Ні, ведучий не розсипався в компліментах, не підспівував гостеві. Нібито, й кілька разів знову й знову наголошував на запитаннях, коли ухиляння Президента від конкретних відповідей були надто очевидними, й сперечатися з ним намагався. А однаково склалося враження, що не ведучий, а гість є господарем студії. Хотів Ющенко зануритися у роздуми далеко вбік від теми запитання – й робив це. Хотів підмінити відповідь на конкретне запитання домашньою заготовкою – й ніхто йому не заважав. Хотів дати занадто розпливчасту, занадто загальну відповідь – і здебільшого ніхто не казав йому: відповідайте конкретніше. Хотів підмінити діалог монологом – здебільшого слушним, часом цікавим, але не діалогом, не заявленим форматом – і ніхто не повертав його до жанру програми. Рахманін підправляв Ющенка лише тоді, коли його занурення в домашні заготовки були надто вже очевидними й надто вже довгими.

 

Був би на місці Ющенка хтось інший – і стосунки між ведучим та гостем складалися б зовсім інакше (як ми бачимо це у звичайних випусках «Дуелі», де Рахманін показує високий клас). Коли ж гостем студії став Президент, у студії ніби з’явився невидимий суфлер, неосяжний цензор, який підказував: тут – він хазяїн, журналіст поруч із ним – ніхто. Це тим більше прикро, що на газетних шпальтах Сергій Рахманін аж ніяк не схожий на журналіста з самоцензором. На екрані спроби та наміри не дивитися на Президента знизу вверх, а розмовляти з ним на рівних були помітні (навіть місце розташування стільця ведучого та його жестикуляція свідчили про такі наміри), але втілити їх у Рахманіна до кінця не вийшло. Тож якщо Сергій Грабовський писав про те, що випуск став дуеллю Ющенка з самим собою, то так само можна вести мову й про «самодуель» Рахманіна.

 

Можливо, до певної міри відграло роль те, що заведеним форматом політичних ток-шоу є провокування конфліктності. Це – по-перше. По-друге, той самий усталений формат передбачає готові відповіді чи миттєві експромти й не передбачає роздумів, міркувань уголос. Справді: чи можна пригадати когось із політиків, кому б у ток-шоу дозволили у неспішній манері ділитися наболілим? Поважати гостя, не потураючи йому, сперечатися з ним, не конфліктуючи, давати йому висловитися, не усуваючись і не перетворюючись на мовчазного спостерігача – цього на телеекранах не побачити ніде й ніколи. Практика відсутня.

 

Хотілося б відзначити, що чи не останньою публічною дискусією, у якій брав участь Ющенко, були теледебати з Віктором Януковичем 2004 року. Навіть Савік Шустер у листопаді минулого року, коли Ющенко був гостем програми про Голодомор, відступив від формату полеміки. Коли Президент показує, що він є вищим за дискусії (отже, його точка зору є єдино правильною і єдино можливою?), або коли, запрошуючи його на ефіри, журналісти ставлять Президента на п’єдестал, це свідчить: демократичність стосунків влади та суспільства – й не має значення, хто з них більше в тому винний – є в Україні умовною.

 

Варто відзначити й той факт, що зовсім нещодавно важко було уявити появу Ющенка в подібній телепрограмі на телеканалі «Україна». Наступного дня знайомі з Донецька ділилися враженнями: «Ющенко дуже сподобався. Він – патріот». Дотепер мешканці Донбасу знали (чи вважали, що знають) позицію Президента з фундаментальних питань лише у викладеннях, дуже часто недобросовісних.

 

Була очевидною ключова мета, з якою Президент узяв участь у програмі, – примирення ветеранів з обох боків. Цьому мало сприяти й вживання ним задовгого, незручного подвійного терміну «Друга світова війна – Велика вітчизняна війна». Чи стала програма реальним кроком до втілення цієї мети?

 

Тон задав ведучий. У найпершому своєму запитанні він зазначив: «На різних українських землях по-різному ставилися до поняття агресора». Цю фразу без уточнень, у такому саме формулюванні можна зрозуміти так: що на Заході України гітлерівську Німеччину не вважали за агресора. Ті, хто вважає, що УПА підтримувала Гітлера, - напевне, саме так і зрозуміли. А ще на початку діалогу ведучий запитав: може, ветерани вже не примиряться ніколи, й треба дбати лише про примирення та об’єднання молодого покоління, яке так само, залежно від регіону мешкання, по-різному дивиться на ті події? Тональність протистояння було задано як щось обов’язкове, як щось таке, чого не уникнути.

 

Такі делікатні питання вимагають дуже ретельного формулювання думок: будь-яке необережне чи зроблене поспіхом висловлювання може звести нанівець усі зусилля. Коли Ющенко повсякчас казав: «українська нація», «герої нації» тощо, багато хто сприймав слово «нація» як суто етнічне поняття. Тим більше це стосувалося ветеранів, які протягом усього життя звикли, що «нація» – це те, що раніше позначалося в паспортах у графі «національність». Ющенко мусив би бодай уточнити формулювання, а якщо він цього не зробив, Рахманін мав би звернути на це його увагу. Коли ветеран Іван Селіфонов у своєму запитанні до президента зауважив: «Мы ценили друг друга не по национальной принадлежности, а по степени надёжности... Вместе с нами на фронте были миллионы украинцев», стало очевидним: Ющенко терміново мусить зробити уточнення. Так і не зробив, а ведучий так і не підказав його зробити. Цей прорахунок є тим більше дивним, що й Рахманін, і Ющенко чудово знали: вони йдуть не на «телебачення взагалі», а на канал, що є дуже рейтинговим на Сході, а надто ж у Донбасі, а отже, спілкуватимуться з найпроблемнішою аудиторією.

 

Іншим прорахунком було те, що ведучий не намагався опанувати ситуацію, коли вона виходила з-під контролю. Запитання того ж таки Селіфонова зводилося от до чого: він протестував проти визначення «радянська окупація»: «это же бред». Навів він і аргумент: «Они (за контекстом, у розумінні: виходить, що вони... – Б.Б.) пришли на свою землю как оккупанты в 43-м после Сталинградской битвы». Стало зрозумілим: багато хто – й, мабуть, не лише серед ветеранів – вважає, що радянською окупацією називають визволення України Червоною армією під час війни. Подальший логічний ланцюжок хоч і не був озвучений, але є очевидним: радянські війська звуть окупантами, при тому підтримують УПА – отже, УПА воювала на боці Гітлера. Тут, звісно, треба було одразу наголосити, що мається на увазі під словом «окупація».

 

З іншого боку, Ющенкові в цьому разі можна було поспівчувати. От я не можу уявити собі, як би я отак одразу відповів на це запитання, та ще й так, щоб не відштовхнути його автора, але й не звести до цієї теми всю подальшу дискусію. Мабуть, саме в такі моменти потрібні рішучі дії ведучого як модератора. Подібних ситуацій було чимало – й коли розмова звелася до теми накладів українських книжок (важливо, дуже важливо, але ж не тут!) та «корумпованої системи створення підручників» (теж важливо, але дуже вже не за темою), і коли зайшлося про пантеон героїв України. Тема пантеону взагалі є вкрай неоднозначною: як на мій погляд, чіпати прах героїв можна лише в тому разі, коли на це є недвозначно висловлена й зафіксована в документах їхня власна воля. Інакше може вийти суто по-тоталітарному: треба, щоб у нас був свій варіант московської кремлівської стіни, а на самих героїв начхати. Інакше може вийти оказенювання пам’яті про героїв.

 

Кілька разів вислови Ющенка відверто дивували. І «ми влаштували спільний з німцями парад у Бресті» (то «ми» – це сталінський СРСР?), і «наші, радянські військові». Коли Президент обурювався: «День святого Валентина по опитуваннях – це більш актуальне свято, чим День матері, чим День Конституції, чим День української соборності, я вже не кажу про День національної злагоди, згоди – 1 грудня», стало моторошно. Добре хоч, Новий рік не було поставлено поруч із Днем святого Валентина до розряду ганебних свят, не гідних українців. Що це – радянський атавізм? Як іще пояснити, що особисте, приватне свято оголошується чимось ганебним, а гідними відзначання вважаються лише державні, офіціозні свята? До того ж, ані День матері, ані День соборності, ані День злагоди чи то згоди офіційними святами не є. Зробити їх такими може лише Верховна Рада. То, може, й обурення було не за адресою?

 

Були моменти просто невдалі. Не до кінця продумані. Ющенко навів приклад: от гостей із Німеччини ми зустрічаємо хлібом, сіллю та рушниками – то чому ж ми не можемо подати руки один одному, тобто ветеран Червоної армії ветеранові УПА? Ті, хто впевнений, що УПА воювала на боці німців, із цього прикладу взяли лише додаткове підтвердження своїй упевненості: як же, сам Ющенко порівняв ветеранів УПА з німцями! І Ющенко, й Рахманін кілька разів повторювали: треба писати власну, українську історію, української історії ще не написано. Знову ж: аудиторією каналу є переважно Донбас. Регіон, де й без того вважають: нинішня українська влада переписує історію. Викривлює її. То що ж – от вам підтвердження з перших вуст?

 

Коли Президент двічі казав, що у 9 областях України організації ветеранів Червоної армії та УПА святкують День перемоги разом, варто було б, щоб він назвав ці області. Та й узагалі цей факт треба було загострити, зробити на ньому акцент, деталізувати. Це мусили зробити й ведучий, і гість. Так, як про нього було згадано, факт загубився, не привернувши до себе належної уваги. Говоримо про примирення, а коли от воно, перед нами – не звертаємо на нього уваги?

 

Журналіст із Канади Степан Бандера спитав Президента про те, що повинна робити держава, щоб виграти інформаційну війну, яку він назвав «продовженням Другої світової». Як приклад він навів інформацію в російських ЗМІ, буцімто «кожна дитина тепер буде мати ляльку Гітлера». Про що тільки не казав Ющенко – й про те, скільки разів Україна проголошувала й втрачала суверенітет, і про те, що «Україна починається з тебе». Після кількаразових спроб ведучого домогтися конкретної відповіді став очевидним ганебний факт: Президент України нічого не чув про ситуацію навколо ляльки Гітлера! Добре, сам він цілком міг пропустити цю інформацію – але в нього є цілий Секретаріат!

 

Навколо цього розгорівся чималенький скандал, із подачі російських ЗМІ неправдиву інформацію поширили західні мас-медіа, іміджеві України, в даному разі цілковито безпідставно, може бути завдано значної шкоди – а Президент про це нічого не знає! Та річ не лише в іміджі. Варто згадати програму «Свобода слова» на ICTV від 5 травня, де російський журналіст Матвій Ганапольський дуже емоційно й харизматично звинувачував Україну в усіх гріхах. Так, лялька Гітлера у продажу – то дуже ганебний факт. Але журналістське оббріхування цілого народу – факт не менш ганебний, і, будь моя воля, я помістив би ляльку Ганапольського десь поруч із лялькою Гітлера (обидва на букву Г). Річ у тім, що російський журналіст достеменно знав, не міг не знати різниці між одиничним та загальним. Він не міг не знати, що з написів на парканах «Кучма, ми ждем тебя» журналіст («той, що не за бабло», за висловом того ж Ганапольського) не має права робити висновки про настрої українців. І коли він обурювався: Україна святкує перемоги над Росією у Конотопі та Крутах (sic!), а хіба це по-дружньому, хіба можна святкувати перемоги над сусідами! – він так само брехав. Росія дружить із Німеччиною, і Росія святкує перемогу над Німеччиною. Але річ не в Ганапольському. Річ у тім, що багато українських глядачів підпали під вплив його пасіонарності. Тема ляльки Гітлера просто-таки вибухнула на українських інтернет-форумах. Імідж України потрапив під загрозу в самій же Україні, й імідж найвищої влади – насамперед; той самий Ганапольський прозоро натякав: лялька Гітлера – то офіційна політика. А Президент про це нічого не знає.

 

Що ж до спецвипуску «Дуелі», то, напевне, важко вимагати від таких програм руйнування стереотипів. Але й конкретики, а не самих лише правильних, щирих, але надто вже загальних слів хотілося б. Річ у тому, що самого лише примирення – колишні вороги потиснули один одному руки – замало. Потрібне взаємне розуміння. Розуміння кожною зі сторін мети іншої сторони. А ще потрібне розуміння того, що в тій війні, якщо вести мову не про бійців, а про збройні сили, було абсолютне зло, але не було святих. Червона армія, партизани, УПА, польська Армія крайова – всі вони мають чорні сторінки у своїй воєнній історії. Саме цей факт треба усвідомити для примирення. Розглядаючи ті події лише з позиції «окопної правди», цього не зробити. Поки ж виходить, що головним запитанням, яке розділяє українців, залишається: «Ти за Сталіна чи за Гітлера?». Саме це, фактично, запитують українці один в одного – попри те, що УПА воювала не за Гітлера, та й переважна більшість бійців Червоної армії воювали за визволення своєї землі, рідних та близьких, а не за Сталіна. Тінь диктаторів досі накриває нас. Непомітно, бо до неї звикли. От коли й ветерани, й молодше покоління усвідомлять наявність цієї тіні, те, що ми досі з’ясовуємо, хто зі страшних диктаторів був кращий – от тоді й настане примирення.