Замислитися про це всерйоз мене змусили обставини скандальної історії вигнання з Національної телекомпанії України колишнього диктора Анатолія Васяновича. Пригадуєте, у відповідь на чергову пропозицію щодо власного проекту керівництво відповіло Васяновичу: якщо у кадрі буде ведучий, це «пахнутиме радянськими часами». А коли простежити, що писали з приводу колишнього фаху пана Анатолія в коментарях до статті, стає очевидним: у розумінні наших сучасників «диктор» – символ ретроградства, уособлення всього найгіршого, що було у тоталітарному радянському телебаченні, і місце цієї професії на смітнику історії цілком справедливе.

 

Дикторів відвантажили на звалище у середині 90-х; на зміну професійним акторам-читцям у новини прийшли ведучі, які, за ідеєю, мали би бути журналістами й відповідати за те, що кажуть в ефірі, а не машинально відтворювати текст із суфлера чи папірця. «За ідеєю» – бо, якщо покласти руку на серце, треба визнати: сьогоднішній Руслан Сенічкін (це суто для прикладу) відрізняється від тогочасного диктора Васяновича лише значно гіршою вимовою, – що українською, що російською, – і надмірною мімікою та жестикуляцією. Лише поодинокі ведучі, як правило – з числа найбільш авторитетних і досвідчених, можуть похвалитися тим, що беруть активну участь у підготовці випуску новин і впливають на його зміст. І таких ведучих, видається, стає дедалі менше – їх замінюють «голови, що говорять», і говорять ці голови, знов-таки, саме те, що висвічується на екрані промтера. А потім дуже дивуються, коли їхні імена називають у результатах моніторингу джинси від журналістської ініціативи «Не продаємося!»: мовляв, до чого тут ми, ми ж тільки читаємо текст?!

 

Але ж диктори були не лише у новинах та телепрограмах. Пам’ятаю, на початку 90-х в ефірі обласного телебачення та перших комерційних телеканалів, які транслювались у нашому регіоні – харківського «Тоніс-центр», дніпропетровського каналу зі смішною назвою «ВЛД Бразерс», – практикувалися міжпрограмки, в яких диктори у довільній формі розповідали зміст програми на цей та наступний день, повідомляли про зміни у програмі (вони тоді траплялися дуже часто), новини у житті телекомпанії, вітали телеглядачів зі святами… Людина у кадрі, спілкуючись із телеглядачами від імені каналу, виступала його уособленням. Це були, сказати б, «зв’язки з громадськістю» у чистому, первозданному вигляді. І вони досягали своєї мети: коли симпатичні дівчата з «ВЛД Бразерс» із не менш милими прізвищами – Катерина Лантух, Ілона Онопрій, пам’ятаю як зараз, – розповідали, що з технічних причин замість «Зоряних війн» сьогодні в ефірі буде газета телеоголошень, ніяких претензій до телекомпанії не виникало. Ну, що поробиш, буває…

 

Що ми бачимо сьогодні? Як комерційні, так і державні телеканали працюють неначе у безповітряному й безлюдному просторі, де єдиною формою звертання до глядачів є штамповані промо-ролики, начитані неживим бренд-войсом. Зняття телесеріалу з ефіру через не досить високі рейтинги або перенесення в інший тайм-слот – повсякденна подія для програмної служби телеканалу, про яку або не повідомляють зовсім, або, в найкращому випадку, пускають малопомітний рухомий рядок на екрані. Не думаючи, що для сотень тисяч людей, залежних від телевізора (перш ніж таврувати їх як «телезомбі», запитаймо себе, якими ми будемо після 65 років, особливо якщо, не дай Боже, доведеться доживати життя на самоті), немає ніяких «слотів» або «аффініті», а сюжетні повороти мильних опер для них не менш важливі, ніж події власного життя. Пояснити людині, яка звикла протягом кількох років дивитися на певному телеканалі певну програму в один і той самий час, а в один прекрасний день, увімкнувши телевізор, цієї програми не знаходить, чому так вийшло – це нормальний елемент public relations і «соціальної відповідальності», про яку в наш час так багато говорять. Натомість, навіть запитання фахового видання про те, чому було прийняте таке рішення, сприймаються як втручання у внутрішні справи комерційного підприємства.

 

Уявімо: станеться диво, і власник U.A.Inter Media Group Валерій Хорошковський, замислившись про шкоду своїй репутації та загрозу для омріяного ІРО, дасть топ-менеджерам «Інтера» вказівку повідомити телеглядачам правду про хід голосування у проекті «Великі українці». Або, наприклад, телеканал «1+1» вирішить пояснити своїм глядачам (а не тільки журналістам «Детектор медіа), чому в останній момент було скасовано спецпроект «Вибір Києва – 2008» (чи не єдиний анонсований українським телебаченням дискусійний майданчик про столичні вибори), поставивши замість нього художній фільм (що не завадило каналу в той самий день запросити в ранкову студію Дениса Басса). Але ж у цих каналів взагалі немає формату, що передбачає звертання до глядачів! Останній раз таке було у листопаді 2004-го, коли Олександр Роднянський разом із командою «Плюсів» давав обіцянку більше не працювати за темниками. Відтоді жодної досить серйозної, на думку менеджменту каналів, нагоди, аби поглянути аудиторії в обличчя, не траплялося.

 

Що ж буде, коли така нагода трапиться? Чи є в кожного загальнонаціонального українського телеканалу бодай одне обличчя, яке викликало б у глядачів довіру і могло би відверто звернутися до них, озвучуючи корпоративну позицію, і бути сприйнятим адекватно? Це мала би бути передусім людина, яка працює на каналі досить довго, аби не лише називатися, але й по-справжньому бути його обличчям. Людина, щодо якої у глядача не виникає питання «а ти хто такий?». «Вільноконвертовані» ведучі новин, які в автобіографіях хизуються тим, що встигли за n років своєї кар’єри попрацювати на nх2 телеканалах, явно не підходять – вони просто не асоціюються з каналом, де (ймовірно, тимчасово) працюють. Чи, можливо, від імені «Інтера» говоритиме Савік Шустер, який позавчора був на НТВ, вчора на ICTV, сьогодні тут, а завтра на «Поверхности»? Знайти людей, у чиїй незаангажованості не було би сумнівів, украй важко. Спадають на думку хіба що ведучі прогнозів погоди, спортивних новин і деяких неполітичних програм.

 

Здається, фідбек у телевізійному бізнесі визнали непотрібним (хіба що у випадку, коли фідбек приємний і відповідає позиції каналу – як сталось із листом киянина Олександра, який представники одного з каналів запропонували для публікації галузевим виданням).  Знов-таки, повертаючись до думок Сергія Дацюка про статусну комунікацію, яка остаточно змінила на нашому телебаченні нестатусну, мусимо констатувати, що ця ситуація останнім часом доведена до абсурду. З’явилось уже чимало телешоу, у яких люди на трибунах у студії виконують роль декорації, тобто не голосують, не висловлюються, а лише сидять і дивляться (та ще деколи аплодують). У кадрі глядач став предметом інтер’єру, за кадром – живим додатком до піплметра. Увечері замість «бабусі» чи «тітоньки» з плоті і крові, яка розповідала казки по телевізору нам і нашим батькам, із дитячою аудиторією спілкується з екрану одна-єдина істота – 3D-анімований кіт Викрутас, який підводить мультики на каналі ТЕТ. Цей персонаж, та ще ведучі прогнозів погоди – останні з могікан, від яких, на думку теленачальників, не «пахне радянськими часами».

 

Чи не виплеснули ми дитину разом із водою, викорінюючи ознаки «радянськості» наших медіа? У західних газетах періодично публікується листування з читачами, а редактори знаходять час відповідати на їхні листи. Ніхто не бачить нічого «радянського» в колонках, у яких висловлюється певна узагальнена позиція редакції із певних актуальних питань. Не кажучи вже про те, що прес-служба будь-якого поважного західного медіа ніколи б не дозволила собі ігнорувати не один, а десятки запитів від журналістів галузевого видання, які виявляють цікавість до цього медіа (це вже до іншого питання – до речі, системно ігноруючи запити, прес-служби не соромляться телефонувати до редакції з певними проханнями), або залишати без відповідей листи читачів або глядачів. Вони добре знають, що довіра аудиторії – життєво важливий ресурс, без якого ЗМІ просто не може існувати в конкурентному середовищі. Відвернувшись від глядача/читача/слухача – не дивуйся, що він відвернеться від тебе (й повернеться до твого конкурента, природно).

 

Втрачаючи людське обличчя, стаючи «синтетичним», заощаджуючи на всьому заради ще бодай 30 секунд реклами, телебачення закономірно втрачає й довіру людей. Авжеж, це вигідно і зручно – зняти з себе відповідальність за те, що відбувається в ефірі, затулившись ширмою комерційної доцільності, коли закономірне запитання «шановні, чому фільми, анонсовані на 22.20, протягом місяця регулярно починаються о 22.45?» просто нема кому поставити. Але відповідати на глобальний поступ цілком інтерактивного засобу комунікації – всесвітньої мережі Інтернет – відмовою від бодай якогось діалогу з аудиторією – це, щонайменше, нерозумно. І замість того, щоб оплакувати колишні показники телеперегляду і переживати з приводу чергового їх зниження, краще б наше телебачення замислилося над тим, як повернутись обличчям до глядачів.