Пізно ввечері 8 червня хотілося радісно цитувати п’єсу Леся Подерв`янського про масло. Якщо перефразувати потрібну цитату близько до оригіналу, звучатиме вона так: «Я вірив, що цей день колись настане, це буде, а ви не вірили!».

 

Мова не лише про прем’єру у вечірньому ефірі каналу «1+1» фільму Володимира Тихого за відомим романом Ірен Роздобудько. Хоча розмови про активну екранізацію творів деяких актуальних українських письменників точаться вже більше року. Тож давно пора пред’явити глядачам предмет цієї самої розмови – кіно. Цей фільм сам по собі, як творіння режисера, не є предметом для окремої розмови. Маємо типовий зразок продукту масового споживання, масової культури, конвеєрного виробництва тіві-муві, зокрема – мелодрам.

 

До того ж, зразок досить якісний. Фактом свого виходу на телеекран він підтверджує: таких фільмів мусить бути багато, бо нам потрібна своя індустрія. І хочеться наголосити саме на слові «своя»: глядачеві вже потрібне кіно про Україну в Україні. Фільм, при який ідеться, саме такий.

 

Називається він «Пуговица». Я свідомо не перекладаю назву – оригінальний роман Ірен Роздобудько, взятий за основу, справді зветься «Ґудзик». Але тут - унікальний випадок, коли від перекладу назви змінюється суть цілого твору. Хочете приклад? Будь-ласка: «Пісня про рушник» на слова Андрія Малишка і музику Платона Майбороди зовсім не буде «Песней о полотенце». Хоча переклад назви абсолютно правильний.

 

З «Ґудзиком» Роздобудько трапилася та сама історія. Те, що вона пише, сміливо можна назвати «текстами відчуття», якщо, звичайно, існує такий літературознавчий термін. Ви не читаєте книгу – ви її відчуваєте. Емоції дає не сюжет, а авторська манера оповіді. Пояснити ці відчуття досить важко. Скажімо, ви любите в спеку перехилити склянку мінеральної води з холодильника, бо це вас освіжає. Але ЧОМУ це вас освіжає і ЧОМУ ви переживаєте саме такі відчуття, навряд чи поясните двома словами. Тим не менше, певні відчуття ви переживаєте.

 

Через те шанувальники «Ґудзика» точно будуть розчаровані екранізацією. По закінченні фільму хтось, поза сумнівом, сказав: «Це не «Ґудзик», це якась «Пуговица»! А так воно і є. У жанрового кіно є свої закони. Головний з них – чітко прописана історія, від початку до кінця. Відчуття по боку, на перший план виходить кінематографічна доцільність і логіка оповіді.

 

Очевидно, продюсери з «FRESH Production UA» и «Стар Медіа», чиї логотипи відкривають фільм, пережили свого часу певні відчуття, прочитавши «Ґудзик». А потім уже почали ламати голову, як усе, що не скажеш словами, можна перенести на екран і зробити хороше кіно. Аби не заплутатися в оригінальному тексті і не зіпсувати ті самі відчуття, вони цілком логічно звернулися до автора роману з пропозицією стати автором сценарію.

 

Тож тепер маємо два окремих художніх твори – книгу Ірен Роздобудько і фільм Володимира Тихого. «Ґудзик» дійсно не треба плутати з «Пуговицей». Тим більше, що з невеличкого, але складного за часово-просторовою конструкцією тексту творці фільму виборсалися, як на мене, не до кінця.

 

Студент-кіношник Денис на відпочинку знайомиться з Лізою (Вікторія Ісакова), старшою за себе загадковою жінкою. У них відбувається ніч кохання в покинутому лісовому будинку, після чого Денис, що називається, «захворів» цією жінкою. Та вона зникла, і виникла тільки в аудиторії – Єлизавета Тенецька викладає в їхньому вузі історію кіно. За вікном – радянська влада, Ліза – опальний режисер і мати-одиначка, вона не приймає щирого юнацького кохання. Це кохання Денис пронесе через двадцять років, причому - і через Афганістан, куди через нерозділену любов пішов добровольцем (найсуперечливіший, як на мене, момент книги відповідно став найслабкішим у фільмі – А.К.). Перетворившись із часом на відомого письменника, Денис Северин (Анатолій Пашинін) уже в новій, не радянській країні, зустрічає своє перше і головне кохання – Лізу. Тепер вона успішний режисер і не впізнає юнака, якого колись приголубила – стільки часу пройшло. Зате він раптом зустрічає молоду студентку-художницю Ліку (Анна Кузіна). Вона – нонконфомістка і, головне, чимось нагадує йому Лізу. Після дванадцяти годин прогулянок нічним містом вони одружуються, і під час знайомства з батьками Денисові відкривається істина: Ліка – Лізина донька. Ліза далі його не впізнає, і Денис вирішує прояснити ситуацію. Відкриваючись своєму першому коханню, він навіть припустити не може, що саме в цей самий час у шафі сидить, слухає все і крутить відірваний ґудзик у руці Ліка, яка вирішила зробити йому сюрприз. Якщо ви не готові повірити, що студентка-художниця може купити дорогу шафу, потім доставити її на квартиру і заховатися, аби зробити коханому чоловіку в такий спосіб «сюрпра-айз», значить – свідомий алогізм подій роману не змогло виправити навіть спрагле до логіки подій кіно, бо довелося б пожертвувати такою деталлю, як ґудзик, і, як наслідок, назвою.

 

Ліза вважає, що Денис у такий збочений спосіб, одружившись із донькою, далі домагається матері. Тим часом Ліка вирішує піти світ за очі. Знайшовши в шафі ексклюзивний ґудзик, Денис все розуміє і перестає шукати добра від добра – мчить крізь ніч за Лізою, аби сказати головні слова: «Я кохаю тебе».

 

Порівнювати книгу з фільмом – справа невдячна. І тим, хто збирається це робити, можна лише поспівчувати. Хоча б тому, що хеппі-енд мелодрами «Пуговица» зовсім не схожий на парадоксальну розв’язку драми «Ґудзик». Та навіть моя приблизна спроба переповісти сюжет фільму постійно перечіпляється об необхідність викладати її в форматі серіалу і, відповідно, дописувати. Тоді, до речі, Афганістан можна використовувати, хоча все одно не бажано: радянська війна в Афганістані належить до переліку табуйованих для осудних людей тем. У першій п’ятірці таких тем, крім «Афгану» – Голодомор, Чорнобиль, бій під Крутами, «помаранчева» революція.

 

Отже, потенціал у наших авторів та режисерів є. Ідеї при бажанні можна розвивати і втілювати в будь-якому форматі. «Пуговицу» треба порівнювати не з однойменним романом, а з іншими подібними фільмами, зробленими в Україні за останній, скажімо, рік. Бо «Пуговица» відверто не соромиться українського контенту. І тепер, нарешті, про заявлену на початку радість від того, що «настав цей день».

 

Київ тут називають «наше місто». Але з чим можна сплутати Хрещатик, Майдан, Будинок кіно, студію Довженка (вона тут у ролі вищого навчального закладу, де навчаються молоді режисери), центральні вулиці старого міста? Під що можна «загримувати» осінні Карпати і для чого взагалі це робити, коли панорама урвища не залишає сумнівів, де відбуваються ключові для героїв події фільму? Звичайно, російські студенти-художники теоретично можуть виїхати на пленер у Моршин Львівської області, тільки для чого їм це робити? А власна назва «Моршин» звучить у стрічці багато разів, і навіть скептики не сумніваються, що на пленер туди поїхали українські студенти-художники. Початок історії взагалі відбувається під хіт Софії Ротару «Край, мій рідний край!».

 

Якщо скептики переглянуть хоча б десяток стрічок українського виробництва, такої відвертої, опуклої України вони не знайдуть при всьому бажанні. Отже, вітчизняне кіно поволі перестає відверто маскуватися, задовольняючи всі потреби більш платоспроможних сусідів. Воно нарощує м’язи і потроху перестає бути залежним тільки від експорту. Хоча російський ринок збуту і досі лишається для наших виробників основним, така реальність.

 

Цю тенденцію до «українізації контенту», між іншим, передбачає голова ради директорів групи компаній «Стар Медіа» Влад Ряшин у опублікованій «Детектор медіаю» доповіді на конгресі Незалежної асоціації телерадіомовників: «Я не сомневаюсь, что в ближайшее время появятся проекты для внутреннего рынка. Продукт этот наверняка будет украиноязычным. Большие объемы, созданные благодаря экспорту, позволяют наращивать как производство, так и кадровую базу в Украине».

 

Під українізацією тут я маю на увазі Київ, який не видають за Москву, Моршин, який не називають Валдаєм, Карпати, які не іменують Середньоросійським узвишшям, і багато інших чинників. Російську мову українського кіно я б зараз не робив основною проблемою. Бо коли дія фільмів почне легально відбуватися в Україні і одночасно знайдуться кваліфіковані редактори, які здатні зробити українську мову для кіно сучасною і актуальною, вона зазвучить автоматично.

 

Ну а ті вітчизняні літератори, які сьогодні заявляють про свою принципову позицію не писати російською мовою для українського кіно і цим псувати свої першоджерела, кривлять душею. Їм, швидше за все, просто не пропонують.