… 2004 рік. Феофанія. Мене везуть на якусь зустріч із культурологами. Супроводжує мене молода симпатична жіночка. Сидимо з нею у маршрутці біля водія. Бачимо у вікно чорношкірого чоловіка, вдягненого у брезентову будівельну робу та кирзові чоботи. Він стоїть у широкому металевому кориті і мішає лопатою бетон.

 

Моя супутниця, вглядівши цю картину, вигукує: «От же ж пророк! От же ж геній!». «Хто?» - не розумію я. «Тарас Шевченко. Пам’ятаєте – ”Чорніше чорної землі блукають люди”. Це ж коли він передбачив появу негрів в Україні!». Жінка була активісткою молодіжного крила української політичної структури, а це означає повну відсутність почуття гумору. Все це вона сказала серйозно та авторитетно.

 

«Шевченко – актуальний», - такою була одна з перших фраз Богдана Ступки, який виступив «адвокатом» у дев’ятому фільмі з циклу «Великі українці» («Інтер», 13 травня, 22.50  - реальний початок фільму, на 30 хвилин пізніше заявленого в програмі часу 22.20). Справді, актуальний, з огляду на наведений вище приклад актуалізації класики.

 

Шевченка розтягнули на цитати, які вкручують де треба і де не треба. Вирваним із контексту рядкам «Кобзаря» за частотою цитування поступаються лише романи Олеся Гончара – речення з них вважаються ідеальними прикладами у шкільних та університетських підручниках із української мови. Таким чином, учні читають речення – але не твори. А українські політики і патріоти цитують Шевченка – але не знають і вже не знатимуть, з якого приводу, в якому творі і в якому році він це писав. «Кобзар» видається в загальнодоступному, подарунковому, експортному, навіть ексклюзивному, штучному варіанті з тисненою золотом шкіряною палітуркою – але це вже давно представницький подарунок, а не книга для читання.

 

До останнього була надія, що фільм про Шевченка як кандидата (втримався від слова «єдиного») у великі українці зроблять, у кращому випадку, типовим та стандартним. Автори фільму помітно хотіли відійти від шаблонного сприймання Кобзаря. Але біда в тому, що іншого немає. Поет і художник Тарас Шевченко, народжений на Черкащині кріпаком, викуплений з рабства російськими дворянами, світський лев петербурзьких салонів, запроторений у Казахстан на тривалу військову службу, померлий наступного дня після святкування свого 47-річчя і похований у Каневі, вже давно таким митцем не є. Важко говорити щось свіже та оригінальне про людину, кількість пам’ятників якій у світі чи не найбільша (бо нашого цвіту по всьому світу, і всюди наші ставлять пам’ятник Нашому), а в Україні скоро затьмарить кількість не демонтованих ще монументів Леніну.

 

Через те Ступка помітно розгублений. Хоча у фінальних титрах зазначено, що сценарист – Інга Балицька. Але текст, який читає Богдан Сильвестрович, дуже схожий на моновиставу, монолог якої наперед не прописаний. Ступка знає, що говорити, може розказати про «свого Шевченка», та або сам боїться бути банальним, або йому дали таку установку – без банальності. Через те – кілька разів вжите слово «геній», у рівних пропорціях – «інтелектуал», «інтелігентна людина», «жива людина», просто «людина» (Ступка – черговий і не останній, хто переконує в земному походженні Шевченка не стільки нас, скільки себе), і тези, які заперечують одна одну: «Повісили портрет у каракулевій шапці та кожусі – маєте дядька» - і за деякий час: «Він не був бідний. Ходив по Невському проспекті у кожусі та помаранчевому шалику. Казав – буду один ходити по Невському в кожусі».

 

Між тим життєвий шлях Шевченка навіть посередній голлівудський сценарист перетворив би на ідеальну story, причому – з життєдайним фіналом. Саме така story прозвучала на позаминулому тижні у фільмі про Івана Франка, на мою думку – одному з кращих, якщо не найкращому фільмі циклу. Про Шевченка можна розказати більше. І розказують. Шевченкознавці та шкільні вчительки – про його геній. Олесь Бузина – про те, як він пив, пан Тягнибок – про два пістолети, знайдені в поета при обшуку. Бешкетники-постмодерністи іменують його Шевою. Тарас Григорович настільки обезличений Кобзарем, що коли дійшло до вкладання його у прокрустове ложе формату «Великих українців», виявилося – сказати про нього чомусь нема чого. Амосов їздив на роботу на електричках і робив операції на серці. Лобановський сам у футбол грав та інших учив. Бандера і Хмельницький у різний час і кожен по своєму розумінню боролися за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ. Франко знайомився на вулицях із дівчатами та написав майже 60 томів, і деякі його рукописи досі не опубліковані. Леся Українка тяжко хворіла. А Шевченко – що? Дивися хрестоматію, Інтернет чи телевізор?

 

По телевізору - чорно-біла радянська хроніка з пафосним «Здрастуй, Тарасе! Збулись твої мрії, твої сподівання!». Рваним способом змонтовані кадри, на яких політики та хлопці з символікою ВО «Свобода» галасують біля пам’ятника в парку навпроти Червоного корпусу Київського університету. Графіка, перемішана з зображеннями численних монументів та автопортретами самого поета. Фраза Ступки: «Не треба скидати його з п’єдесталу» - і жодних натяків на тих, хто і для чого його туди поставив. Обережні згадки про те, що поета кохали жінки, навіть одна княгиня – і жодних спроб бодай кількома штрихами показати нерозділене та невдале кохання реальної людини. Та якби Симоненкові дали, він би про свого улюбленого великого українця Леніна знайшов би, як і якими словами розказати!

 

Після цього міні-бенефісу Богдана Ступки в мене ще сильніше закріпилося враження: Тарас Григорович Шевченко всім заважає. В якості людини, персонажа, постаті, про яку сказано, здається, все – і одночасно не сказано зовсім нічого. Бо що говорити про пам’ятник у парку, особливо якщо біля цього пам’ятника стати. Коли заходить про Шевченка, один або несе, що в голову прийде, або боїться ляпнути щось не те, не так, не з тими інтонаціями і не потрафити при цьому нашим ворогам та не стати манкуртом. Приблизно такий підхід я спостерігав, дивлячись, а точніше – слухаючи про третього у поточному рейтингу кандидата у «наші великі».