців, які їх розганяли. Із сюжету можна було зрозуміти, що клята Україна, незважаючи ані на власний народ, ані на поради старшого слов’янського брата, все ж преться в НАТО. Про Україну навіть канал «Мир» нічого цього тижня не розповідав. Дивно, адже програма «Новости содружества» (мається на увазі СНД) більшість ефірного часу приділяла Білорусі і, звичайно, Росії. А України ніби й не існує.

 

Щодо інших сюжетів, то канали, особливо ДТВ, дуже люблять, як з’ясувалося, надзвичайні або жалісні новини: де багато крові і сліз. На ДТВ (розшифровується як детектив) є навіть аналог наших «Надзвичайних новин» на ICTV. Тематика та ж, але журналісти жвавіші – дуже переймаються тим, про що розповідають; та й ведучий занадто рухливий, постійно руками розмахує. І йдуть вони не лише ввечері, як у нас, а й посеред білого дня.

 

А от дитячих програм ми так і не знайшли. Можливо, десь поміж тих п’ятдесяти і був такий канал, але сигнал був заслабкий. Щоправда, згадані вище канали зрідка показували мультфільми, переважно японського виробництва, але переповнені стріляниною і взагалі з якимось занадто дорослим сюжетом. Тож діти не особливо зацікавилися. Єдине, що справді можна було їм подивитися по тому телевізору – це канал «Зоопарк». Програми про звірів були західного виробництва, тож ішли у перекладі. І навіть кількаразове повторення не відлякувало ані нас, ані дітей – дивитися більше не було чого.

 

Загалом контент доступних супутникових каналів видався страшенно примітивним. З постійними повторами транслюють найстрашніше, найсмішніше і найдивовижніше відео (також закуплене за кордоном) та по сто разів анонсується «известная во всем мире (в тому числі і в Україні) программа “Голые и смешные”». Решта ж – телесеріали та бойовики.

 

За десять днів нам здалося, що відпочиваємо не в Україні, а невідомо де.

 

Інформаційно зголоднілими повертаючись додому, ми на три дні завернули на Вінниччину – до бабусі на дачу. Оточена лісом дача розташована за сім кілометрів від міста Гайсин. Ефірних телеканалів у пропозиції лише два: Перший національний та «1+1». Але після отих п’ятдесяти супутникових ці два здалися нам найкращими.

 

А от радіо на FM-хвилі ми там зловити тільки одне – «Лада» на 103,9 МГц. Як сказала бабуся, це міське радіо Ладижина і навколишніх районів. Колись приймач ловив ще й «Маяк», але зараз він цілодобово налаштований на «Ладу». Майже цілий день (крім новин, прогнозу погоди та оголошень куплю-продам) «Лада» транслює програму «Пісня на замовлення». Ймовірно, замовлення користуються попитом, бо привітання лунали постійно. Ведуча з ентузіазмом читала все нові й нові sms-повідомлення.

 

Але мова про інше. Досить дивно було постійно чути прохання і привітання слухачів українською мовою, а пісні – російською. Я висловила своє здивування вголос, на що отримала відповідь, мовляв, це ж люди замовляють. Тож почала дослухатися, чи справді так. Прослухавши протягом трьох днів десь із тридцять привітань, помітила, що не зовсім так. Звичайно, є найпопулярніші вітальні пісні з днем народження мам, дочок-синочків, із весіллям (усі вони з радянських часів). Зокрема, протягом дня я декілька разів чула пісні «Доченька моя», «Мадонна», «Родительський дом», «Ах, какая женщина, мне б такую», «Единственная моя» тощо. Але вітаючи рідних зі святом, родина, як правило, просила поставити «гарну пісню». І цією «гарною піснею» на радіо «Лада» чомусь вважають або пісню Алли Пугачової, або Олександра Сєрова, або Філіпа Кіркорова. З українських іноді лунали твори у виконанні Софії Ротару чи Анатолія Гнатюка.

 

«Може, у них на радіо немає сучасних пісень?» – припустила бабуся. Щойно вона це сказала, як для всіх рибалок Ладижина і прилеглих районів пролунала пісня «Рибка» гурту «Фабрика», а наступною була ще одна пісенька – з останнього «Євробачення» у виконанні Діми Білана. «Як же так, сучасна російська естрада є, а вітчизняної немає?» – відповіла я.

 

Можу тільки уявити, які ж музичні смаки можуть бути в людей в інших населених пунктах Вінниччини, якщо вони мають змогу чути тільки це радіо. Я не кажу про молодь, вона про себе потурбується. А літні люди не можуть вибратися з полону совкових пісень, бо інших вони й не чують. Люди й не знають, що можна привітати рідних піснею, приміром, «Океану Ельзи», «Тартака» чи «Другої ріки», Олександра Пономарьова чи Гайтани. Я навіть не повірила, коли почула по радіо «Лада» Ламу. Та щастя було недовгим: її перервали, бо починалися новини.

 

Відпочинок був хорошим, але чогось бракувало. Ми почувалися некомфортно у запропонованому інформаційному полі. Лише під’їжджаючи до Києва і зловивши «Гала-радіо», ми зрозуміли, що з України все-таки не виїжджали.